ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1
1.Предмет та основні функції філософії.
Слово "філософія" походить від грецького "філо" - любов і "софія" - мудрість і звичайно трактується як любов до мудрості.
Предметом філософії є відношення „людини і світу”. Філософія являє собою форму раціонально обґрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній взаємозв’язок. Щоб з’ясувати специфіку предмета філософії необхідно з’ясувати під яким кутом зору об’єкт відбивається у свідомості. Предметом і об’єктом філософії є відношення „людина-світ”, то природно що на перший план виходить питання про природу і сутність світу і людини, про загальні граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв’язки існують у світі, а також між людиною і світом. Особливості предмету: предмет – історично змінний, оскільки історично змінними постають самовиявлення і самоусвідомлення людини. Уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету. Філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та актуальному стані всі основні виявлення людини як людини, але практично всі концепції та напрямки включали в себе і досліджували різні групи філософських проблем, які безпосередньо і складають частини і розділи філософського знання, що представляють структуру сучасної філософії.
Функції філософії :
– світоглядна (фі-я бере участь у формуванні світогляду з теорем. та понятійним поясненням світу)
– методологічна ( сукупність найбільш загал. ідей та принципів що застосов. у вирішенні конкретних та практичних завдань)
– гносеологічна ( розроблення оцінювання припущень пізнавального процесу)
– прогностична ( формуються гіпотези про загал. тенденції ро-тку буття і свідомості, людини , суспільства)
– критична( у процесі суспільного ро-тку люди відмовляються від застарілих погляді та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світогляд. настанов)
–аксіологічна ( виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуман. ідеали. Це особливо важливо в умовах загострення глобальних проблем сучасності)
– гуманістична ( полягає в адаптації та життєстверджувальній ролі філософії для кожної людини у сприянні формування гуманістичних цінностей та ідеалів).
2. Міфологія давніх греків. Розмежуйте поняття міфології та релігії.
Давньогрецька міфологія була основою розвитку однієї з найдавніших цивілізацій світу — Стародавньої Греції, колиски сучасної цивілізації. Розглядаючи богів, божеств та героїв давньогрецьких міфів, можна побачити розвиток сучасного суспільства: як воно змінювало своє ставлення до сил природи, до суспільного та індивідуального. Завдяки давньогрецьким міфам можна судити про те, як зароджувались основи теології та космології. Зрештою, надзвичайна цінність феномену давньогрецької міфології полягає в тому, що вона підштовхнула людей до необхідності інтелектуального розвитку, до появи багатьох наук, зокрема логіки, математики, риторики тощо.
Характерними особливостями давньогрецької міфології були уособлення та наділення душею явищ природи — анімізм — та пов'язана з ними людиноподібність богів та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Ліси, діброви, річки, гори, моря, небо, за уявленнями стародавніх греків, були заселені божествами.
Міфологія древніх греків була одним із найчудовіших явищ у культурі середземноморских народів. Міфологія досить сильно впливала на становлення релігійної думки у Стародавній Греції. Дослідники виділяють три основних періоди в розвитку давньогрецької міфології: хтонічний, чи доолімпійський, класичний олімпійський і пізній героїчний. Погляди, характерні для хтонічного періоду, склалися в грецькому суспільстві задовго до дорійського завоювання XII століття до н. е. і навіть до виникнення перших ахейських держав. Не збереглося джерел, в яких би ці погляди були представлені повно і послідовно. Тому доводиться використовувати окремі архаїчні образи чи міфологічні епізоди, що випадково відбилися в текстах, що відносяться до значно пізнішого часу.
3. Проаналізуйте вислови Геракліта «В одну й ту ж річку не можна ввійти двічі…», «Багато знань розуму не прибавляє…», «Природа полюбляє ховатися».
«В одну й ту ж річку не можна ввійти двічі…»
Науково-популярно це твердження намагаються нам довести вчителі у школі, говорячи: вода постійно тече-міняється, тому ми завжди входимо в іншу (хоч зовні ту ж саму) річку. Дехто ж підходить до пояснення більш філософськи і вигадує щось на кшталт: нічого повернути не можна, так буває лише раз, таким вдалим/невдалим, як це, інше вже не буде, й так далі, й таке інше. В цьому відношенні вислів близько до більш звичного – «все тече, все змінюється». Близько, але не точно, так як у висловлюванні Геракліта більше уваги приділяється суб’єкту сприйняття.
АБО Входження в іншу річку ніяким чином не пов’язується з минулим життєвим досвідом, якими б то не було невдачами чи успіхами. Людина, вирішив повернутися назад, ніколи не зможе повторити те, що було і навіть звичні статичні речі зміняться, не те що стосунки, але не виключено, що і в позитивну сторону.
«Багато знань розуму не прибавляє…»
Мати багато знань — ще не значить бути розумним. Розум (ум) — це здатність до проникнення в сутність речей, явищ, процесів, до аналізу і до самостійної оцінки дійсності, творчості. Формування розуму - найважливіше завдання всього процесу навчання і виховання. Знання і розум (ум) у їхньому взаємозв'язку складають основу того, що прийнято називати інтелектом. Однак ні знання самі по собі, ні розумові здібності не характеризують особу з погляду її громадянськості, соціальної зрілості. Знання і розум перетворюються на особисті сні характеристики тоді, коли людина на їхній основі виробляє здатність визначати своє ставлення до світу і до себе, оцінювати характер вчинків інших людей і своїх.
«Природа полюбляє ховатися»
У ще більш узагальненій формі, що стосується будь-якого пізнання природи, ця думка висловлена у 123-му фрагменті, де Геракліт говорить: "Природа ... любить ховатися ". Це означає, що пізнання природи дається людині нелегко. Відповіді на завдання пізнання не лежать на поверхні речей. Необхідні великі зусилля, щоб проникнути в щиру природу речей.
АБО Це означає, що якщо ми хочемо отримати відповіді на питання, що стосуються природи, то повинні прикласти деякі зусилля, пізнання чи не лежать на поверхні.
1.Предмет та основні функції філософії.
Слово "філософія" походить від грецького "філо" - любов і "софія" - мудрість і звичайно трактується як любов до мудрості.
Предметом філософії є відношення „людини і світу”. Філософія являє собою форму раціонально обґрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній взаємозв’язок. Щоб з’ясувати специфіку предмета філософії необхідно з’ясувати під яким кутом зору об’єкт відбивається у свідомості. Предметом і об’єктом філософії є відношення „людина-світ”, то природно що на перший план виходить питання про природу і сутність світу і людини, про загальні граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв’язки існують у світі, а також між людиною і світом. Особливості предмету: предмет – історично змінний, оскільки історично змінними постають самовиявлення і самоусвідомлення людини. Уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету. Філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та актуальному стані всі основні виявлення людини як людини, але практично всі концепції та напрямки включали в себе і досліджували різні групи філософських проблем, які безпосередньо і складають частини і розділи філософського знання, що представляють структуру сучасної філософії.
Функції філософії :
– світоглядна (фі-я бере участь у формуванні світогляду з теорем. та понятійним поясненням світу)
– методологічна ( сукупність найбільш загал. ідей та принципів що застосов. у вирішенні конкретних та практичних завдань)
– гносеологічна ( розроблення оцінювання припущень пізнавального процесу)
– прогностична ( формуються гіпотези про загал. тенденції ро-тку буття і свідомості, людини , суспільства)
– критична( у процесі суспільного ро-тку люди відмовляються від застарілих погляді та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світогляд. настанов)
–аксіологічна ( виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуман. ідеали. Це особливо важливо в умовах загострення глобальних проблем сучасності)
– гуманістична ( полягає в адаптації та життєстверджувальній ролі філософії для кожної людини у сприянні формування гуманістичних цінностей та ідеалів).
2. Міфологія давніх греків. Розмежуйте поняття міфології та релігії.
Давньогрецька міфологія була основою розвитку однієї з найдавніших цивілізацій світу — Стародавньої Греції, колиски сучасної цивілізації. Розглядаючи богів, божеств та героїв давньогрецьких міфів, можна побачити розвиток сучасного суспільства: як воно змінювало своє ставлення до сил природи, до суспільного та індивідуального. Завдяки давньогрецьким міфам можна судити про те, як зароджувались основи теології та космології. Зрештою, надзвичайна цінність феномену давньогрецької міфології полягає в тому, що вона підштовхнула людей до необхідності інтелектуального розвитку, до появи багатьох наук, зокрема логіки, математики, риторики тощо.
Характерними особливостями давньогрецької міфології були уособлення та наділення душею явищ природи — анімізм — та пов'язана з ними людиноподібність богів та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Ліси, діброви, річки, гори, моря, небо, за уявленнями стародавніх греків, були заселені божествами.
Міфологія древніх греків була одним із найчудовіших явищ у культурі середземноморских народів. Міфологія досить сильно впливала на становлення релігійної думки у Стародавній Греції. Дослідники виділяють три основних періоди в розвитку давньогрецької міфології: хтонічний, чи доолімпійський, класичний олімпійський і пізній героїчний. Погляди, характерні для хтонічного періоду, склалися в грецькому суспільстві задовго до дорійського завоювання XII століття до н. е. і навіть до виникнення перших ахейських держав. Не збереглося джерел, в яких би ці погляди були представлені повно і послідовно. Тому доводиться використовувати окремі архаїчні образи чи міфологічні епізоди, що випадково відбилися в текстах, що відносяться до значно пізнішого часу.
3. Проаналізуйте вислови Геракліта «В одну й ту ж річку не можна ввійти двічі…», «Багато знань розуму не прибавляє…», «Природа полюбляє ховатися».
«В одну й ту ж річку не можна ввійти двічі…»
Науково-популярно це твердження намагаються нам довести вчителі у школі, говорячи: вода постійно тече-міняється, тому ми завжди входимо в іншу (хоч зовні ту ж саму) річку. Дехто ж підходить до пояснення більш філософськи і вигадує щось на кшталт: нічого повернути не можна, так буває лише раз, таким вдалим/невдалим, як це, інше вже не буде, й так далі, й таке інше. В цьому відношенні вислів близько до більш звичного – «все тече, все змінюється». Близько, але не точно, так як у висловлюванні Геракліта більше уваги приділяється суб’єкту сприйняття.
АБО Входження в іншу річку ніяким чином не пов’язується з минулим життєвим досвідом, якими б то не було невдачами чи успіхами. Людина, вирішив повернутися назад, ніколи не зможе повторити те, що було і навіть звичні статичні речі зміняться, не те що стосунки, але не виключено, що і в позитивну сторону.
«Багато знань розуму не прибавляє…»
Мати багато знань — ще не значить бути розумним. Розум (ум) — це здатність до проникнення в сутність речей, явищ, процесів, до аналізу і до самостійної оцінки дійсності, творчості. Формування розуму - найважливіше завдання всього процесу навчання і виховання. Знання і розум (ум) у їхньому взаємозв'язку складають основу того, що прийнято називати інтелектом. Однак ні знання самі по собі, ні розумові здібності не характеризують особу з погляду її громадянськості, соціальної зрілості. Знання і розум перетворюються на особисті сні характеристики тоді, коли людина на їхній основі виробляє здатність визначати своє ставлення до світу і до себе, оцінювати характер вчинків інших людей і своїх.
«Природа полюбляє ховатися»
У ще більш узагальненій формі, що стосується будь-якого пізнання природи, ця думка висловлена у 123-му фрагменті, де Геракліт говорить: "Природа ... любить ховатися ". Це означає, що пізнання природи дається людині нелегко. Відповіді на завдання пізнання не лежать на поверхні речей. Необхідні великі зусилля, щоб проникнути в щиру природу речей.
АБО Це означає, що якщо ми хочемо отримати відповіді на питання, що стосуються природи, то повинні прикласти деякі зусилля, пізнання чи не лежать на поверхні.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 2
1. Охарактеризуйте основні напрямки філософських досліджень.
Основним у філософії традиційно вважається запитання про ставлення мислення до буття, а буття - до мисленню (свідомості).
Важливість цього питання у тому, що з його достовірного дозволу залежить побудова цілісного знання про світ і піднятому місці людини у ньому, але це і є головним завданням філософії.
Матерія і знепритомніла (дух) — дві нерозривні й те водночас протилежні характеристики буття. У неперервному зв'язку цим є дві боку основного питання філософії — онтологічна і гносеологічна.
>Онтологическая (буттєвий) сторона основного питання філософії залежить від постановці й розв'язанні проблеми: що первинне — матерія чи усвідомлення?
Суть гносеологічної (пізнавальної) боку основного питання: можна пізнати чи непізнаваною світ, що первинне у процесі пізнання?
Залежно від онтологічного і гносеологічної сторін у філософії виділяються основних напрямів — відповідно матеріалізм і ідеалізм, і навіть емпіризм і раціоналізм.
Зблизька онтологічного (буттєвої) боку основного питання філософії можна назвати такі напрями, як:
• об'єктивний ідеалізм;• суб'єктивний ідеалізм;• матеріалізм;• вульгарний матеріалізм;• дуалізм;• деїзм;
гносеологічної (пізнавальної) боку:
• гностицизм;• агностицизм;• емпіризм (сенсуалізм);• раціоналізм.
Онтологическую бік основного питання філософії представляють:
• матеріалізм;• ідеалізм;• дуалізм.
Матеріалізм (так звана "лінія Демокрита") — направлення у філософії, прибічники якого вважали, що у відносинах матерію та свідомості первинної є матерія.
Отже: • матерія реально існує;
• матерія існує незалежно від усвідомлення (тобто існує незалежно від мислячих істот і зажадав від того, мислить неї хтось чи ні);
• матерія є самостійною субстанцією — вже не потребує своє існування нічого, крім самої себе;
• матерія є і розвивається за своїм внутрішнім законам;
• свідомість (дух) є властивість (модус) високоорганізованої матерії відбивати себе;
• свідомість перестав бути самостійної субстанцією, існуючої поруч із матерією;
• свідомість визначається матерією (буттям).
Ідеалізм ("лінія Платона") — направлення у філософії, прибічники що його відносинах матерію та свідомості первинним вважали свідомість (ідею, дух).
Дуалізм як філософське напрям грунтувався Декартом. Суть дуалізму у тому, що:
• дві незалежні субстанції — матеріальна та своє духовне;
• у світіпроизводно (є модусом) або від однієї, або одної зазначених субстанцій;
• у людині з'єднуються одночасно дві субстанції — і матеріальна, та своє духовне;
• матерія і знепритомніла (дух) — дві протилежні і взаємозалежні боку єдиного буття;
• основного питання філософії насправді немає.
Гносеологическая сторона основного питання філософії представлена:
• емпіризмом;• раціоналізмом.
Представники гностицизму (зазвичай, матеріалісти) вважають, що:
• світ можна пізнати; • можливості пізнання необмежені.
Протилежної погляду дотримуються агностики: • світ непізнаваною; • можливості пізнання обмежені пізнавальними можливостями людського розуму.
Нині, попри тисячолітні пошуки філософів, основне питання філософії достовірно не вирішене ні з онтологічного, ні з гносеологічної сторони, і фактично є одвічною (невирішеної) філософської проблемою.
2. Іудаїзм і його відношення до християнства.
Іудаїзм - це релігійні вірування, які поширені головним чином серед євреїв. Саме слово «юдаїзм» походить від імені Іуди, який, як каже Біблія, був родоначальником іудейського народу. Основою іудаїзму є віра в єдиного Бога - Творця світу.
Іудаїзм постав на духовних теренах світу як перша монотеїстична релігія. Він є однією з небагатьох національних релігій давнього світу, що збереглися дотепер. Водночас його вчення є складовою частиною двох світових релігій — християнства та ісламу.
В цілому іудаїзм відноситься до християнства як своєму «похідному», але вважає що Християнство є «помилкою», що, однак, не заважає йому нести базові елементи іудаїзму народам світу.
Деякі дослідники іудаїзму поділяють точку зору, що християнське вчення, так само як і сучасний іудаїзм, багато в чому сходить до вчення фарисеїв. Енциклопедія Британіка: «З точки зору іудаїзму, християнства є або було єврейської „єрессю“ і, як така, може бути судимо дещо інакше, ніж інші релігії.»
З точки зору іудаїзму, особистість Ісуса з Назарету не має ніякого релігійного значення і визнання його месіанської ролі (і, відповідно, використання титулу «Христос» по відношенню до нього) абсолютно неприйнятно. В іудейських текстах його епохи немає жодної згадки про особистості, яке можна було б достовірно ототожнити з ним.
В Середні віки існували народні памфлети, в яких Ісус зображувався у гротескній, а часом і вкрай образливою для християн формі.
В авторитетній раввіністичній літературі немає єдиної думки, чи вважати християнство з його тринітарної та христологической догматикою, розробленої в IV столітті, ідолопоклонством (язичництвом) або ж прийнятною (для неєвреїв) формою монотеїзму, відомої в Тосефте як шитуф (термін означає поклоніння істинному Богу разом з «додатковими»)
Остаточний розрив між християнством і іудаїзмом стався в Єрусалимі, коли Апостольський собор (близько 50 року) визнав дотримання обрядових приписів Моїсеєва закону необов'язковим для християн з язичників.
У християнському богослов'ї іудаїзм, заснований на Талмуді, традиційно розглядається в якості релігії, в багатьох принципових питаннях фундаментально відрізняється від іудаїзму епохи, що передувала Ісуса, визнаючи в той же час наявність багатьох характерних рис талмудичного іудаїзму в релігійній практиці фарисеїв часів Ісуса.
3. Наведіть аргументи на користь і проти свободи волі людини.
Свобода волі — філософське питання про те, чи розум вільний у своїх діях або рішеннях, чи вони визначені наперед, детерміновані.
Упродовж віків це питання цікавило філософів і теологів. Розгляд цього питання потребує розуміння взаємодії між свободою і причиною, визначення того, чи закони природи причинно зумовлені.
Принцип свободи волі має релігійні, етичні й філософські наслідки. Наприклад, у вотчині релігії, свобода волі може означати те, що всемогутня божа сутність не нав'язує свого впливу на вибір і волю особи. В етиці, свобода волі може означати те, що особа несе моральну відповідальність за свої дії. В царині науки цей принцип може означати те, що дії тіла, включно з мозком та розумом, не цілком визначені фізичною причинністю.
Проблема свободи волі у світлі соціального натуралізму вирішується так: свобода волі — це можливість людини генерувати (породжувати) свою поведінку, що регулюється свідомістю. Ця можливість може реалізуватися двома способами: 1) відповідно до законів фізичної, біологічної та соціальної природи; 2) всупереч цим законам. Відповідно до цього свобода волі є двох видів (дуалізм свободи волі): 1) свобода волі, упорядкованої законами природи; 2) свобода волі, не упорядкованої законами природи, тобто свобода сваволі. Поняття свободи в цьому контексті інтерпретується наступним чином: свобода — це можливість своєю власною волею генерувати (породжувати) поведінку, що регулюється свідомістю.
Загалом суспільство вважає людей відповідальними за їхні вчинки, й може похвалити чи осудити їх за те, що вони роблять. Проте, побутує думка, що моральна відповідальність потребує свободи волі. Таким чином, ще один важливий аспект дебатів щодо свободи волі у тому, чи індивіди повинні нести моральну відповідальність за свої вчинки, і, якщо так, то в якому сенсі.
Схожий підхід стверджує, що основою моральної відповідальністі людини є її характер. Тобто, людина з характером убивці не може не вбивати, але все ж повинна нести покарання, бо справедливо карати тих, у кого поганий характер. Те, яким чином був сформований цей характер, при такому підході несуттєво.
Єдиним винятком з правила, за яким моральна провина визначається або рисами характеру або свідомими діями, виникає у випадку захисту з огляду на божевілля.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 3
1. Порівняйте поняття філософії та науки. Визначте спільні та відмінні риси.
Філософія має спільні риси з наукою — в одних філософських вченнях вони більше виражені, в інших менше. В той же час філософія як особливе явище духовної культури відмінна від спеціальних наук.
Спільною з наукою є її пізнавальна установка (прагнення до пізнання істини), теоретична форма знання. Це виявляється в оперуванні загальними поняттями, категоріями, прагненні довести свої положення, раціональну аргументацію, звертанні, головним чином, по розуму — а не до уяви (як міфологія) і не до віри (як релігія).
Отже, певна схожість науки і філософії пов’язана передусім з теоретичної формою їх змісту. Ця схожість виявляється також у націленості обидвох гілок людського осягання світу на пізнання загального, що включає у свій зміст не просто суму наявного одиничного, але й містить у собі все багатство можливих проявів одиничного. Загальне містить у собі не тільки те, що дійсно було, а й те, що могло б бути; не тільки те, що дійсно є, а й усе те, що може бути; не тільки те, що буде, але й те, що може бути.
Відмінність філософії від спеціальних наук полягає в тому, що кожна з них досліджує якийсь "фрагмент" дійсності, окрему галузь явищ. Філософія ж, розглядає найбільш загальні питання світорозуміння. її предмет — не окремі явища, а світ в цілому (не в розумінні простої суми всіх речей, а в розумінні їх загального зв'язку, загальних законів буття в розвитку).
Відмінність між наукою та філософією можна порівняти з відмінністю між об’єктом і суб’єктом. Наукове пізнання абстрагується від самого відношення суб’єкта до об’єкту прагне набути інформації про об’єкт сам собі – про природу (фізика, хімія, геологія та ін.), суспільство (історія, соціологія, політологія та ін.), людину (антропологія, психологія та ін.). Щодо філософії, то її предметом (про це вже йшлося в першій частині контрольної роботи) є реальність, розглядувана під кутом зору суб’єкт-об’єктного відношення.
Кожна окрема наука прагне розглядати свій предмет цілком об'єктивно, таким, яким він є сам по собі, усуваючи момент суб'єктивності. Філософія ж не тільки не усуває суб'єктивність, а для неї відношення "людина-світ", "суб'єкт-об'єкт", саме є її власною проблемою.
2. Визначте основні підходи в дослідженні релігії.
Слово "релігія" перекладається з латинської як благочестя, святиня, предмет культу. З цього випливає, що тут ми маємо справу з явищем, яке відноситься до чогось вищого, святого, надлюдського у людському житті.
Узагалі існують два основні підходи до вивчення релігії: теологічний (богословський) і світський (науково-філософський).
Теологічний (богословський) підхід у широкому розумінні розглядає релігію «зсередини» — як зустріч і постійне переживання людиною присутності Бога у житті людей і навколишньому світі. Це відчуття, вважають прихильники богословського (теологічного) підходу, дається людині через безпосереднє «бачення» Бога, сповнене лею ж внутрішньою достовірністю, що й відчуття людиною власного «Я».
Науково-філософський підхід вивчає релігію «ззовні» — як складову частину людської культури в її зв’язках і взаємодії з іншими компонентами культури. Цей підхід репрезентований світським, академічним релігієзнавством. Релігієзнавство — комплексна сфера людських знань про релігію. Предмет релігієзнавства — шляхи утворення релігії, особливості релігійних уявлені про світ і людину, специфічні риси релігійної етики й моралі функції релігії у суспільстві, історичні форми релігії. ‘Для вирішення своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загальнонаукових і спеціально-наукових методів дослідження.
Насправді теологічний (богословський) і науково-філософський підходи більш близькі один до одного, ніж це може здатися на перший погляд:
1) Філософія й наука засновані на вірі у розум, який панує у навколишньому природному і соціальному світі, а теологія та богослов’я націлені на сприйняття Бога за допомогою розуму.
2) Науково-філософський і теологічний (богословський) підходи до релігії пов’язані між собою також історично: теологія (богослов’я) є історично першими формами релігієзнавства.
3. Розкрийте зміст першопринципу філософії Декарта – «Мислю, - а отже існую»
Р.Декарт пояснює: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа “Cogito ergo sum” – “Мислю, отже існую”.
І, зокрема, власний розум для нас є більш достовірним, ніж мислення інших. У всякій філософії, початок якій поклав Декарт («мислю, отже, існую») присутня тенденція до наявності суб'єктивізму, а також до розгляду матерії в якості єдиного предмета, який можна пізнати. Якщо це взагалі є можливим зробити за допомогою виведення з того, що вже відомо нам про природу розуму.
Для пояснення викладеного треба зауважити ще таке: 1. Декарт виразно говорить, що під мисленням він розуміє не що інше, як свідомість. "Під словом" мислити "я розумію все, що відбувається в нас як свідомих істот, оскільки це є предметом нашої свідомості". Тому, на його думку, розум, воля, уява, навіть почуття становлять щось єдине з мисленням.
2. Положення «я мислю, отже, я існую» не умовивід , як деякі думали досі; навпаки, не можна уявити собі чогось, що було б більш противно змістом його і думкам, навіть певним словами Декарта, ніж думка, ніби це висновок.
3. Звертає на себе увагу необгрунтоване, противне ідеї автора заперечення Гассенди , що спирається лише на буденну чуттєву точку зору, заперечення, згідно з яким Декарт, бажаючи довести, що він існує, не потребував в такому достатку доказів; він міг довести це, виходячи з будь-якої дії, бо все, що діє, необхідно існує.
Білет №4
1. Проаналізуйте співвідношення філософії з релігією.
Питання про співвідношення релігії і філософії обговорювалося багато разів, з різних позицій, тим більше, що й саме співіснування і взаємодія цих форм культури були досить складними. На шкільному рівні диференціація філософії і релігії виглядає досить просто: філософія звернена до розуму, до знання, в той час як релігія - до віри. Насправді все набагато складніше і елемент віри присутній в філософії так само, як і розум, знання в релігії. З проблеми співвідношення Віри і розуму написано чимало робіт і висловлено безліч позицій, вона стала наскрізною в європейській культурі. Релігійна віра начебто не вимагає ніякого раціонального обґрунтування, іноді навіть може суперечити розуму («вірую, бо абсурдно»), філософія ж завжди шукає розумного і раціонального обґрунтування своїх положень, використовує міркування, докази, дані науки і повсякденного досвіду. Однак в історії європейської культури поряд з «вірую, щоб розуміти» часто з'являлося «розуміти, щоб вірити». Релігію і філософію відрізняє і сам процес набуття знання. В основі релігійного знання - якийсь авторитет (книга, людина, священний переказ). Філософія ж з перших своїх кроків постійно демонструвала критичне ставлення до будь-яких авторитетів. Складність розведення філософії і релігії визначена єдністю їх гносеологічного об'єкта. Філософія, як і релігія, має здатність до трансцендування, тобто виходу за межі чуттєво відчутної реальності, вона так само, як і релігія, подвоює світ. Але на відміну від релігії в філософії не є вирішальним визнання за цим надчуттєвим світом здатності чинити вирішальний вплив на долю земного світу. Для релігії це - найважливіша характеристика, і саме для реалізації даного зв'язку формується культ: система дій і обрядів, покликаних тим чи іншим способом впливати на вищий з світів. Долі взаємин релігії і філософії по-різному складалися в різних культурах. Можна виявити кілька типів взаємин філософії і релігії:
• тип 1 - співіснування (індиферентне або дружнє);
• тип 2 - синтез, взаємопроникнення;
• тип 3 - протистояння, ворожнеча.
Тип 1 - співіснування, коли філософія і релігія визнаються необхідними і специфічними формами культури. Їх взаємодія трактуються різними мислителями в категоріях рівної значимості або навіть взаємодоповнюючі для культури, ієрархічної підпорядкованості або послідовної зміни однієї форми іншою.
Тип 2 - синтез філософії та релігії складається на основі провідної ролі релігії в культурі і службового використання філософії. Теоретиками такого синтезу звичайно є теологи чи релігійні філософи. Про існування філософсько-релігійного синтезу в історії можна говорити стосовно до індійської, китайської, арабо-мусульманської культурам.
Тип 3 - протиставлення філософії та релігії. Ця традиція представлена в європейській філософії на всьому протязі її розвитку і відображає процес секуляризації в європейській культурі, що особливо підсилилося в Новий час.
1. Охарактеризуйте основні напрямки філософських досліджень.
Основним у філософії традиційно вважається запитання про ставлення мислення до буття, а буття - до мисленню (свідомості).
Важливість цього питання у тому, що з його достовірного дозволу залежить побудова цілісного знання про світ і піднятому місці людини у ньому, але це і є головним завданням філософії.
Матерія і знепритомніла (дух) — дві нерозривні й те водночас протилежні характеристики буття. У неперервному зв'язку цим є дві боку основного питання філософії — онтологічна і гносеологічна.
>Онтологическая (буттєвий) сторона основного питання філософії залежить від постановці й розв'язанні проблеми: що первинне — матерія чи усвідомлення?
Суть гносеологічної (пізнавальної) боку основного питання: можна пізнати чи непізнаваною світ, що первинне у процесі пізнання?
Залежно від онтологічного і гносеологічної сторін у філософії виділяються основних напрямів — відповідно матеріалізм і ідеалізм, і навіть емпіризм і раціоналізм.
Зблизька онтологічного (буттєвої) боку основного питання філософії можна назвати такі напрями, як:
• об'єктивний ідеалізм;• суб'єктивний ідеалізм;• матеріалізм;• вульгарний матеріалізм;• дуалізм;• деїзм;
гносеологічної (пізнавальної) боку:
• гностицизм;• агностицизм;• емпіризм (сенсуалізм);• раціоналізм.
Онтологическую бік основного питання філософії представляють:
• матеріалізм;• ідеалізм;• дуалізм.
Матеріалізм (так звана "лінія Демокрита") — направлення у філософії, прибічники якого вважали, що у відносинах матерію та свідомості первинної є матерія.
Отже: • матерія реально існує;
• матерія існує незалежно від усвідомлення (тобто існує незалежно від мислячих істот і зажадав від того, мислить неї хтось чи ні);
• матерія є самостійною субстанцією — вже не потребує своє існування нічого, крім самої себе;
• матерія є і розвивається за своїм внутрішнім законам;
• свідомість (дух) є властивість (модус) високоорганізованої матерії відбивати себе;
• свідомість перестав бути самостійної субстанцією, існуючої поруч із матерією;
• свідомість визначається матерією (буттям).
Ідеалізм ("лінія Платона") — направлення у філософії, прибічники що його відносинах матерію та свідомості первинним вважали свідомість (ідею, дух).
Дуалізм як філософське напрям грунтувався Декартом. Суть дуалізму у тому, що:
• дві незалежні субстанції — матеріальна та своє духовне;
• у світіпроизводно (є модусом) або від однієї, або одної зазначених субстанцій;
• у людині з'єднуються одночасно дві субстанції — і матеріальна, та своє духовне;
• матерія і знепритомніла (дух) — дві протилежні і взаємозалежні боку єдиного буття;
• основного питання філософії насправді немає.
Гносеологическая сторона основного питання філософії представлена:
• емпіризмом;• раціоналізмом.
Представники гностицизму (зазвичай, матеріалісти) вважають, що:
• світ можна пізнати; • можливості пізнання необмежені.
Протилежної погляду дотримуються агностики: • світ непізнаваною; • можливості пізнання обмежені пізнавальними можливостями людського розуму.
Нині, попри тисячолітні пошуки філософів, основне питання філософії достовірно не вирішене ні з онтологічного, ні з гносеологічної сторони, і фактично є одвічною (невирішеної) філософської проблемою.
2. Іудаїзм і його відношення до християнства.
Іудаїзм - це релігійні вірування, які поширені головним чином серед євреїв. Саме слово «юдаїзм» походить від імені Іуди, який, як каже Біблія, був родоначальником іудейського народу. Основою іудаїзму є віра в єдиного Бога - Творця світу.
Іудаїзм постав на духовних теренах світу як перша монотеїстична релігія. Він є однією з небагатьох національних релігій давнього світу, що збереглися дотепер. Водночас його вчення є складовою частиною двох світових релігій — християнства та ісламу.
В цілому іудаїзм відноситься до християнства як своєму «похідному», але вважає що Християнство є «помилкою», що, однак, не заважає йому нести базові елементи іудаїзму народам світу.
Деякі дослідники іудаїзму поділяють точку зору, що християнське вчення, так само як і сучасний іудаїзм, багато в чому сходить до вчення фарисеїв. Енциклопедія Британіка: «З точки зору іудаїзму, християнства є або було єврейської „єрессю“ і, як така, може бути судимо дещо інакше, ніж інші релігії.»
З точки зору іудаїзму, особистість Ісуса з Назарету не має ніякого релігійного значення і визнання його месіанської ролі (і, відповідно, використання титулу «Христос» по відношенню до нього) абсолютно неприйнятно. В іудейських текстах його епохи немає жодної згадки про особистості, яке можна було б достовірно ототожнити з ним.
В Середні віки існували народні памфлети, в яких Ісус зображувався у гротескній, а часом і вкрай образливою для християн формі.
В авторитетній раввіністичній літературі немає єдиної думки, чи вважати християнство з його тринітарної та христологической догматикою, розробленої в IV столітті, ідолопоклонством (язичництвом) або ж прийнятною (для неєвреїв) формою монотеїзму, відомої в Тосефте як шитуф (термін означає поклоніння істинному Богу разом з «додатковими»)
Остаточний розрив між християнством і іудаїзмом стався в Єрусалимі, коли Апостольський собор (близько 50 року) визнав дотримання обрядових приписів Моїсеєва закону необов'язковим для християн з язичників.
У християнському богослов'ї іудаїзм, заснований на Талмуді, традиційно розглядається в якості релігії, в багатьох принципових питаннях фундаментально відрізняється від іудаїзму епохи, що передувала Ісуса, визнаючи в той же час наявність багатьох характерних рис талмудичного іудаїзму в релігійній практиці фарисеїв часів Ісуса.
3. Наведіть аргументи на користь і проти свободи волі людини.
Свобода волі — філософське питання про те, чи розум вільний у своїх діях або рішеннях, чи вони визначені наперед, детерміновані.
Упродовж віків це питання цікавило філософів і теологів. Розгляд цього питання потребує розуміння взаємодії між свободою і причиною, визначення того, чи закони природи причинно зумовлені.
Принцип свободи волі має релігійні, етичні й філософські наслідки. Наприклад, у вотчині релігії, свобода волі може означати те, що всемогутня божа сутність не нав'язує свого впливу на вибір і волю особи. В етиці, свобода волі може означати те, що особа несе моральну відповідальність за свої дії. В царині науки цей принцип може означати те, що дії тіла, включно з мозком та розумом, не цілком визначені фізичною причинністю.
Проблема свободи волі у світлі соціального натуралізму вирішується так: свобода волі — це можливість людини генерувати (породжувати) свою поведінку, що регулюється свідомістю. Ця можливість може реалізуватися двома способами: 1) відповідно до законів фізичної, біологічної та соціальної природи; 2) всупереч цим законам. Відповідно до цього свобода волі є двох видів (дуалізм свободи волі): 1) свобода волі, упорядкованої законами природи; 2) свобода волі, не упорядкованої законами природи, тобто свобода сваволі. Поняття свободи в цьому контексті інтерпретується наступним чином: свобода — це можливість своєю власною волею генерувати (породжувати) поведінку, що регулюється свідомістю.
Загалом суспільство вважає людей відповідальними за їхні вчинки, й може похвалити чи осудити їх за те, що вони роблять. Проте, побутує думка, що моральна відповідальність потребує свободи волі. Таким чином, ще один важливий аспект дебатів щодо свободи волі у тому, чи індивіди повинні нести моральну відповідальність за свої вчинки, і, якщо так, то в якому сенсі.
Схожий підхід стверджує, що основою моральної відповідальністі людини є її характер. Тобто, людина з характером убивці не може не вбивати, але все ж повинна нести покарання, бо справедливо карати тих, у кого поганий характер. Те, яким чином був сформований цей характер, при такому підході несуттєво.
Єдиним винятком з правила, за яким моральна провина визначається або рисами характеру або свідомими діями, виникає у випадку захисту з огляду на божевілля.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 3
1. Порівняйте поняття філософії та науки. Визначте спільні та відмінні риси.
Філософія має спільні риси з наукою — в одних філософських вченнях вони більше виражені, в інших менше. В той же час філософія як особливе явище духовної культури відмінна від спеціальних наук.
Спільною з наукою є її пізнавальна установка (прагнення до пізнання істини), теоретична форма знання. Це виявляється в оперуванні загальними поняттями, категоріями, прагненні довести свої положення, раціональну аргументацію, звертанні, головним чином, по розуму — а не до уяви (як міфологія) і не до віри (як релігія).
Отже, певна схожість науки і філософії пов’язана передусім з теоретичної формою їх змісту. Ця схожість виявляється також у націленості обидвох гілок людського осягання світу на пізнання загального, що включає у свій зміст не просто суму наявного одиничного, але й містить у собі все багатство можливих проявів одиничного. Загальне містить у собі не тільки те, що дійсно було, а й те, що могло б бути; не тільки те, що дійсно є, а й усе те, що може бути; не тільки те, що буде, але й те, що може бути.
Відмінність філософії від спеціальних наук полягає в тому, що кожна з них досліджує якийсь "фрагмент" дійсності, окрему галузь явищ. Філософія ж, розглядає найбільш загальні питання світорозуміння. її предмет — не окремі явища, а світ в цілому (не в розумінні простої суми всіх речей, а в розумінні їх загального зв'язку, загальних законів буття в розвитку).
Відмінність між наукою та філософією можна порівняти з відмінністю між об’єктом і суб’єктом. Наукове пізнання абстрагується від самого відношення суб’єкта до об’єкту прагне набути інформації про об’єкт сам собі – про природу (фізика, хімія, геологія та ін.), суспільство (історія, соціологія, політологія та ін.), людину (антропологія, психологія та ін.). Щодо філософії, то її предметом (про це вже йшлося в першій частині контрольної роботи) є реальність, розглядувана під кутом зору суб’єкт-об’єктного відношення.
Кожна окрема наука прагне розглядати свій предмет цілком об'єктивно, таким, яким він є сам по собі, усуваючи момент суб'єктивності. Філософія ж не тільки не усуває суб'єктивність, а для неї відношення "людина-світ", "суб'єкт-об'єкт", саме є її власною проблемою.
2. Визначте основні підходи в дослідженні релігії.
Слово "релігія" перекладається з латинської як благочестя, святиня, предмет культу. З цього випливає, що тут ми маємо справу з явищем, яке відноситься до чогось вищого, святого, надлюдського у людському житті.
Узагалі існують два основні підходи до вивчення релігії: теологічний (богословський) і світський (науково-філософський).
Теологічний (богословський) підхід у широкому розумінні розглядає релігію «зсередини» — як зустріч і постійне переживання людиною присутності Бога у житті людей і навколишньому світі. Це відчуття, вважають прихильники богословського (теологічного) підходу, дається людині через безпосереднє «бачення» Бога, сповнене лею ж внутрішньою достовірністю, що й відчуття людиною власного «Я».
Науково-філософський підхід вивчає релігію «ззовні» — як складову частину людської культури в її зв’язках і взаємодії з іншими компонентами культури. Цей підхід репрезентований світським, академічним релігієзнавством. Релігієзнавство — комплексна сфера людських знань про релігію. Предмет релігієзнавства — шляхи утворення релігії, особливості релігійних уявлені про світ і людину, специфічні риси релігійної етики й моралі функції релігії у суспільстві, історичні форми релігії. ‘Для вирішення своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загальнонаукових і спеціально-наукових методів дослідження.
Насправді теологічний (богословський) і науково-філософський підходи більш близькі один до одного, ніж це може здатися на перший погляд:
1) Філософія й наука засновані на вірі у розум, який панує у навколишньому природному і соціальному світі, а теологія та богослов’я націлені на сприйняття Бога за допомогою розуму.
2) Науково-філософський і теологічний (богословський) підходи до релігії пов’язані між собою також історично: теологія (богослов’я) є історично першими формами релігієзнавства.
3. Розкрийте зміст першопринципу філософії Декарта – «Мислю, - а отже існую»
Р.Декарт пояснює: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа “Cogito ergo sum” – “Мислю, отже існую”.
І, зокрема, власний розум для нас є більш достовірним, ніж мислення інших. У всякій філософії, початок якій поклав Декарт («мислю, отже, існую») присутня тенденція до наявності суб'єктивізму, а також до розгляду матерії в якості єдиного предмета, який можна пізнати. Якщо це взагалі є можливим зробити за допомогою виведення з того, що вже відомо нам про природу розуму.
Для пояснення викладеного треба зауважити ще таке: 1. Декарт виразно говорить, що під мисленням він розуміє не що інше, як свідомість. "Під словом" мислити "я розумію все, що відбувається в нас як свідомих істот, оскільки це є предметом нашої свідомості". Тому, на його думку, розум, воля, уява, навіть почуття становлять щось єдине з мисленням.
2. Положення «я мислю, отже, я існую» не умовивід , як деякі думали досі; навпаки, не можна уявити собі чогось, що було б більш противно змістом його і думкам, навіть певним словами Декарта, ніж думка, ніби це висновок.
3. Звертає на себе увагу необгрунтоване, противне ідеї автора заперечення Гассенди , що спирається лише на буденну чуттєву точку зору, заперечення, згідно з яким Декарт, бажаючи довести, що він існує, не потребував в такому достатку доказів; він міг довести це, виходячи з будь-якої дії, бо все, що діє, необхідно існує.
Білет №4
1. Проаналізуйте співвідношення філософії з релігією.
Питання про співвідношення релігії і філософії обговорювалося багато разів, з різних позицій, тим більше, що й саме співіснування і взаємодія цих форм культури були досить складними. На шкільному рівні диференціація філософії і релігії виглядає досить просто: філософія звернена до розуму, до знання, в той час як релігія - до віри. Насправді все набагато складніше і елемент віри присутній в філософії так само, як і розум, знання в релігії. З проблеми співвідношення Віри і розуму написано чимало робіт і висловлено безліч позицій, вона стала наскрізною в європейській культурі. Релігійна віра начебто не вимагає ніякого раціонального обґрунтування, іноді навіть може суперечити розуму («вірую, бо абсурдно»), філософія ж завжди шукає розумного і раціонального обґрунтування своїх положень, використовує міркування, докази, дані науки і повсякденного досвіду. Однак в історії європейської культури поряд з «вірую, щоб розуміти» часто з'являлося «розуміти, щоб вірити». Релігію і філософію відрізняє і сам процес набуття знання. В основі релігійного знання - якийсь авторитет (книга, людина, священний переказ). Філософія ж з перших своїх кроків постійно демонструвала критичне ставлення до будь-яких авторитетів. Складність розведення філософії і релігії визначена єдністю їх гносеологічного об'єкта. Філософія, як і релігія, має здатність до трансцендування, тобто виходу за межі чуттєво відчутної реальності, вона так само, як і релігія, подвоює світ. Але на відміну від релігії в філософії не є вирішальним визнання за цим надчуттєвим світом здатності чинити вирішальний вплив на долю земного світу. Для релігії це - найважливіша характеристика, і саме для реалізації даного зв'язку формується культ: система дій і обрядів, покликаних тим чи іншим способом впливати на вищий з світів. Долі взаємин релігії і філософії по-різному складалися в різних культурах. Можна виявити кілька типів взаємин філософії і релігії:
• тип 1 - співіснування (індиферентне або дружнє);
• тип 2 - синтез, взаємопроникнення;
• тип 3 - протистояння, ворожнеча.
Тип 1 - співіснування, коли філософія і релігія визнаються необхідними і специфічними формами культури. Їх взаємодія трактуються різними мислителями в категоріях рівної значимості або навіть взаємодоповнюючі для культури, ієрархічної підпорядкованості або послідовної зміни однієї форми іншою.
Тип 2 - синтез філософії та релігії складається на основі провідної ролі релігії в культурі і службового використання філософії. Теоретиками такого синтезу звичайно є теологи чи релігійні філософи. Про існування філософсько-релігійного синтезу в історії можна говорити стосовно до індійської, китайської, арабо-мусульманської культурам.
Тип 3 - протиставлення філософії та релігії. Ця традиція представлена в європейській філософії на всьому протязі її розвитку і відображає процес секуляризації в європейській культурі, що особливо підсилилося в Новий час.
2. Буддизм: особистість засновника, віровчення.
Буддизм як світова релігія виникла у Індії на поч. VI ст. і сформувався на базі критики індуїзму, який охоплював всі тогочасні релгійні системи індусів, це релігійно-філософське вчення (Дгарма) про духовне пробудження (бодгі). Термін “будда” з санскриту означає “просвітлений, пробуджений”. Це не ім’я, це особистість, яка досягла досконалого життя. Будда стоїть вище людей і богів. Засновником буддизму є реальна історична особистість – індійський царевич Сіддхартха Гаутама, який жив у VI ст. до Р. Х. в Непалі в розкоші і багатстві. Коли він одружився і мав сина, то вперше у житті побачив страдаючих людей: хворого, слабкого старця, поховальну процесію і аскета. Ця одночасна зустріч перевернула його світогляд. Він кинув усе і намагався знайти шлях, який би звільнив людей від страждань. Проводячи свій час під деревом, він довів себе постом до голодного і повного виснаження. В цьому стані його раптом осяяла істина і він став Буддою. Основним завданням буддиста є досягнення нірвани (букв. означає “згасання”) – душевний стан, коли людина позбавляється бажань, почуттів які й приносять страждання. Це стан абсолютного спокою. Сам Будда вважав, що він не зазнавав перероджень, оскільки на нього зійшло осяяння. Перебуваючи у стані суворого посту і аскетизму (від др.-грец. «той, що вправляється, атлет», «оброблювати, відділювати, вправлятися») протягом 7 років, Будда намагався побороти мару – дух зла. Коли проста дівчина пожаліла його і дала поїсти, він раптом зрозумів, що хоче їсти. Дух зла залишив його, а Будда зрозумів, що досягнути нірвани можна “середнім” шляхом, відмовившись від аскетизму і від бажань. Є дві крайності, які повинен уникати послідовник Будди і хоче досягнути досконалості:
• надмірний аскетизм, коли людина намагається умертвити тіло (плоть);
• тваринне життя за пристрастями, коли людина надмірно любить свої бажання.
Також необхідно дотримуватись 4-х святих істин:
1. існування людини – це страждання;
2. причина страждань у самій людині, а саме бажання життєвих благ і насолоди;
3. уникнути страждань можна тільки звільнившись від бажання жити з насолодою;
4. звільнитись від бажань можна тільки ставши на шлях, який складається з 8 етапів:
• правдиве знання (полягає у правильних поглядах, звільнених від забобонів);
• правильна думка (твердо відмовитись від бажань та нанесення моральної чи фізичної шкоди людині чи живій тварині);
• правильна мова (говорити правду, не обманювати, утримуватись від пустослів’я);
• правильні дії (не вбивати живої істоти, не зраджувати у сімейних стосунках);
• правильне зусилля (заробляти собі на життя без шкоди для інших. Заборона на ряд професій: м’ясника, поліцейського і т. п.);
• правильна поведінка (не вживати алкоголю);
• правильна увага (спостерігати за собою);
• правильне споглядання (медитація – з лат. розмірковування). На 8-му етапі людина входить у нірвану (небуття).
Буддизм як світова релігія виникла у Індії на поч. VI ст. і сформувався на базі критики індуїзму, який охоплював всі тогочасні релгійні системи індусів, це релігійно-філософське вчення (Дгарма) про духовне пробудження (бодгі). Термін “будда” з санскриту означає “просвітлений, пробуджений”. Це не ім’я, це особистість, яка досягла досконалого життя. Будда стоїть вище людей і богів. Засновником буддизму є реальна історична особистість – індійський царевич Сіддхартха Гаутама, який жив у VI ст. до Р. Х. в Непалі в розкоші і багатстві. Коли він одружився і мав сина, то вперше у житті побачив страдаючих людей: хворого, слабкого старця, поховальну процесію і аскета. Ця одночасна зустріч перевернула його світогляд. Він кинув усе і намагався знайти шлях, який би звільнив людей від страждань. Проводячи свій час під деревом, він довів себе постом до голодного і повного виснаження. В цьому стані його раптом осяяла істина і він став Буддою. Основним завданням буддиста є досягнення нірвани (букв. означає “згасання”) – душевний стан, коли людина позбавляється бажань, почуттів які й приносять страждання. Це стан абсолютного спокою. Сам Будда вважав, що він не зазнавав перероджень, оскільки на нього зійшло осяяння. Перебуваючи у стані суворого посту і аскетизму (від др.-грец. «той, що вправляється, атлет», «оброблювати, відділювати, вправлятися») протягом 7 років, Будда намагався побороти мару – дух зла. Коли проста дівчина пожаліла його і дала поїсти, він раптом зрозумів, що хоче їсти. Дух зла залишив його, а Будда зрозумів, що досягнути нірвани можна “середнім” шляхом, відмовившись від аскетизму і від бажань. Є дві крайності, які повинен уникати послідовник Будди і хоче досягнути досконалості:
• надмірний аскетизм, коли людина намагається умертвити тіло (плоть);
• тваринне життя за пристрастями, коли людина надмірно любить свої бажання.
Також необхідно дотримуватись 4-х святих істин:
1. існування людини – це страждання;
2. причина страждань у самій людині, а саме бажання життєвих благ і насолоди;
3. уникнути страждань можна тільки звільнившись від бажання жити з насолодою;
4. звільнитись від бажань можна тільки ставши на шлях, який складається з 8 етапів:
• правдиве знання (полягає у правильних поглядах, звільнених від забобонів);
• правильна думка (твердо відмовитись від бажань та нанесення моральної чи фізичної шкоди людині чи живій тварині);
• правильна мова (говорити правду, не обманювати, утримуватись від пустослів’я);
• правильні дії (не вбивати живої істоти, не зраджувати у сімейних стосунках);
• правильне зусилля (заробляти собі на життя без шкоди для інших. Заборона на ряд професій: м’ясника, поліцейського і т. п.);
• правильна поведінка (не вживати алкоголю);
• правильна увага (спостерігати за собою);
• правильне споглядання (медитація – з лат. розмірковування). На 8-му етапі людина входить у нірвану (небуття).
3. Поясніть чому Платон порівнює пізнання з пригадуванням.
Людське тіло — смертне, душа — безсмертна. Душ багато, але не безліч, тому Платон стверджує метемпсихоз — переселення душ. Людську душу Платон уявляє як колісницю, що запряжена двома конями і скеровується візничим: чорним та білим. Візничий символізує розум, чорний кінь — пристрасті, бажання та інстинкти, білий — благородство та вищі людські якості. Душа — частина світу ідей, в якому вона перебувала до народження. У світі ідей душа була причетна до істинного знання, та, втілившись у матеріальне тіло, вона забуває все бачене. Тому єдиний спосіб отримати знання — це пригадування душею побаченого у світі ідей (анамнезис). Це пригадування досягається знаходженням проблисків ідей у чуттєвому світі через добро, красу, споглядання прекрасного та справедливі справи. Ідеалізм Платона називають етичним ідеалізмом: всі ідеї підпорядковуються ідеї Блага. Ідеї зла не існує, зло — це відсутність блага. Так само немає ідей для конкретних проявів зла: хвороба — це відсутність здоров’я тощо. У діалозі “Теетет” Платон формулює означення знання — це підтверджене істинне переконання. Платон виокремлює три види знання:
1. Знання ідей — знання досконале, достовірне;
2. Знання чисел і обґрунтованих за їх допомогою наук — близьке до достовірного;
3. Знання фізичних об’єктів, отримане через відчуття — удаване знання.
Знання стосується сутності речей і досягається розумінням загального (ідей-понять), міркування щодо одиничних речей породжують лише переконання, знання одиничних речей неможливе. Тобто, раціональне пізнання передує чуттєвому. Платон порівнює недосконалість чуттєвого пізнання зі спостереженням за тінями речей. Він наводить алегорію: у темній печері знаходяться все життя люди і бачать лише як на тлі світла, що проникає у печеру, проносять різні предмети, тварин тощо. Так само і чуттєве пізнання речей матеріального світу дає можливість ознайомитися лише з відображенням істинних сутностей — ідей. Щоб досягти істинного знання про сутності речей треба пригадати те, що споглядала людська душа, перебуваючи у світі ідей. Для цього можна застосовувати метод сократичного діалогу — запитання та відповіді, метою якого є отримання істини. Діалектика виступає методом стимулювання пізнання-пригадування (анамнезису) і полягає в умінні ставити питання, які підводять до ідей. Діалектика Платона передбачає два шляхи:
• сходження вверх — вміння бачити спільне, загальне у одиничних речах (межею є ідея Блага);
• сходження вниз — вміння розділяти загальне на конкретні його види.
Людське тіло — смертне, душа — безсмертна. Душ багато, але не безліч, тому Платон стверджує метемпсихоз — переселення душ. Людську душу Платон уявляє як колісницю, що запряжена двома конями і скеровується візничим: чорним та білим. Візничий символізує розум, чорний кінь — пристрасті, бажання та інстинкти, білий — благородство та вищі людські якості. Душа — частина світу ідей, в якому вона перебувала до народження. У світі ідей душа була причетна до істинного знання, та, втілившись у матеріальне тіло, вона забуває все бачене. Тому єдиний спосіб отримати знання — це пригадування душею побаченого у світі ідей (анамнезис). Це пригадування досягається знаходженням проблисків ідей у чуттєвому світі через добро, красу, споглядання прекрасного та справедливі справи. Ідеалізм Платона називають етичним ідеалізмом: всі ідеї підпорядковуються ідеї Блага. Ідеї зла не існує, зло — це відсутність блага. Так само немає ідей для конкретних проявів зла: хвороба — це відсутність здоров’я тощо. У діалозі “Теетет” Платон формулює означення знання — це підтверджене істинне переконання. Платон виокремлює три види знання:
1. Знання ідей — знання досконале, достовірне;
2. Знання чисел і обґрунтованих за їх допомогою наук — близьке до достовірного;
3. Знання фізичних об’єктів, отримане через відчуття — удаване знання.
Знання стосується сутності речей і досягається розумінням загального (ідей-понять), міркування щодо одиничних речей породжують лише переконання, знання одиничних речей неможливе. Тобто, раціональне пізнання передує чуттєвому. Платон порівнює недосконалість чуттєвого пізнання зі спостереженням за тінями речей. Він наводить алегорію: у темній печері знаходяться все життя люди і бачать лише як на тлі світла, що проникає у печеру, проносять різні предмети, тварин тощо. Так само і чуттєве пізнання речей матеріального світу дає можливість ознайомитися лише з відображенням істинних сутностей — ідей. Щоб досягти істинного знання про сутності речей треба пригадати те, що споглядала людська душа, перебуваючи у світі ідей. Для цього можна застосовувати метод сократичного діалогу — запитання та відповіді, метою якого є отримання істини. Діалектика виступає методом стимулювання пізнання-пригадування (анамнезису) і полягає в умінні ставити питання, які підводять до ідей. Діалектика Платона передбачає два шляхи:
• сходження вверх — вміння бачити спільне, загальне у одиничних речах (межею є ідея Блага);
• сходження вниз — вміння розділяти загальне на конкретні його види.
Білет №5
1. Основні проблеми філософії у Платона та І.Канта.
У вченні Платона хід думки учнів і читачів Платона прямував від «ідей» («ейдосів») як прототипів буття, з одного боку, до явищ чуттєвого світу, нібито спотворюють істинні форми або причини буття, а з іншого - до понять, схоплюють сутність явищ - їх тотожну, загальну і незмінну основу. Найважливішими проблемами в філософії Платона є:
1. по-перше, його Утопія, яка була найбільш ранньою з довгого ряду утопій;
2. по-друге, його теорія ідей, що представляла собою першу спробу взятися за до цих пір недозволену проблему універсалій;
3. по-третє, його аргументи на користь безсмертя;
4. по-четверте, його космогонія;
5. по-п'яте, його концепція пізнання, скоріше як концепція спогадів, ніж сприйняття.
І. Кант здійснив своєрідний переворот у філософії і заклав основи розуміння філософії як особливого роду науки. Намагаючись обґрунтувати свою теорію пізнання, він виступив з критикою попередніх емпіричних теорій. Основною і головною проблемою філософії Канта виступає людина як мета сама по собі. Свої погляди з цього приводу він виклав у книзі "Антропологія з прагматичної точки зору". Людина, за Кантом, - це "самий головний предмет у світі". Над усіма іншими її піднімає наявність самосвідомості. Завдяки цьому вона являє собою індивідуальність, тобто особистість. Не мало часу приділяв Кант і розумінню процесу пізнання. Ми можемо зрозуміти тільки те, що створили - ця формула лежить в основі теорії пізнання Канта. Секрет філософії Канта у системності й науковій витонченості. Кант розглянув в системі основні сторони людського життя і всім їм віддав належне. Кант зробив величезний вплив на уми всього мислячого людства, багато філософських напрямків, шкіл і навчання так чи інакше сходять до нього. Його ідеї, піддаючись постійному осмисленню і переробці, продовжують своє плідне життя.
1. Основні проблеми філософії у Платона та І.Канта.
У вченні Платона хід думки учнів і читачів Платона прямував від «ідей» («ейдосів») як прототипів буття, з одного боку, до явищ чуттєвого світу, нібито спотворюють істинні форми або причини буття, а з іншого - до понять, схоплюють сутність явищ - їх тотожну, загальну і незмінну основу. Найважливішими проблемами в філософії Платона є:
1. по-перше, його Утопія, яка була найбільш ранньою з довгого ряду утопій;
2. по-друге, його теорія ідей, що представляла собою першу спробу взятися за до цих пір недозволену проблему універсалій;
3. по-третє, його аргументи на користь безсмертя;
4. по-четверте, його космогонія;
5. по-п'яте, його концепція пізнання, скоріше як концепція спогадів, ніж сприйняття.
І. Кант здійснив своєрідний переворот у філософії і заклав основи розуміння філософії як особливого роду науки. Намагаючись обґрунтувати свою теорію пізнання, він виступив з критикою попередніх емпіричних теорій. Основною і головною проблемою філософії Канта виступає людина як мета сама по собі. Свої погляди з цього приводу він виклав у книзі "Антропологія з прагматичної точки зору". Людина, за Кантом, - це "самий головний предмет у світі". Над усіма іншими її піднімає наявність самосвідомості. Завдяки цьому вона являє собою індивідуальність, тобто особистість. Не мало часу приділяв Кант і розумінню процесу пізнання. Ми можемо зрозуміти тільки те, що створили - ця формула лежить в основі теорії пізнання Канта. Секрет філософії Канта у системності й науковій витонченості. Кант розглянув в системі основні сторони людського життя і всім їм віддав належне. Кант зробив величезний вплив на уми всього мислячого людства, багато філософських напрямків, шкіл і навчання так чи інакше сходять до нього. Його ідеї, піддаючись постійному осмисленню і переробці, продовжують своє плідне життя.
2. Протестантизм: загальна характеристика.
Протестантизм — поряд з католицизмом, православ’ям, один з головних напрямів християнства, що охоплює багато різноманітних самостійних віросповідань. До протестантизму відносяться лютеранство (Німеччина, країни Скандинавії), цвінгліанство й кальвінізм (Швейцарія та Нідерланди), анабаптизм, менонітство (Німеччина, Нідерланди), англіканство (Англія), пресвітеріанство (Шотландія). До пізнього протестантизму належать течії, більшість з яких виникли в США: баптизм, методизм, квакери, адвентизм, свідки Ієгови, п’ятидесятники та інші. Лютеранство сформувалось в епоху Реформації завдяки діяльності Лютера та його сподвижників, у першу чергу Меланхтона. Для лютеранства характерні всі особливості "класичного "протестантизму. Особливе місце займає учення про виправдання вірою. Засновником кальвінізму є Жан Кальвін (1509-1564 рр.). Центральне місце в кальвіністській ідеології займає вчення про передвизначення, згідно з яким долі людей визначені Богом і людина не владна змінити присуд. Зараз кальвінізм представлений реформатськими, пресвітеріанськими церквами, конгрегаціоналізмом. Англіканствовиникло в XVI столітті. Щодо культу й організаційних принципів англіканська церква ближча до католицької, ніж інші напрямки протестантизму. Обрядовий бік католицизму в англіканстві майже не зазнав змін. Зберігається ієрархія, яка нагадує католицьку. Головою церкви є британський король, який призначає єпископів. Примас англіканської церкви – архієпископ Кентерберійський. Баптизм (від грец. "баптизо" – "занурювати", "хрестити у воді") заснований на початку XVII ст. видатним англійським конгрегаціоналістом Дж. Смітом, який переселився в Нідерланди. Одна частина баптистів ("окремі" або "партикулярні", що наслідує традиції кальвінізму) вважає, що Бог до створення світу прирік одних людей до спасіння, а інших до загибелі. Інша частина баптистів ("спільні") дотримується армініанської традиції та вважає, що Бог визначив до спасіння всіх, хто увірував в Христа. П’ятидесятництво виникло на початку ХХ ст. у США. Основою вчення є догмат про зішестя Святого Духу на апостолів на п’ятдесятий день після воскресіння Ісуса Христа, завдяки чому вони отримали дар пророцтва, мовлення іншими мовами й т. ін. Тому центральним елементом культу п’ятидесятників є особливе хрещення Духом Святим. Адвентизм (від лат. adventus – пришестя) виник у 30-ті роки XIX ст. у США. Його засновник У. Міллер передрік друге пришестя Христа в 1844 р. Але коли цього не сталося, адвентисти висунули ідею про те, що Христос дійсно прибув, але не на землю, а в небесне святилище, й звідти тепер вершить "суд дослідження". Адвентисти вірять у близьке друге пришестя Христа й становлення на Землі його тисячолітнього царства. Адвентисти заперечують безсмертя душі, заявляючи, що душа помирає разом з тілом, щоб воскреснути в день пришестя Христа. Найбільш великим напрямком адвентизму є адвентизм сьомого дня, заснований пророчицею Е. Уайт. Свідки Ієгови – одна з пізніх течій протестантизму. Цей напрямок виник у 1870 р. у США як група по вивченню Біблії. Його заснував Ч. Рассел. В основі його вчення лежить віра в близькість останньої битви Христа й сатани – армагедону. Після перемоги над сатаною буде встановлений рай на землі, де будуть вічно жити праведники. Згідно зі свідченням Ієгови, Христос не Бог, а син Єгови, що не є рівнозначним, і цар Божого Царства.
Протестантизм — поряд з католицизмом, православ’ям, один з головних напрямів християнства, що охоплює багато різноманітних самостійних віросповідань. До протестантизму відносяться лютеранство (Німеччина, країни Скандинавії), цвінгліанство й кальвінізм (Швейцарія та Нідерланди), анабаптизм, менонітство (Німеччина, Нідерланди), англіканство (Англія), пресвітеріанство (Шотландія). До пізнього протестантизму належать течії, більшість з яких виникли в США: баптизм, методизм, квакери, адвентизм, свідки Ієгови, п’ятидесятники та інші. Лютеранство сформувалось в епоху Реформації завдяки діяльності Лютера та його сподвижників, у першу чергу Меланхтона. Для лютеранства характерні всі особливості "класичного "протестантизму. Особливе місце займає учення про виправдання вірою. Засновником кальвінізму є Жан Кальвін (1509-1564 рр.). Центральне місце в кальвіністській ідеології займає вчення про передвизначення, згідно з яким долі людей визначені Богом і людина не владна змінити присуд. Зараз кальвінізм представлений реформатськими, пресвітеріанськими церквами, конгрегаціоналізмом. Англіканствовиникло в XVI столітті. Щодо культу й організаційних принципів англіканська церква ближча до католицької, ніж інші напрямки протестантизму. Обрядовий бік католицизму в англіканстві майже не зазнав змін. Зберігається ієрархія, яка нагадує католицьку. Головою церкви є британський король, який призначає єпископів. Примас англіканської церкви – архієпископ Кентерберійський. Баптизм (від грец. "баптизо" – "занурювати", "хрестити у воді") заснований на початку XVII ст. видатним англійським конгрегаціоналістом Дж. Смітом, який переселився в Нідерланди. Одна частина баптистів ("окремі" або "партикулярні", що наслідує традиції кальвінізму) вважає, що Бог до створення світу прирік одних людей до спасіння, а інших до загибелі. Інша частина баптистів ("спільні") дотримується армініанської традиції та вважає, що Бог визначив до спасіння всіх, хто увірував в Христа. П’ятидесятництво виникло на початку ХХ ст. у США. Основою вчення є догмат про зішестя Святого Духу на апостолів на п’ятдесятий день після воскресіння Ісуса Христа, завдяки чому вони отримали дар пророцтва, мовлення іншими мовами й т. ін. Тому центральним елементом культу п’ятидесятників є особливе хрещення Духом Святим. Адвентизм (від лат. adventus – пришестя) виник у 30-ті роки XIX ст. у США. Його засновник У. Міллер передрік друге пришестя Христа в 1844 р. Але коли цього не сталося, адвентисти висунули ідею про те, що Христос дійсно прибув, але не на землю, а в небесне святилище, й звідти тепер вершить "суд дослідження". Адвентисти вірять у близьке друге пришестя Христа й становлення на Землі його тисячолітнього царства. Адвентисти заперечують безсмертя душі, заявляючи, що душа помирає разом з тілом, щоб воскреснути в день пришестя Христа. Найбільш великим напрямком адвентизму є адвентизм сьомого дня, заснований пророчицею Е. Уайт. Свідки Ієгови – одна з пізніх течій протестантизму. Цей напрямок виник у 1870 р. у США як група по вивченню Біблії. Його заснував Ч. Рассел. В основі його вчення лежить віра в близькість останньої битви Христа й сатани – армагедону. Після перемоги над сатаною буде встановлений рай на землі, де будуть вічно жити праведники. Згідно зі свідченням Ієгови, Христос не Бог, а син Єгови, що не є рівнозначним, і цар Божого Царства.
3. Поміркуйте над шляхами Т.Аквінського до буття Божого, з
чим Ви можете не погодитися?
Тома Аквінський є одним з провідних критиків онтологічного аргументу буття Божого, що його запропонував Ансельм Кентерберійський. Підставою критики онтологічного аргументу є його апріорний характер. Сам же Аквінат вважав, що доводити буття Боже можна, виходячи лише з даних зовнішнього світу, який після акту креації містить в собі сліди цього акту. Бога самого по собі ми не можемо знати інакше, аніж через Його дії, а наявність сущого якраз і засвідчує Боже буття. Таким чином, Тома пропонував засобами індукції переходити від даних досвіду до другорядних (іманентних) причин, а від другорядних — до першої (трансцендентної). Докази, що їх Аквінат вважав можливими, не є винаходами самого св. Томи, оскільки в тій чи іншій формі вони фігурували вже у його попередників:
1. Доказ від руху. Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог. Доказ має своїм джерелом філософію Арістотеля, також фігурував у Аделарда із Бата, Альберта Великого.
2. Доказ від першопричини. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог. Доказ має своїм джерелом філософію Арістотеля, також фігурував у Авіценни, Алана Лілльського та Альберта Великого.
3. Доказ від випадковості. Все у світі існує не випадково, а з необхідності, ця необхідність — Бог. Аргумент в тій чи іншій формі фігурував у Маймоніда та Авіценни.
4. Доказ від ступеня досконалості. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог. Аргумент фігурував у Арістотеля та згадувався у Августина
5. Доказ божественного керування світом або аргумент через цільову причину. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. Отже, повинна існувати «остання» і головна мета — Бог.
Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні та ірраціональні, а саме тому, що вони «надрозумові», обмежений людський розум не здатен їх довести. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії
Тома Аквінський є одним з провідних критиків онтологічного аргументу буття Божого, що його запропонував Ансельм Кентерберійський. Підставою критики онтологічного аргументу є його апріорний характер. Сам же Аквінат вважав, що доводити буття Боже можна, виходячи лише з даних зовнішнього світу, який після акту креації містить в собі сліди цього акту. Бога самого по собі ми не можемо знати інакше, аніж через Його дії, а наявність сущого якраз і засвідчує Боже буття. Таким чином, Тома пропонував засобами індукції переходити від даних досвіду до другорядних (іманентних) причин, а від другорядних — до першої (трансцендентної). Докази, що їх Аквінат вважав можливими, не є винаходами самого св. Томи, оскільки в тій чи іншій формі вони фігурували вже у його попередників:
1. Доказ від руху. Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог. Доказ має своїм джерелом філософію Арістотеля, також фігурував у Аделарда із Бата, Альберта Великого.
2. Доказ від першопричини. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог. Доказ має своїм джерелом філософію Арістотеля, також фігурував у Авіценни, Алана Лілльського та Альберта Великого.
3. Доказ від випадковості. Все у світі існує не випадково, а з необхідності, ця необхідність — Бог. Аргумент в тій чи іншій формі фігурував у Маймоніда та Авіценни.
4. Доказ від ступеня досконалості. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог. Аргумент фігурував у Арістотеля та згадувався у Августина
5. Доказ божественного керування світом або аргумент через цільову причину. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. Отже, повинна існувати «остання» і головна мета — Бог.
Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні та ірраціональні, а саме тому, що вони «надрозумові», обмежений людський розум не здатен їх довести. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії
Білет №6
1. Політична філософія: предмет і основні представники.
Політи́чна філосо́фія — розділ філософії, який досліджує політичну спільноту; вивчає такі теми як свобода, справедливість, право, закон і дотримання правових кодексів владою.
Основні етапи, особливості та характерні риси політичної думки
Основні етапи Особливості та характерні риси Основні представники
Політичні вчення Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Ассирія, Іран, Китай] Політична думка не виділилася в самостійну галузь знання, відображалась у міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади Хаммурапі, Соломон, Заратустра, Конфуцій, Лаоцзи, Шан Ян, Шен Бхай
Політичні вчення Давньої Греції і Давнього Риму Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремленість їх як відносно самостійної частини філософії. Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення найкращої форми управління Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, П ротатор,
Сократ, Платон, Арістотель, Лукрецій, Цицерон
Політичні вчення Середньовіччя Розвиток соціально-політичної думки переважно зусиллями релігійних діячів.
Обґрунтування теологічної теорії політичної влади. Роль релігії та держави в політиці Аврелій Августин
(Блаженний), Фома Аквінський
Політичні вчення епохи Відродження та Просвітництва Розвиток гуманістичних начал у політичній теорії звільнення її від теології. Аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя Н. Макіавеллі, М. Лютер, Т. Мор, Т. Кампанелла, Ж. Воден Т. Гоббс, Г. Гроцій, Дж. Локк
Політичне вчення Нового часу Формування ліберальної політичної ідеології. Обґрунтування необхідності розподілу влад. Характеристика правової держави. Аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократії. Формування концепції прав людини та громадянина Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, К. Бонетан, І. Бентам, Е. Кант, О. Радищев, М. Чернишевський
1. Політична філософія: предмет і основні представники.
Політи́чна філосо́фія — розділ філософії, який досліджує політичну спільноту; вивчає такі теми як свобода, справедливість, право, закон і дотримання правових кодексів владою.
Основні етапи, особливості та характерні риси політичної думки
Основні етапи Особливості та характерні риси Основні представники
Політичні вчення Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Ассирія, Іран, Китай] Політична думка не виділилася в самостійну галузь знання, відображалась у міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади Хаммурапі, Соломон, Заратустра, Конфуцій, Лаоцзи, Шан Ян, Шен Бхай
Політичні вчення Давньої Греції і Давнього Риму Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремленість їх як відносно самостійної частини філософії. Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення найкращої форми управління Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, П ротатор,
Сократ, Платон, Арістотель, Лукрецій, Цицерон
Політичні вчення Середньовіччя Розвиток соціально-політичної думки переважно зусиллями релігійних діячів.
Обґрунтування теологічної теорії політичної влади. Роль релігії та держави в політиці Аврелій Августин
(Блаженний), Фома Аквінський
Політичні вчення епохи Відродження та Просвітництва Розвиток гуманістичних начал у політичній теорії звільнення її від теології. Аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя Н. Макіавеллі, М. Лютер, Т. Мор, Т. Кампанелла, Ж. Воден Т. Гоббс, Г. Гроцій, Дж. Локк
Політичне вчення Нового часу Формування ліберальної політичної ідеології. Обґрунтування необхідності розподілу влад. Характеристика правової держави. Аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократії. Формування концепції прав людини та громадянина Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, К. Бонетан, І. Бентам, Е. Кант, О. Радищев, М. Чернишевський
2. Іслам: особистість засновника та основи віровчення.
Ісла́м (араб. буквально означає сумирність, покірність) — одна з найпоширеніших світових релігій, що сформувалася у 7-му столітті в Аравії. Засновником вважається пророк Магомет (570-632 рр.). Засновником ісламу була реальна історична особистість Мухамед, якого мусульмани вважають останнім і найбільшим пророком Аллаха, який передав людям істинне вчення, яке викладене у Корані (з араб. озн. “читання”). Мухамед народився ~ 579р. у м. Мекка. Рано залишився без батьків і ріс у бідності. Завдяки своїй спритності і розуму у віці 24р. став управляючим справами однієї багатої вдови Хадіджи на якій згодом одружився, хоч вона була старша за нього майже на двадцять років. Подорожуючи у своїх торгівельних справах по різних країнах Мухамед мав звичку вести бесіду із різними релігійними проповідниками через що він мав нагоду ознайомитись із іудаїзмом і християнством. Сам Мухамад належав до релігійної течії халіфів. Деякі особливості життя “пророка”: Мухамед спочатку мав одну дружину, яка була старша від нього майже на двадцять років, а після виступу на “проповідь” вже мав 11 дружин, причому чим ближче до старості, тим молодша дружина. Своїм послідовникам дозволив мати не більше 4-х дружин із вільних громадянок, зате можна було мати багато наложниць і рабинь. Ісаак Сірін (родом сірійський араб із Дамаска, Сірія) прямо у своїх творах називав Мухамеда лжепророком, а його вчення – лжевченням, свідченням чого є масове винищення християн і церков на сході. Віровчення ісламу базується на двох книгах:
1. Коран, яка є найбільш поширеною. До Мухамеда араби були не освічені, а тому читання священних книг є обов’язком кожного віруючого. Коран є збірником одкровень пророка або сур, яких нараховується 114;
2. Сунна (з араб. зразок, приклад) є зібранням висловлювань і діянь пророка Мухамеда.
Основні догми Корану:
• немає бога, окрім Аллаха, а Магомет його пророк. Звідси вимога незаперечної покірності Аллаху і пророку;
• Мухамед є останнім пророком до самого страшного суда. Коран визнає інших пророків, які були до Мухамеда – це Ібрагім (Авраам), Іса (Іісус) – однак Мухамед безмірно більший від них;
• священна ревність проти невірних (постійні війни);
• Коран визнає думку ангелів (диявол – шайтан), визнає пекло, а рай розуміють як вічну насолоду перебування із гуріями (особи жіночої статі) і страшний суд.
Ісла́м (араб. буквально означає сумирність, покірність) — одна з найпоширеніших світових релігій, що сформувалася у 7-му столітті в Аравії. Засновником вважається пророк Магомет (570-632 рр.). Засновником ісламу була реальна історична особистість Мухамед, якого мусульмани вважають останнім і найбільшим пророком Аллаха, який передав людям істинне вчення, яке викладене у Корані (з араб. озн. “читання”). Мухамед народився ~ 579р. у м. Мекка. Рано залишився без батьків і ріс у бідності. Завдяки своїй спритності і розуму у віці 24р. став управляючим справами однієї багатої вдови Хадіджи на якій згодом одружився, хоч вона була старша за нього майже на двадцять років. Подорожуючи у своїх торгівельних справах по різних країнах Мухамед мав звичку вести бесіду із різними релігійними проповідниками через що він мав нагоду ознайомитись із іудаїзмом і християнством. Сам Мухамад належав до релігійної течії халіфів. Деякі особливості життя “пророка”: Мухамед спочатку мав одну дружину, яка була старша від нього майже на двадцять років, а після виступу на “проповідь” вже мав 11 дружин, причому чим ближче до старості, тим молодша дружина. Своїм послідовникам дозволив мати не більше 4-х дружин із вільних громадянок, зате можна було мати багато наложниць і рабинь. Ісаак Сірін (родом сірійський араб із Дамаска, Сірія) прямо у своїх творах називав Мухамеда лжепророком, а його вчення – лжевченням, свідченням чого є масове винищення християн і церков на сході. Віровчення ісламу базується на двох книгах:
1. Коран, яка є найбільш поширеною. До Мухамеда араби були не освічені, а тому читання священних книг є обов’язком кожного віруючого. Коран є збірником одкровень пророка або сур, яких нараховується 114;
2. Сунна (з араб. зразок, приклад) є зібранням висловлювань і діянь пророка Мухамеда.
Основні догми Корану:
• немає бога, окрім Аллаха, а Магомет його пророк. Звідси вимога незаперечної покірності Аллаху і пророку;
• Мухамед є останнім пророком до самого страшного суда. Коран визнає інших пророків, які були до Мухамеда – це Ібрагім (Авраам), Іса (Іісус) – однак Мухамед безмірно більший від них;
• священна ревність проти невірних (постійні війни);
• Коран визнає думку ангелів (диявол – шайтан), визнає пекло, а рай розуміють як вічну насолоду перебування із гуріями (особи жіночої статі) і страшний суд.
3. Які недоліки ви можете навести властиві утилітарній етиці.
Етичний утилітаризм (від лат. Utilitas - користь) - теорія та принцип поведінки, згідно з якими основою моральності та критерієм правильних вчинків є корисність. Як і евдемонізм та гедонізм, утилітаризм не був позбавлений недоліків, за які підлягав критиці. По-перше, зверталась увага на суб'єктивність відчуттів задоволення та страждань як маркерів щастя, до якого повинні всі прагнути. В XX ст. здійснювалася робота з уточнення поняття "корисність", яке в первинному бентамівському та мілівському варіанті було пов'язане з задоволенням. Поняття "задоволення" не лише спрощено тлумачить витоки людської поведінки, але й є недостатньо проясненим для коректного теоретичного використання в процесі розрахунків. Для того, щоб зняти суб'єктивно-психологічні аспекти корисності, теоретики утилітаризму (в економічній теорії зокрема) використовують поняття "переваги", яке дозволяє будувати ієрархії задоволень та індекси їхньої корисності. По-друге, складність визначення наслідків дії або вчинків для інших людей. З одного боку, наслідки дії пов'язані з іншими складовими вчинку, мотивацією зокрема, яку дослідити важко. З іншого боку, сам процес визначення наслідків може супроводжуватися емоційною розбалансованістю та певною упередженістю тих, хто обговорює це питання. По-третє, класичним утилітаризмом не забороняються вчинки, які можуть сприяти зростанню щастя за рахунок прав інших людей. Показовою тут буде хрестоматійна ситуація Родіона Раскольникова, який обґрунтовував задум вбивства старої жінки лихварниці шляхом утилітаристського розрахунку. "Утилітаризм правила" прагне зняти невідповідність принципу корисності та вимог дотримання прав людини шляхом впровадження етичного кодексу - простого набору правил та низки ефективних процедур для вирішення конфліктів між нормативними положеннями. По-четверте, утилітаризм не може пояснити поведінку, яка не ґрунтується на максимізації користі та реалізації приватного інтересу - жертовність, патріотизм, співстраждання. Моральне життя як реальне явище є складним та його не можна розглядати лише з точки зору ефективності та результативності. По-п'яте, існує складність оцінки щастя: чи повинна враховуватися кількість людей, що отримують щастя, чи слід орієнтуватися на максимум щастя безвідносно до кількості людей, що його отримують? Це питання не в останню чергу є важливим у визначенні державної економічної політики, коли є необхідним прийняття рішень щодо максимізації благ для певних груп населення.
Етичний утилітаризм (від лат. Utilitas - користь) - теорія та принцип поведінки, згідно з якими основою моральності та критерієм правильних вчинків є корисність. Як і евдемонізм та гедонізм, утилітаризм не був позбавлений недоліків, за які підлягав критиці. По-перше, зверталась увага на суб'єктивність відчуттів задоволення та страждань як маркерів щастя, до якого повинні всі прагнути. В XX ст. здійснювалася робота з уточнення поняття "корисність", яке в первинному бентамівському та мілівському варіанті було пов'язане з задоволенням. Поняття "задоволення" не лише спрощено тлумачить витоки людської поведінки, але й є недостатньо проясненим для коректного теоретичного використання в процесі розрахунків. Для того, щоб зняти суб'єктивно-психологічні аспекти корисності, теоретики утилітаризму (в економічній теорії зокрема) використовують поняття "переваги", яке дозволяє будувати ієрархії задоволень та індекси їхньої корисності. По-друге, складність визначення наслідків дії або вчинків для інших людей. З одного боку, наслідки дії пов'язані з іншими складовими вчинку, мотивацією зокрема, яку дослідити важко. З іншого боку, сам процес визначення наслідків може супроводжуватися емоційною розбалансованістю та певною упередженістю тих, хто обговорює це питання. По-третє, класичним утилітаризмом не забороняються вчинки, які можуть сприяти зростанню щастя за рахунок прав інших людей. Показовою тут буде хрестоматійна ситуація Родіона Раскольникова, який обґрунтовував задум вбивства старої жінки лихварниці шляхом утилітаристського розрахунку. "Утилітаризм правила" прагне зняти невідповідність принципу корисності та вимог дотримання прав людини шляхом впровадження етичного кодексу - простого набору правил та низки ефективних процедур для вирішення конфліктів між нормативними положеннями. По-четверте, утилітаризм не може пояснити поведінку, яка не ґрунтується на максимізації користі та реалізації приватного інтересу - жертовність, патріотизм, співстраждання. Моральне життя як реальне явище є складним та його не можна розглядати лише з точки зору ефективності та результативності. По-п'яте, існує складність оцінки щастя: чи повинна враховуватися кількість людей, що отримують щастя, чи слід орієнтуватися на максимум щастя безвідносно до кількості людей, що його отримують? Це питання не в останню чергу є важливим у визначенні державної економічної політики, коли є необхідним прийняття рішень щодо максимізації благ для певних груп населення.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 7
1. Раціоналізм та Емпіризм у філософії Нового часу.
Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання – головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.
Потрібно зазначити, що термін «раціоналізм» має широке і вузьке значення. У широкому значенні раціоналізм є певною світоглядною позицією, вірою в людський розум, в силу, авторитет і особливу роль науки в соціальному прогресі. У такому значенні раціоналізм притаманний всій класичній філософії. Протилежним йому поняттям є «ірраціоналізм» заперечення існування логічного, закономірного початку у світі, заперечення або обмеження можливостей розуму в пізнанні. Ірраціоналізм стає провідною рисою багатьох філософських вчень XX століття, набувши назви «некласи-чних». Але є більш вузьке значення терміну «раціоналізм», воно стосується лише одної з теоретико-пізнавальних проблем, і в цьому аспекті протилежним поняттям тут виступає «емпіризм».
Раціоналізм і емпіризм розділяє різна позиція щодо ролі, значимості чуттєвого і логічно-раціонального пізнання з їх методами.
Раціоналісти (від лат. «розум») джерелом і критерієм достовірного знання вважали розум і тільки розум. Ідеї та принципи розуму закладені, на їх думку, у загальних поняттях, у правилах логіки і в законах математики. Філософи-раціоналісти XVII ст. виходили, основним чином, з математичного знання. Саме воно, на їх думку, гарантує необхідність, універсальність, загальнообов'язковий характер наукових знань.
Засновником раціоналістичного напряму в теорії пізнання Нового часу став французький філософ і математик Рене Декорт, а його найбільш видатними послідовниками голландський філософ Б. Спіноза і німецький філософ Г. Лейбніц.
Емпіристи (від лат. «досвід») головну роль відводили чуттєвому пізнанню, досвіду, експериментальному дослідженню конкретних фактів. У пошуку аргументації своєї позиції вони зверталися не стільки до математики, скільки до досвідного природознавства. Пояснюючи обов'язковий і загальний характер наукових істин, вони наполягали на однаковості досвіду у всіх людей. Розум, раціональне пізнання філософи-емпірики трактували як комбінацію, сполучення чуттєво-досвідного матеріалу. Розум вважали вони, у принципі нічого нового не додає до змісту знання. «Немає нічого в розумі, чого перед тим не було у відчуттях» таким є основоположний принцип емпіризму.
Емпірична традиція найбільш яскраво представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, а продовжують і розвивають Т. Гоббс, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм.
Ф. Бекон (1561-1626 рр.) першим в європейській філософії Нового часу звертається до проблеми методології наукового пізнання. Бекон став засновником емпіризму Нового часу. Основним своїм завданням він вважав пошук нового, більш досконалого способу використання розуму для пізнання природи.
2. Християнство: загальна характеристика. Особливості морального вчення (аналіз Нагорної проповіді).
Христия́нство (від грец. Χριστός — «помазанник», «Месія») — один з напрямків єдинобожжя. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число 3-х світових релігій. Характерною особливістю християнства, яка відрізняє його від інших напрямків єдинобожжя, є віра в Ісуса Христа як втілення і прояв Бога заради спасіння всього людства і людського суспільства і настанови в істині. На відміну від християнства, іслам та іудаїзм не визнають Ісуса Христа як одну з іпостасей Всевишнього. Одна з авраамічних релігій (семітичногопоходження, також юдаїзм, іслам).
Християнство зародилося на сході Римської імперії (території сучасного Ізраїлю, в Палестині) у I ст.. Як фактично єдина географічно-адміністративна спільнота проіснувала приблизно до 484 року, хоча з кінця I століття в ній виникали різні секти, протистояння. Остаточний розкол Християнської Церкви на Східну (Православ'я) та Західну (Католицизм) відбувся 1054 року, у 1517 р. виникПротестантизм — 3 основні розгалуження в християнстві.
В наш час християнство — найпоширеніша у світі релігія, — його притримуються близько 2,2 млрд осіб, що становить понад 1/3 людства. Християнство посідає 1-е місце у світі за географічним поширенням, тобто майже в кожній країні світу є хоча б одна християнська громада.
Моральне вчення християнства
Перші віросповідні правила християн було сформульовано апостолом Павлом у його Посланнях (Рим. 10:9; Кор. 12:3; 15:3—5). Вони вимагали передусім сповідання віри в Ісуса Христа, його викупну жертву та чудесне воскресіння. Це був своєрідний загальнообов´язковий для всіх християн догматичний мінімум.
Символ віри. Зі становленням і розвитком християнства виникла ціла низка правил та Символів віри, які регламентували й спрямовували життя християнських громад перших століть нашої ери. Та найсуттєвішим із них став Нікео-Константинопольський Символ віри, що був затверджений на перших двох Вселенських соборах.
Символ віри — стислий виклад головних догматів певної релігії, безумовне виконання яких є обов´язком віруючого.
Нагірна проповідь
Нагі́рна про́повідь – серія повчань Ісуса Христа, які записані в 5, 6 і 7 главах Євангелія від Матвія і містять основні елементи його морального вчення.
Згідно з Євангелієм від Матвія, Ісус виголосив ці свої повчання на схилі певної не названої гори і скерував їх до своїх учнів та до великої юрби народу.
Найвідомішими частинами нагірної проповіді є блаженства, молитва «Отче наш», заповіді не противитися злу, не судити інших.
Нагірна проповідь впроваджує суворі етичні принципи, часто загострюючи і поглиблюючи моральні закони, які існували перед тим. Наприклад, не лише «не вбивай», але й «не гнівайся», «помирися з братом» (Мт. 5,21-26), не лише «не чужолож», але й «не дивись з пожаданням на жінку ближнього свого» (Мт. 5,27-30).
1. Раціоналізм та Емпіризм у філософії Нового часу.
Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання – головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.
Потрібно зазначити, що термін «раціоналізм» має широке і вузьке значення. У широкому значенні раціоналізм є певною світоглядною позицією, вірою в людський розум, в силу, авторитет і особливу роль науки в соціальному прогресі. У такому значенні раціоналізм притаманний всій класичній філософії. Протилежним йому поняттям є «ірраціоналізм» заперечення існування логічного, закономірного початку у світі, заперечення або обмеження можливостей розуму в пізнанні. Ірраціоналізм стає провідною рисою багатьох філософських вчень XX століття, набувши назви «некласи-чних». Але є більш вузьке значення терміну «раціоналізм», воно стосується лише одної з теоретико-пізнавальних проблем, і в цьому аспекті протилежним поняттям тут виступає «емпіризм».
Раціоналізм і емпіризм розділяє різна позиція щодо ролі, значимості чуттєвого і логічно-раціонального пізнання з їх методами.
Раціоналісти (від лат. «розум») джерелом і критерієм достовірного знання вважали розум і тільки розум. Ідеї та принципи розуму закладені, на їх думку, у загальних поняттях, у правилах логіки і в законах математики. Філософи-раціоналісти XVII ст. виходили, основним чином, з математичного знання. Саме воно, на їх думку, гарантує необхідність, універсальність, загальнообов'язковий характер наукових знань.
Засновником раціоналістичного напряму в теорії пізнання Нового часу став французький філософ і математик Рене Декорт, а його найбільш видатними послідовниками голландський філософ Б. Спіноза і німецький філософ Г. Лейбніц.
Емпіристи (від лат. «досвід») головну роль відводили чуттєвому пізнанню, досвіду, експериментальному дослідженню конкретних фактів. У пошуку аргументації своєї позиції вони зверталися не стільки до математики, скільки до досвідного природознавства. Пояснюючи обов'язковий і загальний характер наукових істин, вони наполягали на однаковості досвіду у всіх людей. Розум, раціональне пізнання філософи-емпірики трактували як комбінацію, сполучення чуттєво-досвідного матеріалу. Розум вважали вони, у принципі нічого нового не додає до змісту знання. «Немає нічого в розумі, чого перед тим не було у відчуттях» таким є основоположний принцип емпіризму.
Емпірична традиція найбільш яскраво представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, а продовжують і розвивають Т. Гоббс, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм.
Ф. Бекон (1561-1626 рр.) першим в європейській філософії Нового часу звертається до проблеми методології наукового пізнання. Бекон став засновником емпіризму Нового часу. Основним своїм завданням він вважав пошук нового, більш досконалого способу використання розуму для пізнання природи.
2. Християнство: загальна характеристика. Особливості морального вчення (аналіз Нагорної проповіді).
Христия́нство (від грец. Χριστός — «помазанник», «Месія») — один з напрямків єдинобожжя. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число 3-х світових релігій. Характерною особливістю християнства, яка відрізняє його від інших напрямків єдинобожжя, є віра в Ісуса Христа як втілення і прояв Бога заради спасіння всього людства і людського суспільства і настанови в істині. На відміну від християнства, іслам та іудаїзм не визнають Ісуса Христа як одну з іпостасей Всевишнього. Одна з авраамічних релігій (семітичногопоходження, також юдаїзм, іслам).
Християнство зародилося на сході Римської імперії (території сучасного Ізраїлю, в Палестині) у I ст.. Як фактично єдина географічно-адміністративна спільнота проіснувала приблизно до 484 року, хоча з кінця I століття в ній виникали різні секти, протистояння. Остаточний розкол Християнської Церкви на Східну (Православ'я) та Західну (Католицизм) відбувся 1054 року, у 1517 р. виникПротестантизм — 3 основні розгалуження в християнстві.
В наш час християнство — найпоширеніша у світі релігія, — його притримуються близько 2,2 млрд осіб, що становить понад 1/3 людства. Християнство посідає 1-е місце у світі за географічним поширенням, тобто майже в кожній країні світу є хоча б одна християнська громада.
Моральне вчення християнства
Перші віросповідні правила християн було сформульовано апостолом Павлом у його Посланнях (Рим. 10:9; Кор. 12:3; 15:3—5). Вони вимагали передусім сповідання віри в Ісуса Христа, його викупну жертву та чудесне воскресіння. Це був своєрідний загальнообов´язковий для всіх християн догматичний мінімум.
Символ віри. Зі становленням і розвитком християнства виникла ціла низка правил та Символів віри, які регламентували й спрямовували життя християнських громад перших століть нашої ери. Та найсуттєвішим із них став Нікео-Константинопольський Символ віри, що був затверджений на перших двох Вселенських соборах.
Символ віри — стислий виклад головних догматів певної релігії, безумовне виконання яких є обов´язком віруючого.
Нагірна проповідь
Нагі́рна про́повідь – серія повчань Ісуса Христа, які записані в 5, 6 і 7 главах Євангелія від Матвія і містять основні елементи його морального вчення.
Згідно з Євангелієм від Матвія, Ісус виголосив ці свої повчання на схилі певної не названої гори і скерував їх до своїх учнів та до великої юрби народу.
Найвідомішими частинами нагірної проповіді є блаженства, молитва «Отче наш», заповіді не противитися злу, не судити інших.
Нагірна проповідь впроваджує суворі етичні принципи, часто загострюючи і поглиблюючи моральні закони, які існували перед тим. Наприклад, не лише «не вбивай», але й «не гнівайся», «помирися з братом» (Мт. 5,21-26), не лише «не чужолож», але й «не дивись з пожаданням на жінку ближнього свого» (Мт. 5,27-30).
3. Скептицизм: основні аргументи проти пізнаваності світу.
У повсякденному використанні скептицизм (грец. σκέπτομαι — помічати, зауважувати, розглядати) може означати таке:
• сумніви щодо певного явища чи існування або властивостей певного об'єкту,
• метод судження, що засновується на неприйнятті передвчасних висновків.
У філософії, скептицизм означає одну з наступних позицій:
• (принципову) обмеженість знання,
• отримання інформації про дійсність через сумніви та постійні перевірки чи експерименти,
• брак певності в існуванні позитивних мотивів для людських вчинків (цинізм).
У класичній філософії, скептицизм означає вчення '(Οι Σκεπτικοί), філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі.
Основні аргументи проти пізнаваності світу
У спробі відповісти на нього можна позначити три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм. Оптимісти стверджують принципову пізнаваність світу. Приклад оптимістичного погляду на пізнання - позиція Гегеля, виражена в словах: «У прихованої і замкнутою спочатку сутності всесвіту немає сили, яка могла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини і дати йому насолоджуватися ними» . Скептики ж не заперечують принципової пізнаваності світу, але виражають сумнів в достовірності знання, тоді як агностики заперечують пізнаваність світу.
Скептична думка сходить почасти до міркувань античних філософів - Протагора, Горгия, Продика, Гиппия, Антифонта, Фразимаха, які були попередниками і сучасниками найбільш великих мислителів давнини - Сократа і Платона (в діалогах Платона можна знайти суперечки з софістами). Ксенофан говорив:
Нехай навіть хто-небудь правду прорік би: як міг би дізнатися він.
Скептицизм, визнаючи принципову можливість пізнання, висловлює сумнів у достовірності знань. Як правило, скептицизм розквітає буйним цвітом в період (або напередодні) ломки парадигм, зміни цінностей, суспільних систем і т.д., коли щось, яке вважалося раніше істинним, в світлі нових даних науки і практики виявляється хибним, неспроможним. Психологія скептицизму така, що він тут же починає зневажати не тільки изжившее себе, але заодно і все нове, що народжується. В основі цієї психології лежить не дослідницька спрага новаторства і віра в силу людського розуму, а звичка до «затишним», одного разу прийнятим на віру принципам.
Проте в розумній мірі скептицизм корисний і навіть необхідний. Як пізнавальний прийом скептицизм виступає у формі сумніву, а це - крок до істини. Сумнів - черв'як, підточують і руйнуючий застарілі догми, необхідний компонент розвивається науки. Ні пізнання без проблеми, але й немає проблеми без сумніву. Невігластво стверджує і заперечує; знання - сумнівається.
У повсякденному використанні скептицизм (грец. σκέπτομαι — помічати, зауважувати, розглядати) може означати таке:
• сумніви щодо певного явища чи існування або властивостей певного об'єкту,
• метод судження, що засновується на неприйнятті передвчасних висновків.
У філософії, скептицизм означає одну з наступних позицій:
• (принципову) обмеженість знання,
• отримання інформації про дійсність через сумніви та постійні перевірки чи експерименти,
• брак певності в існуванні позитивних мотивів для людських вчинків (цинізм).
У класичній філософії, скептицизм означає вчення '(Οι Σκεπτικοί), філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не «заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку». У цьому сенсі, філософський скептицизм — філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі.
Основні аргументи проти пізнаваності світу
У спробі відповісти на нього можна позначити три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм. Оптимісти стверджують принципову пізнаваність світу. Приклад оптимістичного погляду на пізнання - позиція Гегеля, виражена в словах: «У прихованої і замкнутою спочатку сутності всесвіту немає сили, яка могла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини і дати йому насолоджуватися ними» . Скептики ж не заперечують принципової пізнаваності світу, але виражають сумнів в достовірності знання, тоді як агностики заперечують пізнаваність світу.
Скептична думка сходить почасти до міркувань античних філософів - Протагора, Горгия, Продика, Гиппия, Антифонта, Фразимаха, які були попередниками і сучасниками найбільш великих мислителів давнини - Сократа і Платона (в діалогах Платона можна знайти суперечки з софістами). Ксенофан говорив:
Нехай навіть хто-небудь правду прорік би: як міг би дізнатися він.
Скептицизм, визнаючи принципову можливість пізнання, висловлює сумнів у достовірності знань. Як правило, скептицизм розквітає буйним цвітом в період (або напередодні) ломки парадигм, зміни цінностей, суспільних систем і т.д., коли щось, яке вважалося раніше істинним, в світлі нових даних науки і практики виявляється хибним, неспроможним. Психологія скептицизму така, що він тут же починає зневажати не тільки изжившее себе, але заодно і все нове, що народжується. В основі цієї психології лежить не дослідницька спрага новаторства і віра в силу людського розуму, а звичка до «затишним», одного разу прийнятим на віру принципам.
Проте в розумній мірі скептицизм корисний і навіть необхідний. Як пізнавальний прийом скептицизм виступає у формі сумніву, а це - крок до істини. Сумнів - черв'як, підточують і руйнуючий застарілі догми, необхідний компонент розвивається науки. Ні пізнання без проблеми, але й немає проблеми без сумніву. Невігластво стверджує і заперечує; знання - сумнівається.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 8
1. Поясніть категоричний імператив І.Канта: «Вчиняй так, щоб максима твоєї поведінки могла стати загальним правилом». В чому на Вашу думку полягає формалізм в етиці Канта.
Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта — перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об'єкта) і знання про неї. На цій основі Кант долає суперечність емпіризму та раціоналізму, що було першим його внеском у розвиток філософської думки.
Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. Він виходив з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не залежна ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні свободи волі Кант вибудував свою концепцію моралі. Таке розуміння засад моралі було новим для філософії. «Нове слово, сказане Кантом про поведінку людини, — автономія моральності. Попередні теорії були гетерономні, тобто виводили мораль із зовнішніх стосовно неї принципів». Філософи до Канта намагались вивести мораль із волі Бога, настанов суспільства, вимог вродженого чуття, з прагнень до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтуються на свободі волі.
В основі ж морального вчинку, який у принципі не повинен переслідувати корисливої мети, лежить категоричний імператив, тобто всезагальне веління. Його Кант формулює так: «Вчиняй так, щоб максима (правило) твоєї волі завжди могла стати принципом для всезагального законодавства». Іншими словами, співмірюй принцип свого морального вчинку зі всезагальним благом, вчиняй так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе.
Прийнявши принцип свободи волі, Кант вимагав ставлення до людини як до мети, як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу. Звідси і категоричний імператив може набути форми: не розглядай іншу людину (і самого себе) як засіб, а тільки як мету.
1. Поясніть категоричний імператив І.Канта: «Вчиняй так, щоб максима твоєї поведінки могла стати загальним правилом». В чому на Вашу думку полягає формалізм в етиці Канта.
Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Філософія Канта — перехідна ланка між раціоналізмом Просвітництва і романтично забарвленою філософією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об'єкта) і знання про неї. На цій основі Кант долає суперечність емпіризму та раціоналізму, що було першим його внеском у розвиток філософської думки.
Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. Він виходив з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не залежна ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні свободи волі Кант вибудував свою концепцію моралі. Таке розуміння засад моралі було новим для філософії. «Нове слово, сказане Кантом про поведінку людини, — автономія моральності. Попередні теорії були гетерономні, тобто виводили мораль із зовнішніх стосовно неї принципів». Філософи до Канта намагались вивести мораль із волі Бога, настанов суспільства, вимог вродженого чуття, з прагнень до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтуються на свободі волі.
В основі ж морального вчинку, який у принципі не повинен переслідувати корисливої мети, лежить категоричний імператив, тобто всезагальне веління. Його Кант формулює так: «Вчиняй так, щоб максима (правило) твоєї волі завжди могла стати принципом для всезагального законодавства». Іншими словами, співмірюй принцип свого морального вчинку зі всезагальним благом, вчиняй так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе.
Прийнявши принцип свободи волі, Кант вимагав ставлення до людини як до мети, як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу. Звідси і категоричний імператив може набути форми: не розглядай іншу людину (і самого себе) як засіб, а тільки як мету.
2. Православ'я: віросповідні та культові особливості в
порівнянні з іншими конфесіями.
Православ'я або Православне християнство — збірний термін, який включає в себе Православну церкву та Давньосхідні православні церкви. Прихильники кожної групи називають свою власну групу просто «православні християни».
Слово походить від старослов'янських слів «право» — правильно і «славити». Тобто «православ'я» означає «правильний спосіб славити Бога».
До феномену православ’я доцільно підійти таким чином, щоб максимально торкнутися всіх його аспектів.
По-перше, православ’я виявляє себе у джерелах свого віров-чення. Мова йде про Святе Письмо та Священний Переказ. Обидва джерела віри та благодаті розглядаються в єдності та взаємодопов-нюють один одного. Існує богословська думка про те, що Священний Переказ має нормативний характер за рахунок того, що в ньому роз-криваються істини віри, проголошені у Святому Письмі. До складу Переказу входять: «апостольскі настанови», визначення віри та рі-шення перших сімох Вселенських Соборів і декількох помісних со-борів, стародавні тексти богослужінь, праці святих отців, молитовні канони, монастирські устави, акти, в яких проголошено канонізацію святих. Все це формує певну традицію, де акумулювався духовний досвід Церкви, досвід, конститутивний щодо віросповідної практики сьогодення.
По-друге, православ’я слід визначити як культову систему. Куль-това практика дає найвиразливіші форми (інтерпретації) положень самого віровчення. Культові дійства зосереджені на богослужінні як колективному спілкуванні церковної громади з Богом. Останнє має три кола: добове, тижневе та річне. Кожний із них включає до свого складу принципові для цієї віри події: як зі Священної історії Старого Завіту, так і з Нового Завіту. Наприклад, тижневі богослужіння присвячені: у понеділок — «силам небесним»; у вівторок — пророкам Старого Завіту, і насамперед, Іоану Хрестителю; у середу та п’ятницю Церква пригадує факт зради Іудою Іскаріотом — Ісуса Христа, Його великі страждання і хрестну смерть; у четвер — прославляє апосто-лів, алє особливу пошану надсилає святителю Миколаю Чудотворцю з Мір Лікийських; у суботу шануються всі святі. На сам кінець, і це свято є основою всіх богослужбових кіл, наступає неділя, — день Воскресіння Ісуса. До цієї події логічно збігаються всі інші, бо вона репрезентує найвищій сенс православного християнства як такого. Далі, розглядаючи культову систему у православ’ї, необхідно зверну-ти увагу на структуру та хід богослужбової практики, яка складається з молитов (у яких Церква просить помилування чи шанує Бога), ду-ховних співів, поклонів, хрестних знамень і таїнств.
Відмінності догматики та культу в католицизмі і православ'ї
- По-перше, в католицизмі і православ'ї по-різному тлумачиться догмат сходження Святого Духа: у католиків — від Бога-Отця і Бога-Сина (згідно з рішенням Толедського вселенського собору 589 р. про філіокве); у православних — від Бога-Отця.
- По-друге, немає згоди між католиками та православними і з питання щодо буття людей - після їхньої смерті. У православ'ї — це Рай і пекло, у католицизмі — ще й чистилище.
- По-третє, католики і православні по-різному виконують обряди своїх таїнств. Католика, у процесі хрещення, обов'язково окроплюють водою, а православного — занурюють у воду; під час причастя католику дають попробувати прісного хліба, а православному — хліба, приготованого на дріжджах; православний сповідується перед кожним причастям, а католик — обов'язково один раз на рік; миропомазання у православ'ї відбувається після хрещення, а в католицизмі — у семи—дванадцятирічному віці.
Православ'я або Православне християнство — збірний термін, який включає в себе Православну церкву та Давньосхідні православні церкви. Прихильники кожної групи називають свою власну групу просто «православні християни».
Слово походить від старослов'янських слів «право» — правильно і «славити». Тобто «православ'я» означає «правильний спосіб славити Бога».
До феномену православ’я доцільно підійти таким чином, щоб максимально торкнутися всіх його аспектів.
По-перше, православ’я виявляє себе у джерелах свого віров-чення. Мова йде про Святе Письмо та Священний Переказ. Обидва джерела віри та благодаті розглядаються в єдності та взаємодопов-нюють один одного. Існує богословська думка про те, що Священний Переказ має нормативний характер за рахунок того, що в ньому роз-криваються істини віри, проголошені у Святому Письмі. До складу Переказу входять: «апостольскі настанови», визначення віри та рі-шення перших сімох Вселенських Соборів і декількох помісних со-борів, стародавні тексти богослужінь, праці святих отців, молитовні канони, монастирські устави, акти, в яких проголошено канонізацію святих. Все це формує певну традицію, де акумулювався духовний досвід Церкви, досвід, конститутивний щодо віросповідної практики сьогодення.
По-друге, православ’я слід визначити як культову систему. Куль-това практика дає найвиразливіші форми (інтерпретації) положень самого віровчення. Культові дійства зосереджені на богослужінні як колективному спілкуванні церковної громади з Богом. Останнє має три кола: добове, тижневе та річне. Кожний із них включає до свого складу принципові для цієї віри події: як зі Священної історії Старого Завіту, так і з Нового Завіту. Наприклад, тижневі богослужіння присвячені: у понеділок — «силам небесним»; у вівторок — пророкам Старого Завіту, і насамперед, Іоану Хрестителю; у середу та п’ятницю Церква пригадує факт зради Іудою Іскаріотом — Ісуса Христа, Його великі страждання і хрестну смерть; у четвер — прославляє апосто-лів, алє особливу пошану надсилає святителю Миколаю Чудотворцю з Мір Лікийських; у суботу шануються всі святі. На сам кінець, і це свято є основою всіх богослужбових кіл, наступає неділя, — день Воскресіння Ісуса. До цієї події логічно збігаються всі інші, бо вона репрезентує найвищій сенс православного християнства як такого. Далі, розглядаючи культову систему у православ’ї, необхідно зверну-ти увагу на структуру та хід богослужбової практики, яка складається з молитов (у яких Церква просить помилування чи шанує Бога), ду-ховних співів, поклонів, хрестних знамень і таїнств.
Відмінності догматики та культу в католицизмі і православ'ї
- По-перше, в католицизмі і православ'ї по-різному тлумачиться догмат сходження Святого Духа: у католиків — від Бога-Отця і Бога-Сина (згідно з рішенням Толедського вселенського собору 589 р. про філіокве); у православних — від Бога-Отця.
- По-друге, немає згоди між католиками та православними і з питання щодо буття людей - після їхньої смерті. У православ'ї — це Рай і пекло, у католицизмі — ще й чистилище.
- По-третє, католики і православні по-різному виконують обряди своїх таїнств. Католика, у процесі хрещення, обов'язково окроплюють водою, а православного — занурюють у воду; під час причастя католику дають попробувати прісного хліба, а православному — хліба, приготованого на дріжджах; православний сповідується перед кожним причастям, а католик — обов'язково один раз на рік; миропомазання у православ'ї відбувається після хрещення, а в католицизмі — у семи—дванадцятирічному віці.
3. Визначте первинні та вторинні ознаки речей у Дж. Локка,
наведіть приклади.
Англійський філософ Дж. Локк ( 1632 - 1704) постав засновником розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Tabula rasa" — чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення.
Найпершою, елементарною операцією рефлекси (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності.
Критикуючи раціоналізм, Дж. Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: "первинні" — протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій; ці якості об'єктивні, оскільки однакові для всіх моделей. % "вторинні" — пов'язані з особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому (смак, дотик); ці якості суб'єктивні.
Критикуючи філософську позицію Дж. Локка,Дж Берклі(1685 -1753) стверджував, що не лише "вторинні" й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж. Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Esse est регсірГ -"Бути-значить бути сприйнятим ".
Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.
Англійський філософ Дж. Локк ( 1632 - 1704) постав засновником розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Tabula rasa" — чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення.
Найпершою, елементарною операцією рефлекси (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності.
Критикуючи раціоналізм, Дж. Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей: "первинні" — протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій; ці якості об'єктивні, оскільки однакові для всіх моделей. % "вторинні" — пов'язані з особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому (смак, дотик); ці якості суб'єктивні.
Критикуючи філософську позицію Дж. Локка,Дж Берклі(1685 -1753) стверджував, що не лише "вторинні" й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж. Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Esse est регсірГ -"Бути-значить бути сприйнятим ".
Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 9
1. Проблема втрати суб’єктивності у вченнях К.Маркса, Ф.Ніцше, З.Фрейда.
Філософія, створена Карлом Марксом (1818-1883) за участю Ф. Енгельса, є спадкоємицею багатьох вищих досягнень європейської думки, починаючи з мудреців Стародавньої Греції та закінчуючи мислителями кінця XVIII-початку XIX століття.
Історичне значення марксизму було і залишається пов'язаним з діяльністю величезних мас покупців-пролетарів, інтереси яких захищає і висловлює ця громадська теорія.
Вища мета марксизму - розробка і теоретичне обгрунтування звільнення поневоленого людства. Марксизм доводить неминучість знищення будь-якого рабства, приниження, відчуження та несвободи людей. Цей вищий сенс історичного процесу реалізується у філософії за допомогою вивчення, аналізу, дослідження, з одного боку, загального практичного досвіду людства і, з іншого боку - загального духовного досвіду людства. Або, як неодноразово висловлює цю думку Маркс, філософське розгляд починається на рівні всесвітньо-історичного підходу до інтерпретації дійсності.
Ф. Ніцше був вихідцем з Німеччини, але пізніше прийняв швейцарське громадянство. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю.
Був агресивним критиком традиційної моралі, утилітаризму, тодішньої філософії, матеріалізму, німецького ідеалізму, німецького романтизму та сучасного йому життя в цілому. Він є одним із найбільш читаних мислителів. Ніцше створив велику кількість афоризмів і експериментальних форм письма.
Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинюй виникнення культури як системи штучних засобів виживання.
Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя.
Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному.
Зигмунд Фрейд народився 6 травня 1856 року в Фрейберзі, провінційному місті, в сім'ї дрібного торговця.
Вирішальну роль у формуванні світогляду Фрейда зіграло вивчення природних наук. Фізика, хімія, біологія виявилися авангардними областями знання. Сімнадцятирічний Фрейд вирішив присвятити себе науці, він випробовував в той період "непереборну потребу розібратися в загадках навколишнього світу і по можливості зробити що-небудь для їх рішення"
Захоплення позитивістською філософією було досить поширеним явищем серед дослідників того часу і пояснювалося відомою близькістю позитивізму, тобто того його крила, яке сходило до природно наукового матеріалізму. Вплив позитивізму на формування його поглядів істотно коректувався характером його наукових інтересів. Він не проявляв довіри до метафізики, протиставляючи їй світогляд, заснований на системі знань про світ. Він був переконаний в єдності і універсальності законів природи.
По мірі розвитку психоаналізу, уявлення Фрейда про несвідоме уточнювалися і ускладнювалися. Фрейд починає будувати свою науку про несвідому психічну діяльність.
2. Католицизм: загальна харатеристика. Католики в Україні.
Като́лицтво, католици́зм (лат. catholicismus) — найпоширеніший із напрямів християнства (близько 1 мільярда 196 мільйонів вірних у 2012 р.), який отримав свою назву від одного з атрибутів світової спільноти віруючих у Христа — її «кафолічність» (соборність).
В одинадцятому столітті у світовій християнській спільноті стався розкол на дві окремі християнські спільноти або церкви — на західну, латинського обряду (пізніше названу католицькою) і східну, грецького обряду (пізніше названу православною або ортодоксальною). Сучасна Католицька церква включає в себе як церкви латинського обряду (Римо-католицька церква), так і церкви східних обрядів, серед яких — Українська греко-католицька церква. Доктрини католицизму більшою частиною розділяють також традиціоналістські, старокатолицькі та незалежні католицькі спільноти.
Видимим головою Католицької церкви є Папа Римський, який очолює Святий Престол і державу-місто Ватикан у Римі. Католицька церква вважає Папу Римського наступником апостола Петра, якому згідно з Євангелієм, було заповідано очолити Церкву.
Перші католицькі місії присутні в Києві з середини X ст. 1359 роком датується поява першої римо-католицької дієцезії у Львові. У 1375р. було створено Галицьку католицьку митрополію з єпархіями в Перемишлі, Володимирі та Холмі. Поширення католицизму посилилося після Кревської (1386 р.) та особливо Люблінської (1569 р.) уній, що призвело до об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в Річ Посполиту. Наприкінці XVIII ст. в Правобережній Україні поляки-католики становили більшість поміщицько-магнатської верхівки, духовенства, службовців, меншою мірою – міщан і селян. Ситуація змінилася після трьох поділів Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією (1772 – 1795). Більшість земель Правобережної України відійшла до Росії. Царським урядом було проведено реорганізацію церковних структур латинської Церкви.
Особливу увагу потрібно звернути на питання відродження католицької церкви в Україні. 16 січня 1991р. Папа Іоан Павло II призначив нових латинських ієрархів. Відтоді починають відновлюватись старі структури Церкви на території України. Нині в Україні 909 католицьких громад, об’єднаних у Львівську митрополію, до складу якої входять: Львівська архідієцезія; Луцька, Київсько-Житомирська, Кам’янець-Подільська, Одесько-Сімферопольська, Запорізько-Харківська та Мукачівська дієцезії.
3. Порівняйте чуттєве та раціональне пізнання. Чи можна їх протиставляти? Що таке Інтуїтивне пізнання?
Питання про співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання здавна розглядалося філософами, а в Новий час воно стало головним (так звана проблема сенсуалізму і раціоналізму). Сенсуалісти вважали джерелом знання почуттєве пізнання, а раціоналісти думали, що тільки мислення здатне дати істину.
Чуттєве пізнання створюють чуттєві образи, отримані при безпосередньому впливі предметів і явищ дійсності на органи чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак).
Основні форми чуттєвого пізнання: ♦ відчуття; ♦ сприйняття; ♦ уявлення.
Характерні риси чуттєвого пізнання:
безпосередність; одиничність; поверховість; конкретність; наочність.
Раціональне пізнання — це активне, опосередковане й узагальнене пізнання за допомогою знаків природної або штучної мови у формах суджень, висновків, понять.
Раціональне пізнання, логічне мислення розглядається як другий, вищий рівень пізнання (у раціоналізмі воно може передувати чуттєвому пізнанню, напр., у формі "природжених ідей" - форм, чисел, вищих цінностей; до формули емпіризму "немає нічого в розумі, чого раніше не було в почуттях", раціоналіст Лейбніц додає: "окрім самого розуму")
Чуттєве й раціональне пізнання генетично (в історії становлення людини й в індивідуальному розвитку особистості) можна розглядати як ступені пізнавального процесу, але у сформованої людини вони нерозривні і являються взаємопов'язаними сторонами пізнання. В цьому розумінні чуттєве й раціональне є суттю єдності протилежностей: вони протилежні за рядом суттєвих ознак - як безпосереднє й опосередковане, інтуїтивне та дискусійне і таке ін. їх взаємозв'язок і обумовлює безмежність пізнавальних можливостей людини. Чуттєве пізнання - необхідний початок, вихідний пункт пізнання. Проте лише в раціональному мисленні реалізується міцність пізнання. Навіть повна відсутність деяких відчуттів не позбавляє людину здатності оволодіння абстрактним мисленням. Взаємозв'язок чуттєвого й раціонального не слід розуміти лише як зовнішній. У дійсності вони взаємо проникають одне в одне. Людина відчуває, сприймає, уявляє як мисляча істота, що здатна мислити, і в цьому принципова відмінність її чуттєвого пізнання від відображення світу твариною.
З іншого боку, раціональне пізнання спирається на чуттєвий матеріал, відштовхується від нього, оскільки мислення можливе лише в матеріальній чуттєво-сприйнятій оболонці мови.
Інтуїтивне пізнання
Інтуїтивне пізнання - це осягнення розумом речей «з точки зору вічності». Спіноза говорить про те, що людина може представляти речі двома абсолютно різними способами. Звичайний шлях полягає в тому, що речі розглядаються як окремо існуючі в певному місці і часу. Другий, глибший спосіб бачення реальності полягає в тому, що речі розглядаються як знаходяться в Бога і що випливають з необхідності його природи (це і є - пізнання «під формою вічності»). Осягаючи предмети «під формою вічності», розум трактує їх не як випадкові, а як необхідні. Адже необхідність речей - наслідок необхідності божественної природи. Тому третій рід пізнання - це пізнання «під формою необхідності».
1. Проблема втрати суб’єктивності у вченнях К.Маркса, Ф.Ніцше, З.Фрейда.
Філософія, створена Карлом Марксом (1818-1883) за участю Ф. Енгельса, є спадкоємицею багатьох вищих досягнень європейської думки, починаючи з мудреців Стародавньої Греції та закінчуючи мислителями кінця XVIII-початку XIX століття.
Історичне значення марксизму було і залишається пов'язаним з діяльністю величезних мас покупців-пролетарів, інтереси яких захищає і висловлює ця громадська теорія.
Вища мета марксизму - розробка і теоретичне обгрунтування звільнення поневоленого людства. Марксизм доводить неминучість знищення будь-якого рабства, приниження, відчуження та несвободи людей. Цей вищий сенс історичного процесу реалізується у філософії за допомогою вивчення, аналізу, дослідження, з одного боку, загального практичного досвіду людства і, з іншого боку - загального духовного досвіду людства. Або, як неодноразово висловлює цю думку Маркс, філософське розгляд починається на рівні всесвітньо-історичного підходу до інтерпретації дійсності.
Ф. Ніцше був вихідцем з Німеччини, але пізніше прийняв швейцарське громадянство. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю.
Був агресивним критиком традиційної моралі, утилітаризму, тодішньої філософії, матеріалізму, німецького ідеалізму, німецького романтизму та сучасного йому життя в цілому. Він є одним із найбільш читаних мислителів. Ніцше створив велику кількість афоризмів і експериментальних форм письма.
Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинюй виникнення культури як системи штучних засобів виживання.
Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя.
Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному.
Зигмунд Фрейд народився 6 травня 1856 року в Фрейберзі, провінційному місті, в сім'ї дрібного торговця.
Вирішальну роль у формуванні світогляду Фрейда зіграло вивчення природних наук. Фізика, хімія, біологія виявилися авангардними областями знання. Сімнадцятирічний Фрейд вирішив присвятити себе науці, він випробовував в той період "непереборну потребу розібратися в загадках навколишнього світу і по можливості зробити що-небудь для їх рішення"
Захоплення позитивістською філософією було досить поширеним явищем серед дослідників того часу і пояснювалося відомою близькістю позитивізму, тобто того його крила, яке сходило до природно наукового матеріалізму. Вплив позитивізму на формування його поглядів істотно коректувався характером його наукових інтересів. Він не проявляв довіри до метафізики, протиставляючи їй світогляд, заснований на системі знань про світ. Він був переконаний в єдності і універсальності законів природи.
По мірі розвитку психоаналізу, уявлення Фрейда про несвідоме уточнювалися і ускладнювалися. Фрейд починає будувати свою науку про несвідому психічну діяльність.
2. Католицизм: загальна харатеристика. Католики в Україні.
Като́лицтво, католици́зм (лат. catholicismus) — найпоширеніший із напрямів християнства (близько 1 мільярда 196 мільйонів вірних у 2012 р.), який отримав свою назву від одного з атрибутів світової спільноти віруючих у Христа — її «кафолічність» (соборність).
В одинадцятому столітті у світовій християнській спільноті стався розкол на дві окремі християнські спільноти або церкви — на західну, латинського обряду (пізніше названу католицькою) і східну, грецького обряду (пізніше названу православною або ортодоксальною). Сучасна Католицька церква включає в себе як церкви латинського обряду (Римо-католицька церква), так і церкви східних обрядів, серед яких — Українська греко-католицька церква. Доктрини католицизму більшою частиною розділяють також традиціоналістські, старокатолицькі та незалежні католицькі спільноти.
Видимим головою Католицької церкви є Папа Римський, який очолює Святий Престол і державу-місто Ватикан у Римі. Католицька церква вважає Папу Римського наступником апостола Петра, якому згідно з Євангелієм, було заповідано очолити Церкву.
Перші католицькі місії присутні в Києві з середини X ст. 1359 роком датується поява першої римо-католицької дієцезії у Львові. У 1375р. було створено Галицьку католицьку митрополію з єпархіями в Перемишлі, Володимирі та Холмі. Поширення католицизму посилилося після Кревської (1386 р.) та особливо Люблінської (1569 р.) уній, що призвело до об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в Річ Посполиту. Наприкінці XVIII ст. в Правобережній Україні поляки-католики становили більшість поміщицько-магнатської верхівки, духовенства, службовців, меншою мірою – міщан і селян. Ситуація змінилася після трьох поділів Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією (1772 – 1795). Більшість земель Правобережної України відійшла до Росії. Царським урядом було проведено реорганізацію церковних структур латинської Церкви.
Особливу увагу потрібно звернути на питання відродження католицької церкви в Україні. 16 січня 1991р. Папа Іоан Павло II призначив нових латинських ієрархів. Відтоді починають відновлюватись старі структури Церкви на території України. Нині в Україні 909 католицьких громад, об’єднаних у Львівську митрополію, до складу якої входять: Львівська архідієцезія; Луцька, Київсько-Житомирська, Кам’янець-Подільська, Одесько-Сімферопольська, Запорізько-Харківська та Мукачівська дієцезії.
3. Порівняйте чуттєве та раціональне пізнання. Чи можна їх протиставляти? Що таке Інтуїтивне пізнання?
Питання про співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання здавна розглядалося філософами, а в Новий час воно стало головним (так звана проблема сенсуалізму і раціоналізму). Сенсуалісти вважали джерелом знання почуттєве пізнання, а раціоналісти думали, що тільки мислення здатне дати істину.
Чуттєве пізнання створюють чуттєві образи, отримані при безпосередньому впливі предметів і явищ дійсності на органи чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак).
Основні форми чуттєвого пізнання: ♦ відчуття; ♦ сприйняття; ♦ уявлення.
Характерні риси чуттєвого пізнання:
безпосередність; одиничність; поверховість; конкретність; наочність.
Раціональне пізнання — це активне, опосередковане й узагальнене пізнання за допомогою знаків природної або штучної мови у формах суджень, висновків, понять.
Раціональне пізнання, логічне мислення розглядається як другий, вищий рівень пізнання (у раціоналізмі воно може передувати чуттєвому пізнанню, напр., у формі "природжених ідей" - форм, чисел, вищих цінностей; до формули емпіризму "немає нічого в розумі, чого раніше не було в почуттях", раціоналіст Лейбніц додає: "окрім самого розуму")
Чуттєве й раціональне пізнання генетично (в історії становлення людини й в індивідуальному розвитку особистості) можна розглядати як ступені пізнавального процесу, але у сформованої людини вони нерозривні і являються взаємопов'язаними сторонами пізнання. В цьому розумінні чуттєве й раціональне є суттю єдності протилежностей: вони протилежні за рядом суттєвих ознак - як безпосереднє й опосередковане, інтуїтивне та дискусійне і таке ін. їх взаємозв'язок і обумовлює безмежність пізнавальних можливостей людини. Чуттєве пізнання - необхідний початок, вихідний пункт пізнання. Проте лише в раціональному мисленні реалізується міцність пізнання. Навіть повна відсутність деяких відчуттів не позбавляє людину здатності оволодіння абстрактним мисленням. Взаємозв'язок чуттєвого й раціонального не слід розуміти лише як зовнішній. У дійсності вони взаємо проникають одне в одне. Людина відчуває, сприймає, уявляє як мисляча істота, що здатна мислити, і в цьому принципова відмінність її чуттєвого пізнання від відображення світу твариною.
З іншого боку, раціональне пізнання спирається на чуттєвий матеріал, відштовхується від нього, оскільки мислення можливе лише в матеріальній чуттєво-сприйнятій оболонці мови.
Інтуїтивне пізнання
Інтуїтивне пізнання - це осягнення розумом речей «з точки зору вічності». Спіноза говорить про те, що людина може представляти речі двома абсолютно різними способами. Звичайний шлях полягає в тому, що речі розглядаються як окремо існуючі в певному місці і часу. Другий, глибший спосіб бачення реальності полягає в тому, що речі розглядаються як знаходяться в Бога і що випливають з необхідності його природи (це і є - пізнання «під формою вічності»). Осягаючи предмети «під формою вічності», розум трактує їх не як випадкові, а як необхідні. Адже необхідність речей - наслідок необхідності божественної природи. Тому третій рід пізнання - це пізнання «під формою необхідності».
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 10
1.Ідеалізм Дж. Берклі. Проясніть тезис «існувати, значить бути сприйнятим»
Ідеалізм — протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовний початок: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні основного питання філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.
Джордж Берклі (1685-1753 рр.) - один з представників філософії Нового часу, суб'єктивно-ідеалістичного напрямку. Відомий своїми роботами про суб'єктивний ідеалізм, підсумований в його книзі "Esse est percipi" ("Бути це відчувати"). Його теорія стверджує, що індивідууми можуть тільки безпосередньо знати відчуття й ідеї об'єктів, а не абстракції як, наприклад, "речовина". Він написав цілий ряд робіт, найбільш відома з яких – його “Трактати про принципи людського знання”.
Берклі заперечував поняття матеріальної субстанції тому, що у нас немає чуттєвого сприйняття матерії як такої, наш розум може утворити загальну ідею окремої речі, але не загальну відірвану ідею матерії. Все наше знання, говорить Берклі, - є знання ідей, а не речей, тому що відчуття існують, лише в душі.
Гносеологічна концепція Дж. Берклі — ідеалістичний сенсуалізм. «Бути» завжди означає «бути сприйнятим». В дусі радикального сенсуалізму (від лат. "sensus" - відчуття) він ставив усе знання в залежність від чуття та відчуття. Тому й Дж. Берклі стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчити факт існування будь-чого; звідси його теза "Існувати, значить бути сприйнятим" - "Esse est регсірі": він визнавав існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає "Я", коли його сприймає "Хтось", і коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів.
2.Основи християнського віровчення. Вселенські собори і розкол церков. Які обставини на Вашу думку сприяли розходженню.
Христия́нство (від грец.— «помазанник», «Месія») — один з напрямків єдинобожжя. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число 3-х світових релігій.
Священна книга християн – Святе Письмо – Біблія(IV ст.).
Основні положення християнського віровчення (догмати), які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших Нікейському (325) та Антіохійському (381) вселенських соборах.
Згідно з Символом віри, християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого (Свята Трійця
Найважливіше положення християнства- догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, будучи Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей - спокутував їх. Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих.
В основі культу християнства лежать сім святих таїнств, які визначають повноту й досконалість благодаті Божої: хрещення; миропомазання; сповідь або покарання; причащання (частування віруючих хлібом і вином); священство; таїнство шлюбу; оливоосвячення, або соборування(зцілення людини від душевних і тілесних хвороб й одночасно є засобом відпущення нерозкаяних гріхів).
Три головні християнські чесноти: Віра, Надія,Любов.
Християнська Церква об'єднує християн у святу спільноту, яка теж зветься Тілом Христовим чи Нареченою Христа і розглядається як своєрідний Ноїв Ковчег, спасіння поза яким є неможливим. Через церкву передаються таїнства та благодать.
Вселенський собор - це зібрання переважно єпископату християнської Церкви в її вселенської повноті, на якому обговорюються питання і виносяться рішення доктринального (догматичного), церковно-політичного та судово-дисциплінарного характеру. Вселенський собор є єдиними «законодавчими» зборами всередині церкви. Проходили ці собори під патронатом римських, а згодом візантійських імператорів.
В історії християнства важливу роль відіграли 7 Вселенських соборів, які відбулися протягом IV-VIII ст.:1.Нікейський 2.Константинопольський 3.Ефеський 4.Халкидонський 5.Константинопольський 2-й; 6.Константинопольський 3-й; 7.Нікейський 2-й.
Розко́л християнської церкви (1054р). Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Остаточно розкол відбувся в 1054 р. в результаті довготривалого конфлікту між Римом і Константинополем.
Причини розколу
Цей конфлікт зумовлений політичними, культурними, догматичними протиріччями. Найпершим чинником є церковна політика. Рим претендував на верховенство влади над християнами Сходу, вимагав визнання верховної влади Пап. Церкви Сходу не мали традиції єдиноосібного керівництва церквами, тому не погоджувалися з приматом Пап на владу в Церкві. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької "вселенський, всеохоплюючий"), а константинопольська та олександрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, правослвними.
3. Сформулюйте головні аргументи, які використали в своїм повстанні проти раціональності Ф.Ніцше, А.Шопенгауер та А.Бергсон.
Наприкінці ХІХ - у першій чверті ХХ століття в Європі набула популярності світоглядна думка, яка проголосила життя основним предметом філософії.
Ірраціоналізм (основа філософії життя) - філософське вчення, що наполягає на обмежених можливостях розуму, мислення, яке визнає основним родом пізнання інтуїцію почуття, інстинкт. Основні представники (Бергсон, Шопенгауер, Ніцше) вважали дійсність хаотичною, позбавленої закономірностей, підпорядкованих грі випадку, сліпий волі.Якщо для класичної філософії основною тезою було - „істина понад усе”, то для філософії життя – „людина понад усе”. Ірраціоналістична філософія ХХ століття вбачає у визначенні певних духовних орієнтирів, що допомагають людині осмислити власне життя.
А. Шопенгауер (1788-1860 рр.) представник ірраціоналістичного вчення, основою якого є незалежна від свідомості воля — сліпе бажання, що є невіддільним від тілесності людини, справжнім вмістом всього існуючого, і не залежить від умов життя людей. Основою існування, вважає він, є воля (життєва сила, творчий інстинкт), а прагнення та бажання всіх живих істот є тільки проявами цієї "сліпої волі" і причиною людського нещастя, бо не задоволене бажання — причина засмучення, а на місце задоволеного відразу ж приходить нове бажання, і все повторюється. Тому мудра людина повинна позбутися усіх бажань.
Артур Шопенгауер:
- Будь-який об'єкт як річ у собі є воля, а як явище — матерія.
- Весь світ уявлень є лише об'єктивацією волі.
- Усю мою філософію можна сформулювати в одному вислові: світ — це самопізнання волі..
- Припускати існування речей як таких, що поза нашою свідомістю і незалежні від неї, справді безглуздо.
- Світ — моя воля.
Ф.Ніцше, продовжуючи розвивати ідею ірраціональної філософії А.Шопенгауера про позасвідому „світову волю”, тлумачить її як „волю до влади”. Саме „воля до влади”, на думку Ніцше, є найглибшим принципом розвитку людського роду. Європейська культура з християнськими догмами, на його думку, придушує в людині волю до влади, породжуючи слабку, хибну істоту.
- ...сутність речей — це є сліпе бажання влади, і всі явища, які здійснюються у людській душі, повинні бути розтлумачені як вияв цього бажання.
- Страждання — найшвидший спосіб, щоб збагнути істину.
- Немає ніяких подій у собі; те, що відбувається, — це група явищ, прочитаних і пов'язаних якоюсь інтерпретуючою істотою ... Той самий текст припускає незліченні інтерпретації: немає ніякого істинного тлумачення.
- Наша суть — створити вищу істоту, ніж ми самі. Створити за межами себе самих.
Анрі Бергсон (1859-1941) розвивав, з одного боку, філософію життя, з іншого боку, він є основоположником інтуїтивізму, особливого напряму в сучасній філософії. Вважав, що життя - якась космічна сила, «життєвий порив», суть якого полягає в безперервному відтворенні себе та творенні різних нових форм. На його думку інтуїція відіграє головну роль у сприйнятті і пізнанні людиною світу, інших людей, моралі, мистецтва, всього світу. У філософії Бергсона є заклик до вивчення багатовимірності людського духу.
1.Ідеалізм Дж. Берклі. Проясніть тезис «існувати, значить бути сприйнятим»
Ідеалізм — протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовний початок: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні основного питання філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.
Джордж Берклі (1685-1753 рр.) - один з представників філософії Нового часу, суб'єктивно-ідеалістичного напрямку. Відомий своїми роботами про суб'єктивний ідеалізм, підсумований в його книзі "Esse est percipi" ("Бути це відчувати"). Його теорія стверджує, що індивідууми можуть тільки безпосередньо знати відчуття й ідеї об'єктів, а не абстракції як, наприклад, "речовина". Він написав цілий ряд робіт, найбільш відома з яких – його “Трактати про принципи людського знання”.
Берклі заперечував поняття матеріальної субстанції тому, що у нас немає чуттєвого сприйняття матерії як такої, наш розум може утворити загальну ідею окремої речі, але не загальну відірвану ідею матерії. Все наше знання, говорить Берклі, - є знання ідей, а не речей, тому що відчуття існують, лише в душі.
Гносеологічна концепція Дж. Берклі — ідеалістичний сенсуалізм. «Бути» завжди означає «бути сприйнятим». В дусі радикального сенсуалізму (від лат. "sensus" - відчуття) він ставив усе знання в залежність від чуття та відчуття. Тому й Дж. Берклі стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчити факт існування будь-чого; звідси його теза "Існувати, значить бути сприйнятим" - "Esse est регсірі": він визнавав існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає "Я", коли його сприймає "Хтось", і коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів.
2.Основи християнського віровчення. Вселенські собори і розкол церков. Які обставини на Вашу думку сприяли розходженню.
Христия́нство (від грец.— «помазанник», «Месія») — один з напрямків єдинобожжя. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число 3-х світових релігій.
Священна книга християн – Святе Письмо – Біблія(IV ст.).
Основні положення християнського віровчення (догмати), які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших Нікейському (325) та Антіохійському (381) вселенських соборах.
Згідно з Символом віри, християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого (Свята Трійця
Найважливіше положення християнства- догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, будучи Богом, став людиною, народившись від Діви Марії. Значну роль відведено догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей - спокутував їх. Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих.
В основі культу християнства лежать сім святих таїнств, які визначають повноту й досконалість благодаті Божої: хрещення; миропомазання; сповідь або покарання; причащання (частування віруючих хлібом і вином); священство; таїнство шлюбу; оливоосвячення, або соборування(зцілення людини від душевних і тілесних хвороб й одночасно є засобом відпущення нерозкаяних гріхів).
Три головні християнські чесноти: Віра, Надія,Любов.
Християнська Церква об'єднує християн у святу спільноту, яка теж зветься Тілом Христовим чи Нареченою Христа і розглядається як своєрідний Ноїв Ковчег, спасіння поза яким є неможливим. Через церкву передаються таїнства та благодать.
Вселенський собор - це зібрання переважно єпископату християнської Церкви в її вселенської повноті, на якому обговорюються питання і виносяться рішення доктринального (догматичного), церковно-політичного та судово-дисциплінарного характеру. Вселенський собор є єдиними «законодавчими» зборами всередині церкви. Проходили ці собори під патронатом римських, а згодом візантійських імператорів.
В історії християнства важливу роль відіграли 7 Вселенських соборів, які відбулися протягом IV-VIII ст.:1.Нікейський 2.Константинопольський 3.Ефеський 4.Халкидонський 5.Константинопольський 2-й; 6.Константинопольський 3-й; 7.Нікейський 2-й.
Розко́л християнської церкви (1054р). Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Остаточно розкол відбувся в 1054 р. в результаті довготривалого конфлікту між Римом і Константинополем.
Причини розколу
Цей конфлікт зумовлений політичними, культурними, догматичними протиріччями. Найпершим чинником є церковна політика. Рим претендував на верховенство влади над християнами Сходу, вимагав визнання верховної влади Пап. Церкви Сходу не мали традиції єдиноосібного керівництва церквами, тому не погоджувалися з приматом Пап на владу в Церкві. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької "вселенський, всеохоплюючий"), а константинопольська та олександрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, правослвними.
3. Сформулюйте головні аргументи, які використали в своїм повстанні проти раціональності Ф.Ніцше, А.Шопенгауер та А.Бергсон.
Наприкінці ХІХ - у першій чверті ХХ століття в Європі набула популярності світоглядна думка, яка проголосила життя основним предметом філософії.
Ірраціоналізм (основа філософії життя) - філософське вчення, що наполягає на обмежених можливостях розуму, мислення, яке визнає основним родом пізнання інтуїцію почуття, інстинкт. Основні представники (Бергсон, Шопенгауер, Ніцше) вважали дійсність хаотичною, позбавленої закономірностей, підпорядкованих грі випадку, сліпий волі.Якщо для класичної філософії основною тезою було - „істина понад усе”, то для філософії життя – „людина понад усе”. Ірраціоналістична філософія ХХ століття вбачає у визначенні певних духовних орієнтирів, що допомагають людині осмислити власне життя.
А. Шопенгауер (1788-1860 рр.) представник ірраціоналістичного вчення, основою якого є незалежна від свідомості воля — сліпе бажання, що є невіддільним від тілесності людини, справжнім вмістом всього існуючого, і не залежить від умов життя людей. Основою існування, вважає він, є воля (життєва сила, творчий інстинкт), а прагнення та бажання всіх живих істот є тільки проявами цієї "сліпої волі" і причиною людського нещастя, бо не задоволене бажання — причина засмучення, а на місце задоволеного відразу ж приходить нове бажання, і все повторюється. Тому мудра людина повинна позбутися усіх бажань.
Артур Шопенгауер:
- Будь-який об'єкт як річ у собі є воля, а як явище — матерія.
- Весь світ уявлень є лише об'єктивацією волі.
- Усю мою філософію можна сформулювати в одному вислові: світ — це самопізнання волі..
- Припускати існування речей як таких, що поза нашою свідомістю і незалежні від неї, справді безглуздо.
- Світ — моя воля.
Ф.Ніцше, продовжуючи розвивати ідею ірраціональної філософії А.Шопенгауера про позасвідому „світову волю”, тлумачить її як „волю до влади”. Саме „воля до влади”, на думку Ніцше, є найглибшим принципом розвитку людського роду. Європейська культура з християнськими догмами, на його думку, придушує в людині волю до влади, породжуючи слабку, хибну істоту.
- ...сутність речей — це є сліпе бажання влади, і всі явища, які здійснюються у людській душі, повинні бути розтлумачені як вияв цього бажання.
- Страждання — найшвидший спосіб, щоб збагнути істину.
- Немає ніяких подій у собі; те, що відбувається, — це група явищ, прочитаних і пов'язаних якоюсь інтерпретуючою істотою ... Той самий текст припускає незліченні інтерпретації: немає ніякого істинного тлумачення.
- Наша суть — створити вищу істоту, ніж ми самі. Створити за межами себе самих.
Анрі Бергсон (1859-1941) розвивав, з одного боку, філософію життя, з іншого боку, він є основоположником інтуїтивізму, особливого напряму в сучасній філософії. Вважав, що життя - якась космічна сила, «життєвий порив», суть якого полягає в безперервному відтворенні себе та творенні різних нових форм. На його думку інтуїція відіграє головну роль у сприйнятті і пізнанні людиною світу, інших людей, моралі, мистецтва, всього світу. У філософії Бергсона є заклик до вивчення багатовимірності людського духу.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 11
1. Діалектика Гегеля її зміст та значення.
Діалектика (грец. - мистецтво вести бесіду) - теорія розвитку і вчення про найзагальніші зв'язки в природі, суспільстві, свідомості, людському житті.
Вищим досягненням німецької класичної філософії була діалектика Гегеля (1770-1831). Велика заслуга якого полягає в тому, що він уперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному русі, зміні, перетворенні і розвитку, і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху і розвитку.
Значення філософії Гегеля полягало в тому, що в ній в систематичній формі було викладено діалектичне світобачення і відповідний йому діалектичний метод дослідження. Гегель розробляв діалектику як філософську науку, узагальньнивши усю історію пізнання і досліджуючи найбільш загальні закономірності розвитку об'єктивної дійсності. Особливо ж Гегель прагнув досліджувати і усебічно обгрунтувати найважливіші принципи діалектичного способу мислення
Заслугою Гегеля є розроблення діалектичного методу, який передбачає розглядання. Діалектика розроблялась у філософії як метод аналізу дійсності (Сократ, софісти, Геракліт, Зенон та ін.), але тільки Гегель надав їй найрозвиненішої і найдосконалішої форми. Він характеризує її як душу, яка скеровує істинне пізнання, як принцип, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність.
Гегель сформулював, правда в ідеалістичній формі, закони і категорії діалектики. Категорії якості і кількості. Якість це те, без чого об'єкт існувати не може. Кількість байдужа до об'єкту, але до певної межі. Кількість плюс якість є міра.
Три закони діалектики (суть історії розвитку).
1. Закон переходу кількісних стосунків в якісні (при зміні кількісних стосунків після певної стадії відбувається зміна якості із-за неруйнування міри).
2. Закон напряму розвитку. Голе заперечення - щось йде після цього об'єкту, що повністю його знищує. Діалектичне заперечення: зберігається щось від першого об'єкту - відтворення цього об'єкту, але в іншій якості.
3. Закон єдності і боротьби протилежностей. Протиріччя між формою і змістом, можливістю і реальністю. Причина розвитку - єдність і боротьба протилежностей. Це властиво духу. Протилежності взаємодіють, тобто борються. Боротьба веде до трьох результатів: взаємне знищення, ілюмінація однієї із сторін або компроміс.
Тому діалектика є, згідно Гегелю, "рушійна душа всякого наукового розгортання думки і є єдиним принципом, який вносить в зміст науки іманентний зв'язок і необхідність".
1. Діалектика Гегеля її зміст та значення.
Діалектика (грец. - мистецтво вести бесіду) - теорія розвитку і вчення про найзагальніші зв'язки в природі, суспільстві, свідомості, людському житті.
Вищим досягненням німецької класичної філософії була діалектика Гегеля (1770-1831). Велика заслуга якого полягає в тому, що він уперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному русі, зміні, перетворенні і розвитку, і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху і розвитку.
Значення філософії Гегеля полягало в тому, що в ній в систематичній формі було викладено діалектичне світобачення і відповідний йому діалектичний метод дослідження. Гегель розробляв діалектику як філософську науку, узагальньнивши усю історію пізнання і досліджуючи найбільш загальні закономірності розвитку об'єктивної дійсності. Особливо ж Гегель прагнув досліджувати і усебічно обгрунтувати найважливіші принципи діалектичного способу мислення
Заслугою Гегеля є розроблення діалектичного методу, який передбачає розглядання. Діалектика розроблялась у філософії як метод аналізу дійсності (Сократ, софісти, Геракліт, Зенон та ін.), але тільки Гегель надав їй найрозвиненішої і найдосконалішої форми. Він характеризує її як душу, яка скеровує істинне пізнання, як принцип, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність.
Гегель сформулював, правда в ідеалістичній формі, закони і категорії діалектики. Категорії якості і кількості. Якість це те, без чого об'єкт існувати не може. Кількість байдужа до об'єкту, але до певної межі. Кількість плюс якість є міра.
Три закони діалектики (суть історії розвитку).
1. Закон переходу кількісних стосунків в якісні (при зміні кількісних стосунків після певної стадії відбувається зміна якості із-за неруйнування міри).
2. Закон напряму розвитку. Голе заперечення - щось йде після цього об'єкту, що повністю його знищує. Діалектичне заперечення: зберігається щось від першого об'єкту - відтворення цього об'єкту, але в іншій якості.
3. Закон єдності і боротьби протилежностей. Протиріччя між формою і змістом, можливістю і реальністю. Причина розвитку - єдність і боротьба протилежностей. Це властиво духу. Протилежності взаємодіють, тобто борються. Боротьба веде до трьох результатів: взаємне знищення, ілюмінація однієї із сторін або компроміс.
Тому діалектика є, згідно Гегелю, "рушійна душа всякого наукового розгортання думки і є єдиним принципом, який вносить в зміст науки іманентний зв'язок і необхідність".
2.Зороастризм і Маніхейство. Дуалізм Добра і Зла і його вплив
на християнство.
Зороастризм (виникла у X—VII ст. до н. є.) – релігійна система на території Давнього Ірану. Засновник - пророк Заратуштра (VII—VI ст. до н. є.).
Основою віровчення зороастризму - концепція про постійну боротьбу двох протилежних сил (богів), які є водночас першопричиною світу й уособлюють добро та зло, світло та темряву, життя й смерть. Добро, світло, життя пов’язані з богом Ахурамаздою. Усе, що втілює зло, темряву й смерть, пов’язане з богом Анхра-Майнью (Ариман). Ці боги добровільно поєднали себе з добром і злом.
Відповідно до вчення зороастризму перший період розвитку життя на землі отримав назву ера Творіння. Після нього настає другий етап, який називається ера Змішування.
Заратуштра пророкує, що в майбутньому знову переможе добро, з’являться позитивні божества, світ стане досконалим, гармонійним, позбавленим насильства. Прогнозований період отримав назву ера Поділу.
Однією з головних ідей зороастризму є ідея про добру людину, яка своєю активністю може сприяти якнайшвидшій перемозі добра. А людина, яка стане на бік зла, буде покарана.
Особливості культу зороастризму:
- п’ятикратна молитва, якій передувало обов’язкове очищення тіла (перед молитвою віруючий обов’язково повинен помитися, одягнути чистий одяг тощо).
- відзначення релігійних свят(свято Середини літа, свято Середини весни).
- вшановування вогню, який віруючі сприймали як «силу, що очищує». Тому надзвичайно важливим було свято Поклоніння вогню (святкування Нового року).
- храмові комплекси. Ранній зороастризм обмежувався поклонінням богу високо в горах у спеціально відведених для цього місцях, але вже в VII ст. до н. є. стали споруджувати зороастрійські храми.
Згодом зороастризм став панівною релігією в інших країнах. Однак з часу завоювання арабами Ірану ця релігія втратила свої позиції. У VІІ – Х ст.. зороастризм поширився на території Індії. Сьогодні послідовники цієї релігії зазвичай є прихильниками парсизму.
Маніхейство – синкретичне релігійне вчення, яке поєднало у собі вавилонсько – халдейські, перські (зороастризм), гностичні, іудейські та християнські погляди. Вперше маніхейство виникає у ІІІ столітті нашої ери в Месопотамії. Засновником цього релігійно – філософського напрямку стає Мані – перс за походженням.
Маніхейство являло собою синтез зороастризму і християнства. З християнства маніхейство запозичило ідею месіанства.
Мані вчив, що людина має віддавати всі свої сили в боротьбі світлого начала з темним. Тому вона повинна утримуватись від убивства усього живого, приборкувати свою плоть, дотримуючись вегетаріанства і безшлюбності.
Мані запозичив у зороастризму дуалістичну концепцію співвідношення добра ї зла, а в християнства - моральну концепцію. Він вчив, що зло пов'язане з матерією, з усім матеріальним, а добро є втіленням світла, духу. І добро, і зло рівні в світі, вони протистоять один одному, ведуть запеклу боротьбу, ця боротьба є змістом світової історії.
Маніхейство зазнало гоніння в період свого виникнення від зороастризму, а християнство розглядало його як одну із шкідливих єресей.
Зороастризм (виникла у X—VII ст. до н. є.) – релігійна система на території Давнього Ірану. Засновник - пророк Заратуштра (VII—VI ст. до н. є.).
Основою віровчення зороастризму - концепція про постійну боротьбу двох протилежних сил (богів), які є водночас першопричиною світу й уособлюють добро та зло, світло та темряву, життя й смерть. Добро, світло, життя пов’язані з богом Ахурамаздою. Усе, що втілює зло, темряву й смерть, пов’язане з богом Анхра-Майнью (Ариман). Ці боги добровільно поєднали себе з добром і злом.
Відповідно до вчення зороастризму перший період розвитку життя на землі отримав назву ера Творіння. Після нього настає другий етап, який називається ера Змішування.
Заратуштра пророкує, що в майбутньому знову переможе добро, з’являться позитивні божества, світ стане досконалим, гармонійним, позбавленим насильства. Прогнозований період отримав назву ера Поділу.
Однією з головних ідей зороастризму є ідея про добру людину, яка своєю активністю може сприяти якнайшвидшій перемозі добра. А людина, яка стане на бік зла, буде покарана.
Особливості культу зороастризму:
- п’ятикратна молитва, якій передувало обов’язкове очищення тіла (перед молитвою віруючий обов’язково повинен помитися, одягнути чистий одяг тощо).
- відзначення релігійних свят(свято Середини літа, свято Середини весни).
- вшановування вогню, який віруючі сприймали як «силу, що очищує». Тому надзвичайно важливим було свято Поклоніння вогню (святкування Нового року).
- храмові комплекси. Ранній зороастризм обмежувався поклонінням богу високо в горах у спеціально відведених для цього місцях, але вже в VII ст. до н. є. стали споруджувати зороастрійські храми.
Згодом зороастризм став панівною релігією в інших країнах. Однак з часу завоювання арабами Ірану ця релігія втратила свої позиції. У VІІ – Х ст.. зороастризм поширився на території Індії. Сьогодні послідовники цієї релігії зазвичай є прихильниками парсизму.
Маніхейство – синкретичне релігійне вчення, яке поєднало у собі вавилонсько – халдейські, перські (зороастризм), гностичні, іудейські та християнські погляди. Вперше маніхейство виникає у ІІІ столітті нашої ери в Месопотамії. Засновником цього релігійно – філософського напрямку стає Мані – перс за походженням.
Маніхейство являло собою синтез зороастризму і християнства. З християнства маніхейство запозичило ідею месіанства.
Мані вчив, що людина має віддавати всі свої сили в боротьбі світлого начала з темним. Тому вона повинна утримуватись від убивства усього живого, приборкувати свою плоть, дотримуючись вегетаріанства і безшлюбності.
Мані запозичив у зороастризму дуалістичну концепцію співвідношення добра ї зла, а в християнства - моральну концепцію. Він вчив, що зло пов'язане з матерією, з усім матеріальним, а добро є втіленням світла, духу. І добро, і зло рівні в світі, вони протистоять один одному, ведуть запеклу боротьбу, ця боротьба є змістом світової історії.
Маніхейство зазнало гоніння в період свого виникнення від зороастризму, а християнство розглядало його як одну із шкідливих єресей.
3.Порівняйте індуктивний метод з дедуктивним в процесі
пізнання. Значення індукції в становленні сучасної науки.
Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.
Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності;
Вищим рівнем пізнавальної діяльності людей є наукове пізнання. Наукове пізнання відрізняється від усіх інших видів пізнання використанням спеціально розроблених методів.
Філософія визначає метод (грец. шлях дослідження) як спосіб побудови й обґрунтування систем філософського і наукового знання, сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного засвоєння дійсності. Усі загальнонаукові методи філософська методологія об'єднує в три великі групи. До однієї з груп належать загальнонаукові методи, які застосовуються і в емпіричному, і в теоретичному пізнанні, до цієї групи входять і індуктивний метод та дедуктивний методи.
Індукція і дедукція — це комплексний метод наукового дослідження, що передбачає мислення від одиничного, окремого до загального і від загального до окремого, одиничного.
Індукція — метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв'язків чи відношень окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх предметів чи явищ відповідної предметної сфери.
Об'єктивною основою індукції виступають закономірності об'єктивного світу, а суб'єктивною — пізнаваність цих закономірностей з допомогою логічних чи статистичних схем цього виду умовиводів.
Дедукція — метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень, одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні. Завдяки дедукції одержують достовірне знання, тому дедуктивними часто називають необхідні умовиводи.
Вдосконалення методу індукції та дедукції було зумовлене формуванням і розвитком математичної логіки і математичних методів дослідження.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 12
1. Філософія Р.Декарта. Проблема співвідношення душі та тіла.
Духовність і тілесність - дві найважливіші сторони людського буття, співвідношення і взаємозв'язок яких є центральною філософською проблемою.
Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла.
З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі.
Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його дуалізм.
Людину він розглядав як механічне поєднання цих 2 субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка зумовлювала їх єдність і можливість пізнання навколишнього світу.
Декарт, порівнюючи тілесну і духовну субстанцію говорить про їх протиставленні один одному. Це добре видно з його книги під назвою "Твори у двох томах", де він пише про "цілковиту різницю, що існує між духом або душею людини і його тілом ". Ця різниця полягає в тому, що тіло ділимо, а душу ні. Діяльність душі неможливо пояснити механічними принципами, вважав Декарт. Саме душа - інструмент пізнання.
Більш того, Декарт виділяє різні властивості душі і тіла. Для душі, основним властивістю є мислення, а для тіла - протяг. Тіло людини, вся природа, небесні тіла, рослини і тварини - це матеріальні речі. Душа - це субстанція, яка складається в одному мисленні. Для Декарта вища форма мислення – рефлексія.
Цікаво, що Декарт під мисленням розумів не тільки розумові операції людини, але так само і почуття, відчуття, тобто все, що ми усвідомлюємо, тому, психіку, філософ порівнює з свідомістю, яке протиставляється тілу. Свідомість включає в себе ідеї. Декарт виділяє три види ідей: Породжені самою людиною; Придбані; Вроджені.
Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.
Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності;
Вищим рівнем пізнавальної діяльності людей є наукове пізнання. Наукове пізнання відрізняється від усіх інших видів пізнання використанням спеціально розроблених методів.
Філософія визначає метод (грец. шлях дослідження) як спосіб побудови й обґрунтування систем філософського і наукового знання, сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного засвоєння дійсності. Усі загальнонаукові методи філософська методологія об'єднує в три великі групи. До однієї з груп належать загальнонаукові методи, які застосовуються і в емпіричному, і в теоретичному пізнанні, до цієї групи входять і індуктивний метод та дедуктивний методи.
Індукція і дедукція — це комплексний метод наукового дослідження, що передбачає мислення від одиничного, окремого до загального і від загального до окремого, одиничного.
Індукція — метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв'язків чи відношень окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх предметів чи явищ відповідної предметної сфери.
Об'єктивною основою індукції виступають закономірності об'єктивного світу, а суб'єктивною — пізнаваність цих закономірностей з допомогою логічних чи статистичних схем цього виду умовиводів.
Дедукція — метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень, одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні. Завдяки дедукції одержують достовірне знання, тому дедуктивними часто називають необхідні умовиводи.
Вдосконалення методу індукції та дедукції було зумовлене формуванням і розвитком математичної логіки і математичних методів дослідження.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 12
1. Філософія Р.Декарта. Проблема співвідношення душі та тіла.
Духовність і тілесність - дві найважливіші сторони людського буття, співвідношення і взаємозв'язок яких є центральною філософською проблемою.
Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла.
З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі.
Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його дуалізм.
Людину він розглядав як механічне поєднання цих 2 субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка зумовлювала їх єдність і можливість пізнання навколишнього світу.
Декарт, порівнюючи тілесну і духовну субстанцію говорить про їх протиставленні один одному. Це добре видно з його книги під назвою "Твори у двох томах", де він пише про "цілковиту різницю, що існує між духом або душею людини і його тілом ". Ця різниця полягає в тому, що тіло ділимо, а душу ні. Діяльність душі неможливо пояснити механічними принципами, вважав Декарт. Саме душа - інструмент пізнання.
Більш того, Декарт виділяє різні властивості душі і тіла. Для душі, основним властивістю є мислення, а для тіла - протяг. Тіло людини, вся природа, небесні тіла, рослини і тварини - це матеріальні речі. Душа - це субстанція, яка складається в одному мисленні. Для Декарта вища форма мислення – рефлексія.
Цікаво, що Декарт під мисленням розумів не тільки розумові операції людини, але так само і почуття, відчуття, тобто все, що ми усвідомлюємо, тому, психіку, філософ порівнює з свідомістю, яке протиставляється тілу. Свідомість включає в себе ідеї. Декарт виділяє три види ідей: Породжені самою людиною; Придбані; Вроджені.
2.Еволюція і типи релігій. Класифікуйте релігії за часом
виникнення та поширенням.
Релігія – духовний феномен, що постає як форма самовизначення людини у світі, виражає її віру в надприродне начало, джерело буття всього існуючого, є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.
Одним з перших у західноєвропейській філософії релігієзнавства схеми релігій розробив Гегель: релігія природи, релігія духовної індивідуальності, абсолютна релігія.
За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:
а) ранні форми — релігії, породжені первіснообщинним ладом (анімізм, магія, тотемізм, культ предків);
б) політеїстичні — національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму);
в) монотеїстичні — християнство та іслам (світові релігії), іудаїзм та сикхізм (національні релігії);
г) синкретичні — утворилися внаслідок зрощування або злиття різних етнічних і світових релігій: афро християнські релігії ,ісламо-християнські секти;
ґ) нові релігійні течії, рухи (нетрадиційні форми релігій): церква Муна (мунізм), церква Сатани, церква Свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом дзюдо і карате.
За часом виникнення:
а) релігії, історія становлення та розвитку, яких налічує багато сторіч, — буддизм, християнство, іслам та ін.;
б) "нові релігійні течії", що виникли впродовж новітньої історії або виникають у наш час, — нетрадиційні релігії (кришнаїзм, бахаїзм тощо).
Сучасна класифікація, що охоплює всі існуючі релігії:
I. Ранні форми релігії (родоплемінні): тотемізм, фетишизм, магія, анімізм, аніматизм, анімалізм, шаманізм, рільницький культ, культ природи, культ предків, політеїзм.
II. Національні релігії:
1. Ранні національні релігії: релігія Давнього Єгипту, релігія народів Дворіччя, релігії Давньої Індії (ведизм, брахманізм), давньогрецька релігія, релігія Стародавнього Риму, релігії доколумбової Америки та ін.
2. Пізні національні релігії: іудаїзм, індуїзм, джайнізм, сикхізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.
III. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.
IV. Нетрадиційні релігії та новітні релігійні рухи:
1. Неохристиянство (охоплює релігійні утворення, що намагаються пристосувати традиційне християнство до особливостей часу): Богородична церква, церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони), Новоапостольська церква, церква Христа.
2. Релігії орієнталістського напряму (зорієнтовані на культуру, духовність і релігії народів Сходу): Товариство Свідомості Крішни, послідовники Саї Баби.
3. Синтетичні релігії (поєднують у собі декілька релігійних систем): церква Єднання.
4. Езотеричні об’єднання (ґрунтуються на вірі в існування надприродного світу): теософія, братство Грааля.
5. Неоязичництво: Рідна віра, РУН віра (Рідна українська національна віра). Сайєнтологічні рухи (зорієнтовані на поєднання науки і практики психоаналізу): діанетика, наука розуму, християнська наука.
Релігія – духовний феномен, що постає як форма самовизначення людини у світі, виражає її віру в надприродне начало, джерело буття всього існуючого, є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.
Одним з перших у західноєвропейській філософії релігієзнавства схеми релігій розробив Гегель: релігія природи, релігія духовної індивідуальності, абсолютна релігія.
За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:
а) ранні форми — релігії, породжені первіснообщинним ладом (анімізм, магія, тотемізм, культ предків);
б) політеїстичні — національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму);
в) монотеїстичні — християнство та іслам (світові релігії), іудаїзм та сикхізм (національні релігії);
г) синкретичні — утворилися внаслідок зрощування або злиття різних етнічних і світових релігій: афро християнські релігії ,ісламо-християнські секти;
ґ) нові релігійні течії, рухи (нетрадиційні форми релігій): церква Муна (мунізм), церква Сатани, церква Свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом дзюдо і карате.
За часом виникнення:
а) релігії, історія становлення та розвитку, яких налічує багато сторіч, — буддизм, християнство, іслам та ін.;
б) "нові релігійні течії", що виникли впродовж новітньої історії або виникають у наш час, — нетрадиційні релігії (кришнаїзм, бахаїзм тощо).
Сучасна класифікація, що охоплює всі існуючі релігії:
I. Ранні форми релігії (родоплемінні): тотемізм, фетишизм, магія, анімізм, аніматизм, анімалізм, шаманізм, рільницький культ, культ природи, культ предків, політеїзм.
II. Національні релігії:
1. Ранні національні релігії: релігія Давнього Єгипту, релігія народів Дворіччя, релігії Давньої Індії (ведизм, брахманізм), давньогрецька релігія, релігія Стародавнього Риму, релігії доколумбової Америки та ін.
2. Пізні національні релігії: іудаїзм, індуїзм, джайнізм, сикхізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.
III. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.
IV. Нетрадиційні релігії та новітні релігійні рухи:
1. Неохристиянство (охоплює релігійні утворення, що намагаються пристосувати традиційне християнство до особливостей часу): Богородична церква, церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони), Новоапостольська церква, церква Христа.
2. Релігії орієнталістського напряму (зорієнтовані на культуру, духовність і релігії народів Сходу): Товариство Свідомості Крішни, послідовники Саї Баби.
3. Синтетичні релігії (поєднують у собі декілька релігійних систем): церква Єднання.
4. Езотеричні об’єднання (ґрунтуються на вірі в існування надприродного світу): теософія, братство Грааля.
5. Неоязичництво: Рідна віра, РУН віра (Рідна українська національна віра). Сайєнтологічні рухи (зорієнтовані на поєднання науки і практики психоаналізу): діанетика, наука розуму, християнська наука.
3.Проаналізуйте наступні вислови Сократа:
«Ніхто не вчиняє зле по своїй волі», «Я знаю, що я нічого не знаю».
Сократа(470/469-339 до н.е.) вважають засновником автономної філософської етики. У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика.
Основами свого філософствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічого не знаю».
Сократ пояснював свою думку так: люди зазвичай вважають, ніби вони щось знають, а виявляється, що вони не знають нічого. Таким чином виходить, що, знаючи про своє незнання, я знаю більше, ніж всі інші, стверджував він. Здавалося б, у твердженні міститься логічно суперечливе твердження: якщо людина нічого не знає, то він не може знати і про те, що він не знає. Це своєрідна спроба сформулювати принцип пізнавальної скромності. На його думку, такий сумнів повинен стимулювати процес пізнання, "самопізнання", поглиблення знань.
Головними темами філософських роздумів Сократа були: добро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихильником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральної норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.
За Сократом, філософія має займатися не розглядом природи, а людиною, його моральними якостями і сутністю знання. Питання етики – ось головне, що має займатися філософія, і це було головним предметом розмов Сократа.
Цікавими є роздуми філософа про сутність злих діянь людини. Сократ вважав, що „ніхто не вчиняє зла за власною волею”: „Ті, хто не знають, що таке зло, прагнуть не до нього, а до того, що здається їм благом” . Таким чином, кожна людина, суб’єктивно прагнучи до добра (блага), може прийняти за добро те, що об’єктивно є злом. „Ніхто не чинить несправедливості з доброї волі, але в’язкий, хто вчиняє несправедливо, несправедливий мимоволі”
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 13
1. Які причини речей виділяє Арістотель, наведіть приклади. В чому на Вашу думку полягає поглиблення розуміння по відношенню з досократиками.
Для розуміння всього існуючого слід виділити, на думку Арістотеля, чотири причини існування речей.
1. Матеріальна причина, або матерія. Тобто те, з чого виникають речі. Такими, наприклад, є мідь для статуї, срібло для чаші, глина для горщика.
2. Формальна причина, або форма. Кожна річ є оформленою матерією. Форма становить "сутність" буття. Вона перетворює пасивну матерію і робить річ саме цією річчю. Поняття форми в Арістотеля як начала речей близьке платонівському поняттю ідей як моделі речей.
3. Рушійна причина. Це – джерело, звідки бере початок рух. Так, людина, що дала пораду, є причиною, батько є причиною дитини.
4. Кінцева причина, або мета. Кінцеву причину Арістотель розуміє як "те, заради чого" відбуваються всі природні явища, всі зміни. Кожне явище природи немовби має в собі первісну внутрішню мету свого розвитку (ентелехію). Наприклад, здоров'я – мета прогулянки.
«Ніхто не вчиняє зле по своїй волі», «Я знаю, що я нічого не знаю».
Сократа(470/469-339 до н.е.) вважають засновником автономної філософської етики. У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика.
Основами свого філософствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічого не знаю».
Сократ пояснював свою думку так: люди зазвичай вважають, ніби вони щось знають, а виявляється, що вони не знають нічого. Таким чином виходить, що, знаючи про своє незнання, я знаю більше, ніж всі інші, стверджував він. Здавалося б, у твердженні міститься логічно суперечливе твердження: якщо людина нічого не знає, то він не може знати і про те, що він не знає. Це своєрідна спроба сформулювати принцип пізнавальної скромності. На його думку, такий сумнів повинен стимулювати процес пізнання, "самопізнання", поглиблення знань.
Головними темами філософських роздумів Сократа були: добро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихильником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральної норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.
За Сократом, філософія має займатися не розглядом природи, а людиною, його моральними якостями і сутністю знання. Питання етики – ось головне, що має займатися філософія, і це було головним предметом розмов Сократа.
Цікавими є роздуми філософа про сутність злих діянь людини. Сократ вважав, що „ніхто не вчиняє зла за власною волею”: „Ті, хто не знають, що таке зло, прагнуть не до нього, а до того, що здається їм благом” . Таким чином, кожна людина, суб’єктивно прагнучи до добра (блага), може прийняти за добро те, що об’єктивно є злом. „Ніхто не чинить несправедливості з доброї волі, але в’язкий, хто вчиняє несправедливо, несправедливий мимоволі”
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 13
1. Які причини речей виділяє Арістотель, наведіть приклади. В чому на Вашу думку полягає поглиблення розуміння по відношенню з досократиками.
Для розуміння всього існуючого слід виділити, на думку Арістотеля, чотири причини існування речей.
1. Матеріальна причина, або матерія. Тобто те, з чого виникають речі. Такими, наприклад, є мідь для статуї, срібло для чаші, глина для горщика.
2. Формальна причина, або форма. Кожна річ є оформленою матерією. Форма становить "сутність" буття. Вона перетворює пасивну матерію і робить річ саме цією річчю. Поняття форми в Арістотеля як начала речей близьке платонівському поняттю ідей як моделі речей.
3. Рушійна причина. Це – джерело, звідки бере початок рух. Так, людина, що дала пораду, є причиною, батько є причиною дитини.
4. Кінцева причина, або мета. Кінцеву причину Арістотель розуміє як "те, заради чого" відбуваються всі природні явища, всі зміни. Кожне явище природи немовби має в собі первісну внутрішню мету свого розвитку (ентелехію). Наприклад, здоров'я – мета прогулянки.
2. Первісні форми релігії. Суперечки щодо першості та часу
виникнення.
До ранніх форм релігії належать: магія і фетишизм, тотемізм і анімізм, землеробський культ і шаманізм, які виникли в період формування і розвитку родового ладу (від 100 до 40 000 років тому). Цей родоплемінний лад пройшов три основні фази: ранній та пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожній фазі відповідала своя форма релігійних уявлень: ранньому матріархату - тотемізм, пізньому - землеробський культ, патріархату - шаманізм. Але всі ці форми вірувань супроводжувалися фетишизмом і магією, анімізмом і аніматизмом.
Іншою ранньою формою релігійних поглядів можна вважати тотемізм - віра у надприродну спорідненість людських колективів (рід, плем' я) з певними видами тварин та рослин (рідше - явищами природи та неживими предметами). Термін тотемізм з'являється у науковій мові на початку XVIII ст. й закріплюється на межі ХIХ-ХХ ст. в працях видатного англійського етнографа Джеймса Фрейзера (1854-1941). Першою фундаментальною роботою з тотемізму стала його книга "Тотемізм і екзогамія", в якій він висунув гіпотезу про виникнення тотемізму з давніх уявлень про природу дітонародження: жінка вагітніє, коли в її утробу проникає дух рослини або тварини. Оскільки в такому випадку дитина є причетною до життя тварини або рослини, ця тварина або рослина наділяється особливим значенням. Встановлено, що у первісних людей дуже поширеним вшанування різних предметів, які відводили небезпеку і приносили удачу. Ця форма релігійних вірувань отримала назву фетишизм - це віра в існування надприродних властивостей матеріальних об'єктів. Предмети поклоніння вперше були знайдені португальськими моряками в Західній Африці у XV ст., а потім численні аналоги фетишизму виявлені в релігіях майже всіх народів. Вперше феномен фетишизації описав французький дослідник Шарль де Брюс (1709-1777) у роботі "Культ богівфетишів". Він вважав, що фетиші - це предмети неживої природи, які привертали увагу людини якимись особливими рисами. Об'єктом поклоніння, або фетишем, міг стати будь-який предмет, що вразив уяву людини: каміння дивної форми, шматок дерева, зуб тварини тощо. Цьому предмету приписували не властиві йому функції (здатність лікувати, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні). Рослини і тварини, які дали людині можливість існувати, ставали об'єктами поклоніння. У тотемному культі виникає табу - система заборон на використання в їжі тотемної тварини або завдання їй будь-якої шкоди.
Поряд з тотемізмом і табу визначне місце в життєдіяльності первісної людини посідала магія - віра в існування надприродних способів впливу на природу або людину, тобто навколишній світ. Між магією та релігією не існує поділу, неможливо протиставляти релігію магії, тому що кожний культ включає магічну практику - молитви, починаючи з первісних і до сучасних релігій. Людина - продукт матерії, і тому він повністю у її владі.
Шаманізм - особливий комплекс обрядів та ритуалів, пов'язаних з віруваннями у надприродні здібності і можливості служителів культу - шаманів.
До ранніх форм релігії належать: магія і фетишизм, тотемізм і анімізм, землеробський культ і шаманізм, які виникли в період формування і розвитку родового ладу (від 100 до 40 000 років тому). Цей родоплемінний лад пройшов три основні фази: ранній та пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожній фазі відповідала своя форма релігійних уявлень: ранньому матріархату - тотемізм, пізньому - землеробський культ, патріархату - шаманізм. Але всі ці форми вірувань супроводжувалися фетишизмом і магією, анімізмом і аніматизмом.
Іншою ранньою формою релігійних поглядів можна вважати тотемізм - віра у надприродну спорідненість людських колективів (рід, плем' я) з певними видами тварин та рослин (рідше - явищами природи та неживими предметами). Термін тотемізм з'являється у науковій мові на початку XVIII ст. й закріплюється на межі ХIХ-ХХ ст. в працях видатного англійського етнографа Джеймса Фрейзера (1854-1941). Першою фундаментальною роботою з тотемізму стала його книга "Тотемізм і екзогамія", в якій він висунув гіпотезу про виникнення тотемізму з давніх уявлень про природу дітонародження: жінка вагітніє, коли в її утробу проникає дух рослини або тварини. Оскільки в такому випадку дитина є причетною до життя тварини або рослини, ця тварина або рослина наділяється особливим значенням. Встановлено, що у первісних людей дуже поширеним вшанування різних предметів, які відводили небезпеку і приносили удачу. Ця форма релігійних вірувань отримала назву фетишизм - це віра в існування надприродних властивостей матеріальних об'єктів. Предмети поклоніння вперше були знайдені португальськими моряками в Західній Африці у XV ст., а потім численні аналоги фетишизму виявлені в релігіях майже всіх народів. Вперше феномен фетишизації описав французький дослідник Шарль де Брюс (1709-1777) у роботі "Культ богівфетишів". Він вважав, що фетиші - це предмети неживої природи, які привертали увагу людини якимись особливими рисами. Об'єктом поклоніння, або фетишем, міг стати будь-який предмет, що вразив уяву людини: каміння дивної форми, шматок дерева, зуб тварини тощо. Цьому предмету приписували не властиві йому функції (здатність лікувати, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні). Рослини і тварини, які дали людині можливість існувати, ставали об'єктами поклоніння. У тотемному культі виникає табу - система заборон на використання в їжі тотемної тварини або завдання їй будь-якої шкоди.
Поряд з тотемізмом і табу визначне місце в життєдіяльності первісної людини посідала магія - віра в існування надприродних способів впливу на природу або людину, тобто навколишній світ. Між магією та релігією не існує поділу, неможливо протиставляти релігію магії, тому що кожний культ включає магічну практику - молитви, починаючи з первісних і до сучасних релігій. Людина - продукт матерії, і тому він повністю у її владі.
Шаманізм - особливий комплекс обрядів та ритуалів, пов'язаних з віруваннями у надприродні здібності і можливості служителів культу - шаманів.
3. Поясніть розуміння свободи, як усвідомленої необхідності у
Б.Спінози.
«Природа — Бог», згідно з Б. Спінозою, є субстанція, яка має Два атрибути (істотні, суттєві властивості) — протяжність та мислення. Окремі речі, що можуть бути осягнуті розумом (пізнанням), філософ називає «модусами» — виявами субстанції. Загалом субстанція завжди залишається незмінною, існує поза часом, хоча окремі речі (модуси) завжди підлягають усіляким змінам та перетворенням. Субстанція разом зі своїми атрибутами і нескінченними модусами постає як « природа, що народжує», а світ модусів, як їх одиничних виявів, — як природа, що народила.Усе, що відбувається в природі, вважав Спіноза, є необхідним. Свобода ж є «усвідомленою необхідністю».
Етична теорія Б. Спінози ґрунтується на розумінні вічної та безконечної природи (субстанції), а також її «модусів», якими є всі речі матеріального світу та всі душі. Душа та тіло людини є виявом однієї сутності. Відмінність між ними виникає тоді, коли цю сутність розглядаємо або з боку протяжності, або з боку мислення. Умовою побудови етики, вважав Б. Спіноза, є пізнання тілесних проявів. Людина, підкреслював філософ, діє не завдяки божественним наказам чи під тиском абстрактних вимог «добра» та прагнень уникнення «зла», а виключно керуючись внутрішнім прагненням до самозбереження, власної вигоди. Досягненню цього заважають різноманітні афекти. Потрапляючи під їхній вплив, людина втрачає волю й перетворюється на раба. Моральність Б. Спіноза розглядав як результат, наслідок перемоги розуму над афектами, як свободу.
Свобода — центральне поняття соціально-етичної концепції Б.Спінози. Свободу філософ тлумачив як панування розуму над почуттями, пізнання над таїнством буття, аскези мудрих над розмаїттям життєвих негараздів. Б. Спіноза «виводить» свободу з пізнання необхідності, узгодженості розуму (свідомості) з необхідністю. «Практика» свободи його фактично не цікавить. Стосовно цього Б. Спіноза дотримується позицій стоїцизму. Ідеалом свободи для нього є вивільнений від життєвої марноти, побутово-практичних протиріч, судових спорів, конфліктів, поміркований муж, головним змістом життя якого є «інтелектуальна любов до Бога», тобто глибока пристрасть до пізнання природи всього сущого. Згідно з цим ідеалом Б. Спіноза вибудовував і власне життя.
«Природа — Бог», згідно з Б. Спінозою, є субстанція, яка має Два атрибути (істотні, суттєві властивості) — протяжність та мислення. Окремі речі, що можуть бути осягнуті розумом (пізнанням), філософ називає «модусами» — виявами субстанції. Загалом субстанція завжди залишається незмінною, існує поза часом, хоча окремі речі (модуси) завжди підлягають усіляким змінам та перетворенням. Субстанція разом зі своїми атрибутами і нескінченними модусами постає як « природа, що народжує», а світ модусів, як їх одиничних виявів, — як природа, що народила.Усе, що відбувається в природі, вважав Спіноза, є необхідним. Свобода ж є «усвідомленою необхідністю».
Етична теорія Б. Спінози ґрунтується на розумінні вічної та безконечної природи (субстанції), а також її «модусів», якими є всі речі матеріального світу та всі душі. Душа та тіло людини є виявом однієї сутності. Відмінність між ними виникає тоді, коли цю сутність розглядаємо або з боку протяжності, або з боку мислення. Умовою побудови етики, вважав Б. Спіноза, є пізнання тілесних проявів. Людина, підкреслював філософ, діє не завдяки божественним наказам чи під тиском абстрактних вимог «добра» та прагнень уникнення «зла», а виключно керуючись внутрішнім прагненням до самозбереження, власної вигоди. Досягненню цього заважають різноманітні афекти. Потрапляючи під їхній вплив, людина втрачає волю й перетворюється на раба. Моральність Б. Спіноза розглядав як результат, наслідок перемоги розуму над афектами, як свободу.
Свобода — центральне поняття соціально-етичної концепції Б.Спінози. Свободу філософ тлумачив як панування розуму над почуттями, пізнання над таїнством буття, аскези мудрих над розмаїттям життєвих негараздів. Б. Спіноза «виводить» свободу з пізнання необхідності, узгодженості розуму (свідомості) з необхідністю. «Практика» свободи його фактично не цікавить. Стосовно цього Б. Спіноза дотримується позицій стоїцизму. Ідеалом свободи для нього є вивільнений від життєвої марноти, побутово-практичних протиріч, судових спорів, конфліктів, поміркований муж, головним змістом життя якого є «інтелектуальна любов до Бога», тобто глибока пристрасть до пізнання природи всього сущого. Згідно з цим ідеалом Б. Спіноза вибудовував і власне життя.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 14
1. Класичні етичні теорії та сучасна аналітична етика (Дж. Мур)
Основний етичний твір Дж.Є. Мура "Принципи етики" є орієнтованим не на обґрунтування ціннісних програм, а на аналіз традиційних етичних питань ("що є добро", "що є обов'язок" і т. ін.), з'ясування їх точного змісту, встановлення правил і норм етичних роздумів. Цей напрям орієнтований на ліквідацію елементарних логічних помилок при використанні основних етичних понять.
Дж. Є. Мур був переконаний в можливості побудови етики як строгої науки. Підзаголовок до "Принципів етики" він визначив таким чином: "Пролігомени до всякої наступної етики, що може претендувати на звання наукової". Загальною рисою етичних суджень Мур вважав те, що вони до поведінки людей прикладають визначення "хороше" предикат "добро", або його протилежність "погане" предикат "зло".
На думку Дж.Є. Мура, етика повинна досліджувати не тільки те, яким об'єктам зазвичай належить якість "хороший" ("добро"), але також і те, якою є сама ця якість. Ця якість не може бути просто визначена, бо "добро" є деяким унікальним предметом мислення, єдиним у своєму роді серед безмежної кількості інших предметів.
Прагнення етиків ототожнити "добро" з якимись іншими предметами Дж.Є. Мур називав "натуралістичною помилкою". "Добро" не може бути емпірично зафіксовано й описано, тому натуралістична етика, що ототожнює добро з тією чи іншою "природною якістю" - задоволенням, користю, біологічною еволюцією та ін., постійно припускається цієї помилки.
Дж.Є. Мур наділяв добро, крім "неприродності", властивістю "унікальності". Помилковими він вважав не тільки натуралістичні, а й метафізичні (супранатуралістичні) визначення. Також Мур постулює ще одну сутнісну властивість добра - "простоту", що означає неможливість розкладати його на частини. Цим він зарахував до помилкових ті дефініції, в яких добро визначається через опис складових його ознак. Врешті-решт виявляється, що будь-яке визначення добра є неправильним, так як це поняття не можна визначити в принципі. Дж.Є. Мур вважав, що лише завдяки інтуїції люди знають, що таке добро, але всяка спроба вербалізувати це знання з невідворотністю призводить до логічної помилки. Таким підходом Мур продовжив автономне розуміння етики, започатковане І. Кантом.
1. Класичні етичні теорії та сучасна аналітична етика (Дж. Мур)
Основний етичний твір Дж.Є. Мура "Принципи етики" є орієнтованим не на обґрунтування ціннісних програм, а на аналіз традиційних етичних питань ("що є добро", "що є обов'язок" і т. ін.), з'ясування їх точного змісту, встановлення правил і норм етичних роздумів. Цей напрям орієнтований на ліквідацію елементарних логічних помилок при використанні основних етичних понять.
Дж. Є. Мур був переконаний в можливості побудови етики як строгої науки. Підзаголовок до "Принципів етики" він визначив таким чином: "Пролігомени до всякої наступної етики, що може претендувати на звання наукової". Загальною рисою етичних суджень Мур вважав те, що вони до поведінки людей прикладають визначення "хороше" предикат "добро", або його протилежність "погане" предикат "зло".
На думку Дж.Є. Мура, етика повинна досліджувати не тільки те, яким об'єктам зазвичай належить якість "хороший" ("добро"), але також і те, якою є сама ця якість. Ця якість не може бути просто визначена, бо "добро" є деяким унікальним предметом мислення, єдиним у своєму роді серед безмежної кількості інших предметів.
Прагнення етиків ототожнити "добро" з якимись іншими предметами Дж.Є. Мур називав "натуралістичною помилкою". "Добро" не може бути емпірично зафіксовано й описано, тому натуралістична етика, що ототожнює добро з тією чи іншою "природною якістю" - задоволенням, користю, біологічною еволюцією та ін., постійно припускається цієї помилки.
Дж.Є. Мур наділяв добро, крім "неприродності", властивістю "унікальності". Помилковими він вважав не тільки натуралістичні, а й метафізичні (супранатуралістичні) визначення. Також Мур постулює ще одну сутнісну властивість добра - "простоту", що означає неможливість розкладати його на частини. Цим він зарахував до помилкових ті дефініції, в яких добро визначається через опис складових його ознак. Врешті-решт виявляється, що будь-яке визначення добра є неправильним, так як це поняття не можна визначити в принципі. Дж.Є. Мур вважав, що лише завдяки інтуїції люди знають, що таке добро, але всяка спроба вербалізувати це знання з невідворотністю призводить до логічної помилки. Таким підходом Мур продовжив автономне розуміння етики, започатковане І. Кантом.
2. Національні релігії.
Національні (народно-національні) релігії — один з історичних типів релігій. Вони генетично пов'язані з родоплемінними релігіями, є їхнім продовженням через трансформацію й асиміляцію елементів їх обрядів і культів. Проте, на відміну від родоплемінних релігій, національні релігії формувались і еволюціонували під час становлення і розвитку класового суспільства, утворення народностей і націй. їхніми носіями є, як правило, представники одного етносу; особи іншої етнічної належності можуть стати їх послідовниками лише за умови виконання певних вимог.
Для національних релігій характерними є: детальна ритуалізація буденної поведінки людей (приймання їжі, дотримання гігієнічних правил, обмивання тощо); специфічна обрядовість; сувора система релігійних настанов і заборон, що ускладнюють спілкування з іновірцями. Основною в них є дезінтегративна соціальна функція. Водночас їхнє віровчення і культ сприяють інтеграції релігійності й етноцентризму, слугують чинником ізоляції та відособлення одного етносу від іншого, часто використовуються для обґрунтування ідеї національної ідентичності, поширення серед віруючих націоналістичних настроїв, посилення міжнаціонального розбрату.
Сучасне релігієзнавство відносить до національних релігій брахманізм, даосизм, зороастризм, синтоїзм, сикхізм, джайнізм, парсизм тощо. Найбільш поширеними, впливовими і численними серед них є індуїзм, конфуціанство та іудаїзм.
Індуїзм — релігійна система народів Південної Азії. Його сповідують понад мільярд жителів нашої планети (майже кожен шостий). Проживають вони, головним чином, в Індії (близько 83 % її населення — індуїсти), у королівстві Непал, державах Шрі-Ланка, Бангладеш, Гайяна та ін. Індуїзм сформувався у середині І тис. н. е. (з VIII ст. індуїстами в Індії називають усіх, хто не прийняв іслам). Він зберіг багато елементів первісних вірувань: поклоніння "священним" тваринам і явищам природи, культ предків, поховальний культ. Індуїзму не притаманна єдина релігійна організація, він не заперечує існування сект, різноманітних тлумачень свого віровчення, визнає за людиною всі її права й обов'язки від народження й до смерті.
Конфуціанство — філософське вчення мислителя Стародавнього Китаю Конфуція (Кун-цзи) і його послідовників, що на межі нової ери було перетворене на релігію. За свідченням істориків, Конфуцій народився 22 вересня 551 р. до н. е. (помер у квітні 479 р. до н. е.) у сім'ї представника старовинного китайського аристократичного роду. У ЗО років Конфуцій почав мандрувати по країні та проповідувати своє вчення. Він мав 3000 учнів. У 479 р. до н. е. він припинив свої заняття і обрав місце для своєї могили на березі невеличкої річки, під кипарисами. На п'єдесталі пам'ятника мудрецеві, у головній будівлі храму і пантеону Конфуція (площею 20 га), є напис: "Найсвятіший, обдарований генієм передбачення мудрець Конфуцій — місце утихомирення його духу".
Серед національних релігій, що значною мірою вплинули на розвиток світового релігійного процесу, слід насамперед назвати іудаїзм — національну релігію євреїв. Багато світоглядних уявлень, догм і ритуалів іудаїзму можна побачити у світових релігіях — християнстві та ісламі. Крім того, в умовах втрати євреями державності та території іудаїзм відігравав роль головного чинника збереження євреїв як нації. Іудаїзм у вузькому значенні — це суто національна релігія, оскільки іудеями можуть бути тільки етнічні євреї. У широкому розумінні він є комплексом правових, моральних, філософських і релігійних уявлень, які впродовж тисячоліть визначали уклад життя єврейського населення Землі.
Іудаїзм — перша в історії монотеїстична релігія. З невеликими змінами у догматиці, культі й організації він існує з II—І тис. до н. е. Процес його виникнення і формування відомий нашим сучасникам, головним чином, з текстів Біблії, точніше, найдавнішої її частини — Старого Завіту.
Національні (народно-національні) релігії — один з історичних типів релігій. Вони генетично пов'язані з родоплемінними релігіями, є їхнім продовженням через трансформацію й асиміляцію елементів їх обрядів і культів. Проте, на відміну від родоплемінних релігій, національні релігії формувались і еволюціонували під час становлення і розвитку класового суспільства, утворення народностей і націй. їхніми носіями є, як правило, представники одного етносу; особи іншої етнічної належності можуть стати їх послідовниками лише за умови виконання певних вимог.
Для національних релігій характерними є: детальна ритуалізація буденної поведінки людей (приймання їжі, дотримання гігієнічних правил, обмивання тощо); специфічна обрядовість; сувора система релігійних настанов і заборон, що ускладнюють спілкування з іновірцями. Основною в них є дезінтегративна соціальна функція. Водночас їхнє віровчення і культ сприяють інтеграції релігійності й етноцентризму, слугують чинником ізоляції та відособлення одного етносу від іншого, часто використовуються для обґрунтування ідеї національної ідентичності, поширення серед віруючих націоналістичних настроїв, посилення міжнаціонального розбрату.
Сучасне релігієзнавство відносить до національних релігій брахманізм, даосизм, зороастризм, синтоїзм, сикхізм, джайнізм, парсизм тощо. Найбільш поширеними, впливовими і численними серед них є індуїзм, конфуціанство та іудаїзм.
Індуїзм — релігійна система народів Південної Азії. Його сповідують понад мільярд жителів нашої планети (майже кожен шостий). Проживають вони, головним чином, в Індії (близько 83 % її населення — індуїсти), у королівстві Непал, державах Шрі-Ланка, Бангладеш, Гайяна та ін. Індуїзм сформувався у середині І тис. н. е. (з VIII ст. індуїстами в Індії називають усіх, хто не прийняв іслам). Він зберіг багато елементів первісних вірувань: поклоніння "священним" тваринам і явищам природи, культ предків, поховальний культ. Індуїзму не притаманна єдина релігійна організація, він не заперечує існування сект, різноманітних тлумачень свого віровчення, визнає за людиною всі її права й обов'язки від народження й до смерті.
Конфуціанство — філософське вчення мислителя Стародавнього Китаю Конфуція (Кун-цзи) і його послідовників, що на межі нової ери було перетворене на релігію. За свідченням істориків, Конфуцій народився 22 вересня 551 р. до н. е. (помер у квітні 479 р. до н. е.) у сім'ї представника старовинного китайського аристократичного роду. У ЗО років Конфуцій почав мандрувати по країні та проповідувати своє вчення. Він мав 3000 учнів. У 479 р. до н. е. він припинив свої заняття і обрав місце для своєї могили на березі невеличкої річки, під кипарисами. На п'єдесталі пам'ятника мудрецеві, у головній будівлі храму і пантеону Конфуція (площею 20 га), є напис: "Найсвятіший, обдарований генієм передбачення мудрець Конфуцій — місце утихомирення його духу".
Серед національних релігій, що значною мірою вплинули на розвиток світового релігійного процесу, слід насамперед назвати іудаїзм — національну релігію євреїв. Багато світоглядних уявлень, догм і ритуалів іудаїзму можна побачити у світових релігіях — християнстві та ісламі. Крім того, в умовах втрати євреями державності та території іудаїзм відігравав роль головного чинника збереження євреїв як нації. Іудаїзм у вузькому значенні — це суто національна релігія, оскільки іудеями можуть бути тільки етнічні євреї. У широкому розумінні він є комплексом правових, моральних, філософських і релігійних уявлень, які впродовж тисячоліть визначали уклад життя єврейського населення Землі.
Іудаїзм — перша в історії монотеїстична релігія. З невеликими змінами у догматиці, культі й організації він існує з II—І тис. до н. е. Процес його виникнення і формування відомий нашим сучасникам, головним чином, з текстів Біблії, точніше, найдавнішої її частини — Старого Завіту.
3.Проаналізуйте дослідження Д. Юмом поняття причинності в
науці. До яких висновків приходить автор?
Англійський філософ Д. Юм заявив, що в нашому емпіричному досвіді ми реально не спостерігаємо універсальної причинної необхідності. Все що ми можемо спостерігати, це те, що, по-перше, існує неодноразове з'єднання одних подій з іншими подіями, по-друге, суміжність цих подій у просторі, по-третє, випередження одних подій іншого часу. Отже, згідно Юму, необхідність причинність - це вигадка нашого розуму. З'єднання подій може спостерігатися, а необхідність - ні.
Філософська концепція причинності Юма має недоліки, вона не може пояснити, наприклад, чому фізики говорять про дії на великих відстанях, а історики - про причини одиничних, унікальних подій). Разом з тим юмовский антиказуалізм, який стверджує, по суті, що в природі немає причинності, а є лише регулярність, з якою події одного роду слідують за подіями іншого роду, отримав значне поширення і серед науковців, і серед філософів, насамперед позитивістського напряму. Їх приваблювало те, що при такому розумінні причинності вже немає потреби розшукувати механічні поштовхи або якісь таємничі сили. В природі потрібно шукати не причини, а тільки регулярності, які виражаються в законах.
Д. Юм послідовніший у суб´єктивізмі, ніж Берклі. Він заперечує не тільки матеріальну, а й духовну субстанції. У зміні вражень, на його думку, немає нічого незмінно тотожного, що можна було б назвати духовною субстанцією, або «Я». Берклі, ввівши Бога як гаранта існування світу, фактично відновив наївний реалізм — звичне переконання в існуванні світу. Юм намагався в межах суб´єктивних відчуттів зробити те, чим, на думку Берклі, відав Бог: упорядкувати в просторово-часових координатах і в причинному зв´язку суб´єктивний світ. Іншими словами, при запереченні об´єктивного джерела відчуттів (ідей, за Берклі, чи вражень, за Юмом) важко пояснити, чому одні враження завжди існують поряд з іншими. Наприклад, людина щоразу бачить одне й те саме, дерево поряд з одним і тим самим будинком — просторовий зв´язок вражень; одні враження (наприклад, темрява) слідують за іншими (захід Сонця) — часовий зв´язок; одне відчуття (вогонь) завжди викликає інше (опік пальця, коли його наблизити до вогню) — причинний зв´язок. Принципи, на основі яких Юм намагається упорядкувати зв´язок між враженнями, він називає асоціативними. Але на запитання, звідки вони повходять, чіткої відповіді не дає.
Юмівське розуміння причинності справило значний вплив на її тлумачення в пізнішій філософії. Заперечуючи існування реальних субстанцій, Юм заперечував і причинність як щось реальне. Його цікавить причинність лише як спосіб мислення. Свідомість людини, на його думку, «нав´язує» причинний зв´язок враженням. З причини не можна логічно вивести дію. З вогню логічно не випливає опік пальця. А переконання, що вогонь є причиною опіку, вибудовується на звичці, досвіді. Насправді за такої ситуації існує проста часова послідовність. Людина мислить за принципом: після цього, значить внаслідок цього. Отже, причинність — це звичка мислити так, а не інакше. В основі цієї звички — віра, довір´я, близькі до біологічного відчуття, на відміну від релігійної віри. Зрештою, мислити світ як реальність — це також справа віри. Людині зручно так вважати, зручно так упорядковувати свої враження. А чи існує світ насправді, чи ні, це питання, на думку Юма, неможливо вирішити.
Англійський філософ Д. Юм заявив, що в нашому емпіричному досвіді ми реально не спостерігаємо універсальної причинної необхідності. Все що ми можемо спостерігати, це те, що, по-перше, існує неодноразове з'єднання одних подій з іншими подіями, по-друге, суміжність цих подій у просторі, по-третє, випередження одних подій іншого часу. Отже, згідно Юму, необхідність причинність - це вигадка нашого розуму. З'єднання подій може спостерігатися, а необхідність - ні.
Філософська концепція причинності Юма має недоліки, вона не може пояснити, наприклад, чому фізики говорять про дії на великих відстанях, а історики - про причини одиничних, унікальних подій). Разом з тим юмовский антиказуалізм, який стверджує, по суті, що в природі немає причинності, а є лише регулярність, з якою події одного роду слідують за подіями іншого роду, отримав значне поширення і серед науковців, і серед філософів, насамперед позитивістського напряму. Їх приваблювало те, що при такому розумінні причинності вже немає потреби розшукувати механічні поштовхи або якісь таємничі сили. В природі потрібно шукати не причини, а тільки регулярності, які виражаються в законах.
Д. Юм послідовніший у суб´єктивізмі, ніж Берклі. Він заперечує не тільки матеріальну, а й духовну субстанції. У зміні вражень, на його думку, немає нічого незмінно тотожного, що можна було б назвати духовною субстанцією, або «Я». Берклі, ввівши Бога як гаранта існування світу, фактично відновив наївний реалізм — звичне переконання в існуванні світу. Юм намагався в межах суб´єктивних відчуттів зробити те, чим, на думку Берклі, відав Бог: упорядкувати в просторово-часових координатах і в причинному зв´язку суб´єктивний світ. Іншими словами, при запереченні об´єктивного джерела відчуттів (ідей, за Берклі, чи вражень, за Юмом) важко пояснити, чому одні враження завжди існують поряд з іншими. Наприклад, людина щоразу бачить одне й те саме, дерево поряд з одним і тим самим будинком — просторовий зв´язок вражень; одні враження (наприклад, темрява) слідують за іншими (захід Сонця) — часовий зв´язок; одне відчуття (вогонь) завжди викликає інше (опік пальця, коли його наблизити до вогню) — причинний зв´язок. Принципи, на основі яких Юм намагається упорядкувати зв´язок між враженнями, він називає асоціативними. Але на запитання, звідки вони повходять, чіткої відповіді не дає.
Юмівське розуміння причинності справило значний вплив на її тлумачення в пізнішій філософії. Заперечуючи існування реальних субстанцій, Юм заперечував і причинність як щось реальне. Його цікавить причинність лише як спосіб мислення. Свідомість людини, на його думку, «нав´язує» причинний зв´язок враженням. З причини не можна логічно вивести дію. З вогню логічно не випливає опік пальця. А переконання, що вогонь є причиною опіку, вибудовується на звичці, досвіді. Насправді за такої ситуації існує проста часова послідовність. Людина мислить за принципом: після цього, значить внаслідок цього. Отже, причинність — це звичка мислити так, а не інакше. В основі цієї звички — віра, довір´я, близькі до біологічного відчуття, на відміну від релігійної віри. Зрештою, мислити світ як реальність — це також справа віри. Людині зручно так вважати, зручно так упорядковувати свої враження. А чи існує світ насправді, чи ні, це питання, на думку Юма, неможливо вирішити.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 15
1. Істина, її характеристики та критерії. Підходи до можливості її пізнання.
Кінцевою метою пізнання є досягнення істини. У першому наближенні істину можна визначити як підтверджене практикою правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності. Точніше визначення залежить від різних аспектів розуміння істини, в тому числі логічних: по-перше, вона є процесом пізнання від явища до дедалі глибшої сутності; по-друге, істинність суджень визначається наявністю їхнього зв’язку зі всією системою знань, чуттєвими даними і практикою; по-третє, істинність — є властивістю системи суджень відображати реальні об’єкт; по-четверте, істинність — це властивість ідеального об’єкта, точним описом якого є теорія, бути адекватною моделлю реального об’єкта; по-п’яте, поняття як термін судження не може бути ані істинним, ані хибним; по-шосте визначається лише істинність поняття як ідеального об’єкта.
Протилежним до істини поняттям є хибна думка. Вона є змістом свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається за істинне, і його часом треба спростовувати.
Основна проблема теорії істини — як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об’єктам, які постійно розвиваються? Для розв’язання цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об’єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб’єктом, є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту суб’єктивного в наших знаннях веде до суб’єктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об’єктивної істини.
Об’єктивна істина — це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об’єктивність істини ніяк не означає її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини. Визнання об’єктивної істини з необхідністю обумовлює визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. До абсолютних істин можна зарахувати вірогідно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами.
Суб’єктивність істини. Неможливо відділити об’єктивний зміст знання від неминуче суб’єктивного способу його існування. Будь-яке знання є завжди антропоморфним: тобто за формою отримання і фіксації воно ґрунтується на «людиноподібних» уявленнях, формах мислення, методах і засобах пізнання. Крім того, на результати пізнання мають вплив той чи інший емоційний стан суб’єкта пізнання, індивідуальні особливості його екстерорецепторів, моральні установки. Ступінь антропоморфності знання у різні періоди розвитку науки був різним, але завжди замовником того чи іншого знання і виконавцем цього замовлення була і буде людина. Тому позбутися суб’єктивної характеристики знання, поки існує його замовник і виконавець, неможливо.
Абсолютна істина — в широкому розумінні — це всеосяжна істина про реальність у цілому або реальність окремих її фрагмен¬тів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує і що вона принципово пізнавана. Абсолютна істина складається із суми відносних істин.
Відносна істина — це обмежено правильне знання про щось. Наприклад, тіла складаються з атомів, вода кипить при температурі 100° тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, омертвіння знань, а абсолютизація відносного — до релятивізму (лат. relativus— відносний), тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання.
Конкретність істини — це така її ознака, коли істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу,а також тільки у визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання взагалі: «Корисний чи шкідливий дощ? — отримаємо відповідь: «І корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.
Яким же чином ми можемо переконатися, правильні наші знання чи помилкові? В кінцевому підсумку це досягається за допомогою практики. Практика різноманітна — від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є джерелом та основою пізнання, його рушійною силою, найважливішим об’єктив¬ним критерієм істини. Якщо предмет під час його використання виявляє себе так, як передбачалося, то це означає, що наші уявлення про нього правильні. Практика історично розвивається. Тому практика виступає і як абсолютний, і як відносний критерій істини. Істина завжди була й залишається однією з найвищих гуманістичних цінностей людини. Будь-яка спроба відділити істину від суб’єк¬тивного, гуманістичного контексту неминуче обертається трагедіями, катастрофами, знищенням самої істини. Саме тому, крім вказаного критерію практики, є багато інших критеріїв істини: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, інтуїтивний тощо.
1. Істина, її характеристики та критерії. Підходи до можливості її пізнання.
Кінцевою метою пізнання є досягнення істини. У першому наближенні істину можна визначити як підтверджене практикою правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності. Точніше визначення залежить від різних аспектів розуміння істини, в тому числі логічних: по-перше, вона є процесом пізнання від явища до дедалі глибшої сутності; по-друге, істинність суджень визначається наявністю їхнього зв’язку зі всією системою знань, чуттєвими даними і практикою; по-третє, істинність — є властивістю системи суджень відображати реальні об’єкт; по-четверте, істинність — це властивість ідеального об’єкта, точним описом якого є теорія, бути адекватною моделлю реального об’єкта; по-п’яте, поняття як термін судження не може бути ані істинним, ані хибним; по-шосте визначається лише істинність поняття як ідеального об’єкта.
Протилежним до істини поняттям є хибна думка. Вона є змістом свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається за істинне, і його часом треба спростовувати.
Основна проблема теорії істини — як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об’єктам, які постійно розвиваються? Для розв’язання цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об’єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб’єктом, є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту суб’єктивного в наших знаннях веде до суб’єктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об’єктивної істини.
Об’єктивна істина — це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об’єктивність істини ніяк не означає її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини. Визнання об’єктивної істини з необхідністю обумовлює визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. До абсолютних істин можна зарахувати вірогідно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами.
Суб’єктивність істини. Неможливо відділити об’єктивний зміст знання від неминуче суб’єктивного способу його існування. Будь-яке знання є завжди антропоморфним: тобто за формою отримання і фіксації воно ґрунтується на «людиноподібних» уявленнях, формах мислення, методах і засобах пізнання. Крім того, на результати пізнання мають вплив той чи інший емоційний стан суб’єкта пізнання, індивідуальні особливості його екстерорецепторів, моральні установки. Ступінь антропоморфності знання у різні періоди розвитку науки був різним, але завжди замовником того чи іншого знання і виконавцем цього замовлення була і буде людина. Тому позбутися суб’єктивної характеристики знання, поки існує його замовник і виконавець, неможливо.
Абсолютна істина — в широкому розумінні — це всеосяжна істина про реальність у цілому або реальність окремих її фрагмен¬тів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує і що вона принципово пізнавана. Абсолютна істина складається із суми відносних істин.
Відносна істина — це обмежено правильне знання про щось. Наприклад, тіла складаються з атомів, вода кипить при температурі 100° тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, омертвіння знань, а абсолютизація відносного — до релятивізму (лат. relativus— відносний), тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання.
Конкретність істини — це така її ознака, коли істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу,а також тільки у визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання взагалі: «Корисний чи шкідливий дощ? — отримаємо відповідь: «І корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.
Яким же чином ми можемо переконатися, правильні наші знання чи помилкові? В кінцевому підсумку це досягається за допомогою практики. Практика різноманітна — від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є джерелом та основою пізнання, його рушійною силою, найважливішим об’єктив¬ним критерієм істини. Якщо предмет під час його використання виявляє себе так, як передбачалося, то це означає, що наші уявлення про нього правильні. Практика історично розвивається. Тому практика виступає і як абсолютний, і як відносний критерій істини. Істина завжди була й залишається однією з найвищих гуманістичних цінностей людини. Будь-яка спроба відділити істину від суб’єк¬тивного, гуманістичного контексту неминуче обертається трагедіями, катастрофами, знищенням самої істини. Саме тому, крім вказаного критерію практики, є багато інших критеріїв істини: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, інтуїтивний тощо.
2. Світові релігії. Дайте власну оцінку екуменізму та
прозелітизму.
Світові́ релі́гії — віровчення, які мають міжетнічний і космополітичний характер, оскільки вони гарантують спасіння незалежно від того, до якого етносу належать їх послідовники
Нині найчастіше до них відносять такі віровчення, як буддизм, християнство, іслам. Проте мало хто знає, що в історичній перспективі поняття «Світова релігія» аж по ХІХ ст. використовували виключно стосовно християнства. Буддизм став другою релігією, щодо якої почали використовувати це словосполучення. А іслам тривалий час вважали виключно релігією арабів, тобто національною релігією.
У сучасному релігієзнавстві, в англомовній традиції, під поняттям «Світові релігії» зазвичай розуміють «основні релігії світу» і окрім буддизму, християнства та ісламу, також включають Даосизм, індуїзм, іудаїзм, конфуціанство, синтоїзм та інші
Екуменізм— ідеологія та рух за співпрацю та взаєморозуміння між християнами різних конфесій. Екуменічний рух ставить перед собою завдання:
-краще пізнати всі Церкви і їхнє вчення, звертаючи увагу на об'єднувальні елементи
-утворити основу спільного практичного діяння, прямуючи до єдності, яку проповідував Христос.
Також екуменізм виступає за посилення впливу релігії й вироблення загальхристиянської соціальної програми, придатної для віруючих, які проживають у країнах з різними соціальними системами.
Прозелітизм — прагнення завербувати якомога більше прихильників (прозелітів) якого-небудь вчення; палка відданість новоприйнятому вченню, новим переконанням.
Прозеліт (прибулець, чужинець) — назва дана юдеями особам, наверненим з язичництва до юдейської віри (Мф. ХХIII, 15). Відповідне цьому єврейське слово переведено в Старому Завіті словом: чужинець, мандрівник, прибулець.
Прозелитізм схвалюється не в усіх релігіях та релігійних течіях: в ендогамних етноконфесійних громадах друзів та алавітів він прямо заборонений. Але для більшості світових релігій, на тому чи іншому етапі розвитку, прозелітизм є характерним.
Світові́ релі́гії — віровчення, які мають міжетнічний і космополітичний характер, оскільки вони гарантують спасіння незалежно від того, до якого етносу належать їх послідовники
Нині найчастіше до них відносять такі віровчення, як буддизм, християнство, іслам. Проте мало хто знає, що в історичній перспективі поняття «Світова релігія» аж по ХІХ ст. використовували виключно стосовно християнства. Буддизм став другою релігією, щодо якої почали використовувати це словосполучення. А іслам тривалий час вважали виключно релігією арабів, тобто національною релігією.
У сучасному релігієзнавстві, в англомовній традиції, під поняттям «Світові релігії» зазвичай розуміють «основні релігії світу» і окрім буддизму, християнства та ісламу, також включають Даосизм, індуїзм, іудаїзм, конфуціанство, синтоїзм та інші
Екуменізм— ідеологія та рух за співпрацю та взаєморозуміння між християнами різних конфесій. Екуменічний рух ставить перед собою завдання:
-краще пізнати всі Церкви і їхнє вчення, звертаючи увагу на об'єднувальні елементи
-утворити основу спільного практичного діяння, прямуючи до єдності, яку проповідував Христос.
Також екуменізм виступає за посилення впливу релігії й вироблення загальхристиянської соціальної програми, придатної для віруючих, які проживають у країнах з різними соціальними системами.
Прозелітизм — прагнення завербувати якомога більше прихильників (прозелітів) якого-небудь вчення; палка відданість новоприйнятому вченню, новим переконанням.
Прозеліт (прибулець, чужинець) — назва дана юдеями особам, наверненим з язичництва до юдейської віри (Мф. ХХIII, 15). Відповідне цьому єврейське слово переведено в Старому Завіті словом: чужинець, мандрівник, прибулець.
Прозелитізм схвалюється не в усіх релігіях та релігійних течіях: в ендогамних етноконфесійних громадах друзів та алавітів він прямо заборонений. Але для більшості світових релігій, на тому чи іншому етапі розвитку, прозелітизм є характерним.
3. Теорія ідей у Платона. Проаналізуйте міф про печеру
(Держава, кн.7)
Платон є засновником об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії. Сутність філософського вчення Платона можна відобразити в таких положеннях:
1. Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, – нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей – стабільний, постійний, вічний. Платон виходить з роздвоєння світу, підпорядкування «світу речей» «світові ідей».
2. Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об’єктивної дійсності.
3. Кожна ідея про річ – це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.
4. Кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі – тотожні. Щоб підкреслити ілюзорність, не справжність «світу речей», Платон наводить такий приклад: уявіть собі, що люди знаходяться в глибокій печері і на стінах її бачать лише тіні тих людей, котрі проходять повз неї. Ті, що знаходяться у печері, людей не бачать, а тіні їх приймають за дійсний світ. Отак і в житті, світ речей, як і самі тіні, – недійсний, хоча люди вважають їх справжніми. Світ речей – це ті ж самі тіні, а справжніх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ідей, котрі є їх сутністю.
Таким чином, вчення Платона – це об’єктивний ідеалізм, оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, є матерією, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам та існують самі собою, незалежно від людини та її свідомості.
На думку Платона, справжнє пізнання – це пригадування (анамнезис). Тому, щоб пізнати істину, необхідно зосереджуватися на своїй душі, котра є безсмертною і котра може все згадати про «світ речей». Отже, не треба діяти, пізнавати практично, а слід лише пригадати те, що знає твоя душа. Це ще один аргумент на користь його ідеалістичного вчення.
Міф про печеру (або «Платонівська печера», «Алегорія печери») — знаменита алегорія, використана Платоном у трактаті «Держава» для пояснення свого вчення про ідеї. Вважається наріжним каменем платонізму та об'єктивного ідеалізму в цілому. Викладена у формі діалогу між Сократом і братом Платона Главконом.
Нефілософи прирівнюються до в'язнів в печері, які можуть дивитися тільки в одному напрямку, оскільки вони прив'язані до чогось. Позаду них горить вогонь, а перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо причин тіней. Врешті-решт одному із в'язнів вдається втекти із печери. Вперше він може побачити у світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був обдурений тінями. Якщо він є філософом, він повинен повернутися в печеру та звільнити всіх інших в'язнів. Проте, оскільки він буде осліплений сонцем, не зможе добре розрізняти тіні та його не будуть сприймати інші в'язні. Інколи в царстві явищ можна знайти також близькі до царства ідей явища, наприклад, геометричні форми.
Для Платона печера являє собою чуттєвий світ, у якому живуть люди, подібно в'язням печери, вони вважають, що завдяки органам почуттів пізнають справжню реальність. Однак таке життя — всього лише ілюзія. Від істинного світу ідей до них доходять лише неясні тіні. Філософ може отримати повніше уявлення про світ ідей, постійно ставлячи собі питання і шукаючи на них відповіді. Однак безглуздо намагатися поділитися отриманим знанням із натовпом, який не в змозі відірватися від ілюзій повсякденного сприйняття.
Платон є засновником об’єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії. Сутність філософського вчення Платона можна відобразити в таких положеннях:
1. Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей – дійсний, справжній, вічний, висхідний. Світ речей – недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, – нестабільний, змінний, знаходиться у невпинному русі, тоді, коли світ ідей – стабільний, постійний, вічний. Платон виходить з роздвоєння світу, підпорядкування «світу речей» «світові ідей».
2. Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об’єктивної дійсності.
3. Кожна ідея про річ – це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки.
4. Кожна ідея – це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі – тотожні. Щоб підкреслити ілюзорність, не справжність «світу речей», Платон наводить такий приклад: уявіть собі, що люди знаходяться в глибокій печері і на стінах її бачать лише тіні тих людей, котрі проходять повз неї. Ті, що знаходяться у печері, людей не бачать, а тіні їх приймають за дійсний світ. Отак і в житті, світ речей, як і самі тіні, – недійсний, хоча люди вважають їх справжніми. Світ речей – це ті ж самі тіні, а справжніх першооснов цих речей люди не бачать, не бачать ідей, котрі є їх сутністю.
Таким чином, вчення Платона – це об’єктивний ідеалізм, оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, є матерією, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам та існують самі собою, незалежно від людини та її свідомості.
На думку Платона, справжнє пізнання – це пригадування (анамнезис). Тому, щоб пізнати істину, необхідно зосереджуватися на своїй душі, котра є безсмертною і котра може все згадати про «світ речей». Отже, не треба діяти, пізнавати практично, а слід лише пригадати те, що знає твоя душа. Це ще один аргумент на користь його ідеалістичного вчення.
Міф про печеру (або «Платонівська печера», «Алегорія печери») — знаменита алегорія, використана Платоном у трактаті «Держава» для пояснення свого вчення про ідеї. Вважається наріжним каменем платонізму та об'єктивного ідеалізму в цілому. Викладена у формі діалогу між Сократом і братом Платона Главконом.
Нефілософи прирівнюються до в'язнів в печері, які можуть дивитися тільки в одному напрямку, оскільки вони прив'язані до чогось. Позаду них горить вогонь, а перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо причин тіней. Врешті-решт одному із в'язнів вдається втекти із печери. Вперше він може побачити у світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був обдурений тінями. Якщо він є філософом, він повинен повернутися в печеру та звільнити всіх інших в'язнів. Проте, оскільки він буде осліплений сонцем, не зможе добре розрізняти тіні та його не будуть сприймати інші в'язні. Інколи в царстві явищ можна знайти також близькі до царства ідей явища, наприклад, геометричні форми.
Для Платона печера являє собою чуттєвий світ, у якому живуть люди, подібно в'язням печери, вони вважають, що завдяки органам почуттів пізнають справжню реальність. Однак таке життя — всього лише ілюзія. Від істинного світу ідей до них доходять лише неясні тіні. Філософ може отримати повніше уявлення про світ ідей, постійно ставлячи собі питання і шукаючи на них відповіді. Однак безглуздо намагатися поділитися отриманим знанням із натовпом, який не в змозі відірватися від ілюзій повсякденного сприйняття.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 16
1. Філософія Августина. Аналіз Августином часу (Сповідь, кн.12)
На богослов'ї та філософії Августина лежить глибокий відбиток його темпераменту і біографії. Августин дотримується матеріалістичного погляду на «погану природу» людини, яка є наслідком первородного гріха і передається через статеве життя. Августин вніс деякі помилки в розвиток західної гілки християнського віровчення. Він розвинув вчення про чистилище, як про проміжному місці між раєм і пеклом, де душі грішників очищуються. У його роботах зі спроби виразити розуміння догматів віри виникає система християнської філософії. Августин вважав, що основою вивчення життя, як і філософії, є Бог, оскільки будь-яке вивчення є частиною пізнання Бога. Людина, що пізнала Бога, не може не любити його. Будь-якезнання має вести до Бога, а потім і до любові до нього. Внесок Августина у розвиток християнства високо цінується не тільки в Римському католицтві, але і в протестантизмі. Він стверджував, що порятунок від первородного і дійсного гріха є результатом благодаті суверенної Бога, який неминуче врятує тих, кого обрав, тому Протестанти бачать в Августині предтечу Реформації.
Католицька церква будує свої догмати відповідно з думкою Августина. Вона спирається на його думки і уявлення, що мають незаперечний авторитет. Він також вважається батьком римської еклезіології, тобто науки про церкву.
Теорiя часу Августина
«Що ж таке час? Хто зміг би пояснити це просто і коротко? », Пише Августин. Ми говоримо про час постійно, ми вимірюємо його, ми знаємо, що існує минуле, сьогодення і майбутнє. Минулий час - це те, що вже минуло, а майбутнiй - це те, що ще не настав. Але те, що минуло, вже не існує, міркує Августин, а те, що в майбутньому - ще не існує. Реально тільки те, що існує в сьогоденні. Але якби сьогодення не йшло б у минуле, то воно б стало вічністю, чого бути не може.
Виходить дивна річ: часу минулого і майбутнього, як ми вже говорили, не існує, а сьогодення нескінченно мало, тобто практично дорівнює нулю, а це означає, що часу в цю мить не існує також.
Міркуючи таким чином, Августин приходить до думки про те, що минуле існує тільки як сьогодення в нашій пам'яті. Та й майбутнє, про яке ми маємо сміливість говорити, теж існує як сьогодення в нашому розумі, як обдумування того, що, на нашу думку, має статися.
«Абсолютно ясно тепер одне, - говорить Августин, - ні майбутнього, ні минулого немає, і неправильно говорити про існування трьох часів: минулого, теперішнього і майбутнього ... є три часу - теперішнє минулого, теперішнє тепрiшнього і теперішнє майбутнього. Якісь три часу ці існують в нашій душі, і ніде в іншому місці я їх не бачу: теперішній минулого - це пам'ять; теперішнiй тепрiшнього - це безпосереднє споглядання; теперішнiй майбутнього - його очікування ».
1. Філософія Августина. Аналіз Августином часу (Сповідь, кн.12)
На богослов'ї та філософії Августина лежить глибокий відбиток його темпераменту і біографії. Августин дотримується матеріалістичного погляду на «погану природу» людини, яка є наслідком первородного гріха і передається через статеве життя. Августин вніс деякі помилки в розвиток західної гілки християнського віровчення. Він розвинув вчення про чистилище, як про проміжному місці між раєм і пеклом, де душі грішників очищуються. У його роботах зі спроби виразити розуміння догматів віри виникає система християнської філософії. Августин вважав, що основою вивчення життя, як і філософії, є Бог, оскільки будь-яке вивчення є частиною пізнання Бога. Людина, що пізнала Бога, не може не любити його. Будь-якезнання має вести до Бога, а потім і до любові до нього. Внесок Августина у розвиток християнства високо цінується не тільки в Римському католицтві, але і в протестантизмі. Він стверджував, що порятунок від первородного і дійсного гріха є результатом благодаті суверенної Бога, який неминуче врятує тих, кого обрав, тому Протестанти бачать в Августині предтечу Реформації.
Католицька церква будує свої догмати відповідно з думкою Августина. Вона спирається на його думки і уявлення, що мають незаперечний авторитет. Він також вважається батьком римської еклезіології, тобто науки про церкву.
Теорiя часу Августина
«Що ж таке час? Хто зміг би пояснити це просто і коротко? », Пише Августин. Ми говоримо про час постійно, ми вимірюємо його, ми знаємо, що існує минуле, сьогодення і майбутнє. Минулий час - це те, що вже минуло, а майбутнiй - це те, що ще не настав. Але те, що минуло, вже не існує, міркує Августин, а те, що в майбутньому - ще не існує. Реально тільки те, що існує в сьогоденні. Але якби сьогодення не йшло б у минуле, то воно б стало вічністю, чого бути не може.
Виходить дивна річ: часу минулого і майбутнього, як ми вже говорили, не існує, а сьогодення нескінченно мало, тобто практично дорівнює нулю, а це означає, що часу в цю мить не існує також.
Міркуючи таким чином, Августин приходить до думки про те, що минуле існує тільки як сьогодення в нашій пам'яті. Та й майбутнє, про яке ми маємо сміливість говорити, теж існує як сьогодення в нашому розумі, як обдумування того, що, на нашу думку, має статися.
«Абсолютно ясно тепер одне, - говорить Августин, - ні майбутнього, ні минулого немає, і неправильно говорити про існування трьох часів: минулого, теперішнього і майбутнього ... є три часу - теперішнє минулого, теперішнє тепрiшнього і теперішнє майбутнього. Якісь три часу ці існують в нашій душі, і ніде в іншому місці я їх не бачу: теперішній минулого - це пам'ять; теперішнiй тепрiшнього - це безпосереднє споглядання; теперішнiй майбутнього - його очікування ».
2. Християнство в Україні: основні напрямки.
Християнство виникло у 2-й половині 1 століття н.е. у східних провінціях Римської імперії в умовах розпаду рабовласницького ладу.
Загальнi риси християнства:
-Віросповідними джерелами є «святе письмо» (Біблія) і «священний переказ -визнання Ісуса Христа посланником Бога, сином Божим, віра у Троїцю , віра в існування потойбічного світу і в прийдешний страшний суд над живими і мертвими тощо.
Християнство розпалося на напрямки: православ’я, католицизм і протестантизм.
Характернi риси православ’я:
- основна конфесія України
-можлива незалежнысть церков (автокефалiя)
-спокутну жертву Ісуса Христа, про всезагальну гріховність людей, про необхідність особистого порятунку шляхом ретельного виконання обрядів і наказів церкви
- духовенство –посередник між богом і людьми
-церковнi таїнства: хрещення, миропомазання, причащання, покаяння, вінчання (шлюб), священство, єлеосвящення. Таїнства супроводжуються обрядами.
-шанування хреста - один з головніших обрядів православ’я.
- православні вклоняються іконам
- розповсюджений культ реліквій-предметів, які належали Ісусу Христу або святим, культ мощей , а також святих місць.
Характернi риси католицизму :
-визнають «святе письмо» Біблію і «священний переказ»
-шанують хрест, вклоняються іконам.
-розповсюджений культ реліквій, мощей
- поряд з раєм і пеклом визначають чистилище
-духовенство має особливу благодать і має право відпускати будь-які гріхи.
-священнослужителі не мають права вступати в шлюб.
-розповсюджений культ богородиці.
-джерелом віри католики визнають не тільки «священне писання» тобто Біблію але і «священний переказ»: енцикліки (послання) пап римських.
-Папу Римського вважають «вікарієм Ісуса Христа», тобто його заступником
Риси протестантизма:
-відкидає основні католицькі догмати, насамперед про зверхність і непорушність папи римського, про церковну ієрархію, про спасіння через посередництво церкви тощо
-догмат про спасіння через особисту віру
-Єдиним джерелом віровчення визнає Біблію.
-немає поклоніння іконам, мощам, святим.
-залишені тільки таїнства хрещення і причащання.
-богослужіння ведеться рідною мовою прихожан, культ спрощено. Він зведений до проповідей, спільних молитов і співів псалмів.
- виступає проти зовнішньої прояви релігійності, намагається перетворити релігійність на внутрішній світ людини.
Основнi течіi протестантизму, : це - лютеранство, англіканство і кальвінізм.
Основи лютеранства виклали Лютер і його послідовники у «Книзі Згоди» (1580):
-положення про «спасіння душі» через особисту віру (без посередництва церкви)
-секуляризації церковного майна
-Обрядність дуже спрощена: хрещення, причащання, проповіді, спільні молитви, співи псалмів.
У лютеранстві заперечуються: складна церковна ієрархія, чернецтво, шанування ікон, культ святих тощо.
Англіканство склалося в Англії , поєднувала в догматиці і культі елементи католицизму і протестантизму, а саме: католицький догмат про рятівну роль церкви і протестантське вчення про спасіння особистою вірою. Головою англійської церкви був об’явлений англійський король. Від англіканства відокремилося пуританство, яке вимагало очищення церковної організації і обрядів від залишків католицизму.
Кальвінізм виник у ХVІ ст. y Швейцарії. Його головними ідеологами були Ж.Кальвін і Цвінглі. Основу віровчення кальвінізму становить доктрина про «абсолютне напередвизначення» богом ще до створення світу долі людей. Свідченням про богообранність людини є успіхи в особистому житті і діяльності. Кальвінізм відкидає майже всі зовнішні атрибути католицького культу: ікони, свічки тощо. Головне місце у богослужінні займають читання і коментування Біблії, співи псалмів.
З 18 століття виникають нові течії: баптизм, методизм, адвентизм, ієговізм та інші, які стали дуже поширеними в усьому світі в тому числі і на Україні.
Християнство виникло у 2-й половині 1 століття н.е. у східних провінціях Римської імперії в умовах розпаду рабовласницького ладу.
Загальнi риси християнства:
-Віросповідними джерелами є «святе письмо» (Біблія) і «священний переказ -визнання Ісуса Христа посланником Бога, сином Божим, віра у Троїцю , віра в існування потойбічного світу і в прийдешний страшний суд над живими і мертвими тощо.
Християнство розпалося на напрямки: православ’я, католицизм і протестантизм.
Характернi риси православ’я:
- основна конфесія України
-можлива незалежнысть церков (автокефалiя)
-спокутну жертву Ісуса Христа, про всезагальну гріховність людей, про необхідність особистого порятунку шляхом ретельного виконання обрядів і наказів церкви
- духовенство –посередник між богом і людьми
-церковнi таїнства: хрещення, миропомазання, причащання, покаяння, вінчання (шлюб), священство, єлеосвящення. Таїнства супроводжуються обрядами.
-шанування хреста - один з головніших обрядів православ’я.
- православні вклоняються іконам
- розповсюджений культ реліквій-предметів, які належали Ісусу Христу або святим, культ мощей , а також святих місць.
Характернi риси католицизму :
-визнають «святе письмо» Біблію і «священний переказ»
-шанують хрест, вклоняються іконам.
-розповсюджений культ реліквій, мощей
- поряд з раєм і пеклом визначають чистилище
-духовенство має особливу благодать і має право відпускати будь-які гріхи.
-священнослужителі не мають права вступати в шлюб.
-розповсюджений культ богородиці.
-джерелом віри католики визнають не тільки «священне писання» тобто Біблію але і «священний переказ»: енцикліки (послання) пап римських.
-Папу Римського вважають «вікарієм Ісуса Христа», тобто його заступником
Риси протестантизма:
-відкидає основні католицькі догмати, насамперед про зверхність і непорушність папи римського, про церковну ієрархію, про спасіння через посередництво церкви тощо
-догмат про спасіння через особисту віру
-Єдиним джерелом віровчення визнає Біблію.
-немає поклоніння іконам, мощам, святим.
-залишені тільки таїнства хрещення і причащання.
-богослужіння ведеться рідною мовою прихожан, культ спрощено. Він зведений до проповідей, спільних молитов і співів псалмів.
- виступає проти зовнішньої прояви релігійності, намагається перетворити релігійність на внутрішній світ людини.
Основнi течіi протестантизму, : це - лютеранство, англіканство і кальвінізм.
Основи лютеранства виклали Лютер і його послідовники у «Книзі Згоди» (1580):
-положення про «спасіння душі» через особисту віру (без посередництва церкви)
-секуляризації церковного майна
-Обрядність дуже спрощена: хрещення, причащання, проповіді, спільні молитви, співи псалмів.
У лютеранстві заперечуються: складна церковна ієрархія, чернецтво, шанування ікон, культ святих тощо.
Англіканство склалося в Англії , поєднувала в догматиці і культі елементи католицизму і протестантизму, а саме: католицький догмат про рятівну роль церкви і протестантське вчення про спасіння особистою вірою. Головою англійської церкви був об’явлений англійський король. Від англіканства відокремилося пуританство, яке вимагало очищення церковної організації і обрядів від залишків католицизму.
Кальвінізм виник у ХVІ ст. y Швейцарії. Його головними ідеологами були Ж.Кальвін і Цвінглі. Основу віровчення кальвінізму становить доктрина про «абсолютне напередвизначення» богом ще до створення світу долі людей. Свідченням про богообранність людини є успіхи в особистому житті і діяльності. Кальвінізм відкидає майже всі зовнішні атрибути католицького культу: ікони, свічки тощо. Головне місце у богослужінні займають читання і коментування Біблії, співи псалмів.
З 18 століття виникають нові течії: баптизм, методизм, адвентизм, ієговізм та інші, які стали дуже поширеними в усьому світі в тому числі і на Україні.
3. Арістотель. Вчення про категорії. Субстанція та
акциденціїї. (на основі трактату «Категорії» Гл. 4-5)
Перше систематичне вчення про категоріi в античній філософії було розроблено в працях батька логіки Аристотеля, насамперед у "Категоріях". Заслуга Аристотеля полягає вже в тому, що він точно встановлює, які поняття слід зараховувати до категорій.
У 4-IЙ главi сказано про 10 категорiй.
2. Кількість – це властивість субстанції, яка удосконалює її в матеріальному аспекті;. Наприклад, малий, одиничний.
3. Якість – це властивість, яка вдосконалює буття в аспекті форми. Наприклад, кольоровий, слабкий, освічений.
4. Відношення – це властивість буття, яка полягає у його стосунку до іншого буття, у підпорядкуванні чогось комусь. Наприклад, менший, подібний. 5. Дія – це властивість, завдяки якій субстанція стає діючою причиною чого-небудь. Наприклад, гуляє, співає, читає.
6. Пасивність (зазнавання) – властивість субстанції, що виявляється у здатності прийняти “в себе” акт дії. Наприклад, відчуває біль, заслуховується.
7. Час – властивість субстанції, яка є мірою руху матерії. Наприклад, вчора, у 1812 р.
8. Місце – властивість матеріальної субстанції, поверхня якої оточена поверхнею інших тіл, які співвідносяться з якимось відносно нерухомим осередком. Наприклад, на вулиці, під столом.
9. Положення – властивість, що випливає із взаємних відношень частин, що складають саму субстанцію. Наприклад, стоїть, сидить.
10. Володіння – властивість, що випливає з відношення субстанції до зовнішніх матеріальних речей. Наприклад, людина стосовно свого одягу, майна.
11.Страждання
А у 5-iй главi автор роздумуэ, ЩО ТАКЕ СУТНICТЬ.
«Сущность, называемая так в самом основном, первичном и безусловном
смысле, - это та, которая не говорится ни о каком подлежащем и не находится ни в каком подлежащем, как, например, отдельный человек или отдельная лошадь. А вторыми сущностями называются те, к которым как к видам принадлежат сущности, называемые так в первичном смысле, - и эти виды, и их роды; например, отдельный человек принадлежит к виду "человек", а род для этого вида - "живое существо". Поэтому о них говорят как о вторых сущностях, например "человек" и "живое существо".»
Субстанція – це річ, що перебуває в собі як у суб’єкті. Суб’єктність у ній визначає самостійність буття, здатність бути носієм – основою акцидентальних властивостей. Наприклад, рослина, тварина, людина.
Акциденцiя—буття, перебуваюче у суб’єкті.
Усе, що існує, існує: 1) в собі; 2) у чомусь іншому. Інакше кажучи, все, що є буттям, є: 1) у субстанційний; 2) у акцидентальний спосіб. Наприклад, буття Іван є: 1) Іваном Гнатюком; 2) блондином, вусатим, високим, освіченим, одруженим тощо.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 17
1.Г. Лейбніц. Вчення про монади. Що значить вислів, що монади не мають вікон»?
Лейбніц протиставив вченню Спінози про єдину субстанції вчення про множинність субстанцій, які він назвав монадами. (Поняття «монада» в перекладі з грецького означає «єдине», або «одиниця».)
За поглядами Лейбніца, монада проста й неподільна. Сутність кожної монади становить діяльність, яка виражається в безперервній зміні станів.
Лейбніц наділяє монади сприйняттям, уявленням, прагненням і потягом. У силу цього він порівнює їх з людською душею. Монади, підкреслює Лейбніц, називаються душами, коли у них є почуття, і духами, коли вони володіють розумом. Монада Лейбніца - це, за висловом Л. Фейєрбаха, не тільки багатобарвний, але і багатогранний кристал, що не відає спокою. Кожна монада-замкнутий космос, звідси і знамените вислів Лейбніца: «монади зовсім не мають вікон, через які що-небудь могло б увійти туди або звідти вийти».
Життя монад проявляється не тільки в діяльності, але й в усвідомленні себе. Вся сукупність монад нагадує цілий народ, схожа на республіку. Подібно душам людей, кожна з них-відокремлений світ, що володіє своїм змістом, до якого не може впровадитися ніяке інше духовний зміст ззовні і з якого не може нічого зовні «просочитися».
Всі монади можна умовно розчленувати на три класи. Перший клас - «голі» монади, які складають неорганічну природу (каміння, землю, траву і т. п.). Другий клас складають монади, що володіють відчуттями і споглядання, і притаманні тваринам. У них діяльність переважно пасивна, пасивний, а самосвідомість їм не властиве. Третій, найвищий, клас монад утворюють душі людей. Їм властива активність свідомості, пам'ять, здатність до міркування і самосвідомість. На вершину піраміди (сходи) Лейбніц поміщає вищу монаду - Бога. Перехід від одного класу до іншого класу монад означає зростання їх ступеня свідомості або розумності, що тотожне зі ступенем її волі.
Монади, пише Лейбніц, «не мають вікон», тому вони не діють одна на одну; кожна з них подібна до самостійного, відокремленого Всесвіту.
Перше систематичне вчення про категоріi в античній філософії було розроблено в працях батька логіки Аристотеля, насамперед у "Категоріях". Заслуга Аристотеля полягає вже в тому, що він точно встановлює, які поняття слід зараховувати до категорій.
У 4-IЙ главi сказано про 10 категорiй.
2. Кількість – це властивість субстанції, яка удосконалює її в матеріальному аспекті;. Наприклад, малий, одиничний.
3. Якість – це властивість, яка вдосконалює буття в аспекті форми. Наприклад, кольоровий, слабкий, освічений.
4. Відношення – це властивість буття, яка полягає у його стосунку до іншого буття, у підпорядкуванні чогось комусь. Наприклад, менший, подібний. 5. Дія – це властивість, завдяки якій субстанція стає діючою причиною чого-небудь. Наприклад, гуляє, співає, читає.
6. Пасивність (зазнавання) – властивість субстанції, що виявляється у здатності прийняти “в себе” акт дії. Наприклад, відчуває біль, заслуховується.
7. Час – властивість субстанції, яка є мірою руху матерії. Наприклад, вчора, у 1812 р.
8. Місце – властивість матеріальної субстанції, поверхня якої оточена поверхнею інших тіл, які співвідносяться з якимось відносно нерухомим осередком. Наприклад, на вулиці, під столом.
9. Положення – властивість, що випливає із взаємних відношень частин, що складають саму субстанцію. Наприклад, стоїть, сидить.
10. Володіння – властивість, що випливає з відношення субстанції до зовнішніх матеріальних речей. Наприклад, людина стосовно свого одягу, майна.
11.Страждання
А у 5-iй главi автор роздумуэ, ЩО ТАКЕ СУТНICТЬ.
«Сущность, называемая так в самом основном, первичном и безусловном
смысле, - это та, которая не говорится ни о каком подлежащем и не находится ни в каком подлежащем, как, например, отдельный человек или отдельная лошадь. А вторыми сущностями называются те, к которым как к видам принадлежат сущности, называемые так в первичном смысле, - и эти виды, и их роды; например, отдельный человек принадлежит к виду "человек", а род для этого вида - "живое существо". Поэтому о них говорят как о вторых сущностях, например "человек" и "живое существо".»
Субстанція – це річ, що перебуває в собі як у суб’єкті. Суб’єктність у ній визначає самостійність буття, здатність бути носієм – основою акцидентальних властивостей. Наприклад, рослина, тварина, людина.
Акциденцiя—буття, перебуваюче у суб’єкті.
Усе, що існує, існує: 1) в собі; 2) у чомусь іншому. Інакше кажучи, все, що є буттям, є: 1) у субстанційний; 2) у акцидентальний спосіб. Наприклад, буття Іван є: 1) Іваном Гнатюком; 2) блондином, вусатим, високим, освіченим, одруженим тощо.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 17
1.Г. Лейбніц. Вчення про монади. Що значить вислів, що монади не мають вікон»?
Лейбніц протиставив вченню Спінози про єдину субстанції вчення про множинність субстанцій, які він назвав монадами. (Поняття «монада» в перекладі з грецького означає «єдине», або «одиниця».)
За поглядами Лейбніца, монада проста й неподільна. Сутність кожної монади становить діяльність, яка виражається в безперервній зміні станів.
Лейбніц наділяє монади сприйняттям, уявленням, прагненням і потягом. У силу цього він порівнює їх з людською душею. Монади, підкреслює Лейбніц, називаються душами, коли у них є почуття, і духами, коли вони володіють розумом. Монада Лейбніца - це, за висловом Л. Фейєрбаха, не тільки багатобарвний, але і багатогранний кристал, що не відає спокою. Кожна монада-замкнутий космос, звідси і знамените вислів Лейбніца: «монади зовсім не мають вікон, через які що-небудь могло б увійти туди або звідти вийти».
Життя монад проявляється не тільки в діяльності, але й в усвідомленні себе. Вся сукупність монад нагадує цілий народ, схожа на республіку. Подібно душам людей, кожна з них-відокремлений світ, що володіє своїм змістом, до якого не може впровадитися ніяке інше духовний зміст ззовні і з якого не може нічого зовні «просочитися».
Всі монади можна умовно розчленувати на три класи. Перший клас - «голі» монади, які складають неорганічну природу (каміння, землю, траву і т. п.). Другий клас складають монади, що володіють відчуттями і споглядання, і притаманні тваринам. У них діяльність переважно пасивна, пасивний, а самосвідомість їм не властиве. Третій, найвищий, клас монад утворюють душі людей. Їм властива активність свідомості, пам'ять, здатність до міркування і самосвідомість. На вершину піраміди (сходи) Лейбніц поміщає вищу монаду - Бога. Перехід від одного класу до іншого класу монад означає зростання їх ступеня свідомості або розумності, що тотожне зі ступенем її волі.
Монади, пише Лейбніц, «не мають вікон», тому вони не діють одна на одну; кожна з них подібна до самостійного, відокремленого Всесвіту.
2.Коран та Суна.
За життя Мухаммеда ніхто не збирав текстів, люди вчили їх напам'ять, записували на різних предметах. Після його смерті виникла ідея зібрати ці тексти, поки були лю¬ди, які знали їх напам'ять. Цю справу доручили Зайду Ібн Сабіту, який служив секретарем у Мухаммеда протягом останніх п'яти років. Він склав збірник сур, упорядкував тексти, написані на пергаменті, кістках, глиняних таблич¬ках та ін. Цей збірник відомий під назвою Сухуф (листи), до нас він не дійшов.
Коран — перши письмова пам'ятка арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ та природу, догма¬тичні положення, правові норми, обряди, ритуали, тра¬диції арабів. Мусульмани вважають його словом Аллаха, що зійшло з неба, тобто його текст вкладений в уста Му¬хаммеда самим Богом. Текст Корану сформувався переважно після смерті Мухаммеда, в VII ст. Складається він із 114 сур (глав) — 90 "меккських" і 24 "мединських".
У ньому можна виділити чотири змістових пласти:
1) релігійні погляди на світ, догматичне та культове вчення ісламу;
2) правові та моральні норми, обряди, традиції арабсь¬ких племен, покладені згодом в основу правової й мораль¬ної системи ісламу;
3) давньосемітські, давньоарабські, іудейсько-христи¬янські та інші міфи, легенди про пророків та їх діяння;
4) фрагменти фольклору доісламської епохи, відомості історичного, етнографічного, географічного характеру.
Значна частина Корану — сказання про пророків, пройняті погрозами жорстокої розправи з тими, хто не слухатиме провісників Бога. Багато з них — дещо змінені міфи з Біблії, Талмуда. Так, у Корані розповідається про Ноя (Нусі), Авраама (Ібрагіма), Ісаака (Ісхака), Мойсея (Мусі), Аарона (Херуні), Давида (Дауда), Соломона (Сулеймана), Ісуса Христа (Icy) та ін.
Основу "морального кодексу" Корану становлять заповіді: "Поважай Аллаха, не забувай про день суду, будь богобоязливим. Зломи гординю, будь лагідним, корись владі й сильним світу цього, бо вони — від Бога".
Якщо Коран - це святе письмо мусульман, то святим переказом ісламу є Сунна - збірка переказів (хадисів) Вона містить приклади з життя Мухаммада як зразок та управління для всього мусульманського громадськості та кожного мусульманина зокрема, як виток відомостей про те, яка поведінка або думка подобається Аллаху У звичайному лексиконі суна може означати просто правильні, що відповідають Суні вчинки.
За життя Мухаммеда ніхто не збирав текстів, люди вчили їх напам'ять, записували на різних предметах. Після його смерті виникла ідея зібрати ці тексти, поки були лю¬ди, які знали їх напам'ять. Цю справу доручили Зайду Ібн Сабіту, який служив секретарем у Мухаммеда протягом останніх п'яти років. Він склав збірник сур, упорядкував тексти, написані на пергаменті, кістках, глиняних таблич¬ках та ін. Цей збірник відомий під назвою Сухуф (листи), до нас він не дійшов.
Коран — перши письмова пам'ятка арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ та природу, догма¬тичні положення, правові норми, обряди, ритуали, тра¬диції арабів. Мусульмани вважають його словом Аллаха, що зійшло з неба, тобто його текст вкладений в уста Му¬хаммеда самим Богом. Текст Корану сформувався переважно після смерті Мухаммеда, в VII ст. Складається він із 114 сур (глав) — 90 "меккських" і 24 "мединських".
У ньому можна виділити чотири змістових пласти:
1) релігійні погляди на світ, догматичне та культове вчення ісламу;
2) правові та моральні норми, обряди, традиції арабсь¬ких племен, покладені згодом в основу правової й мораль¬ної системи ісламу;
3) давньосемітські, давньоарабські, іудейсько-христи¬янські та інші міфи, легенди про пророків та їх діяння;
4) фрагменти фольклору доісламської епохи, відомості історичного, етнографічного, географічного характеру.
Значна частина Корану — сказання про пророків, пройняті погрозами жорстокої розправи з тими, хто не слухатиме провісників Бога. Багато з них — дещо змінені міфи з Біблії, Талмуда. Так, у Корані розповідається про Ноя (Нусі), Авраама (Ібрагіма), Ісаака (Ісхака), Мойсея (Мусі), Аарона (Херуні), Давида (Дауда), Соломона (Сулеймана), Ісуса Христа (Icy) та ін.
Основу "морального кодексу" Корану становлять заповіді: "Поважай Аллаха, не забувай про день суду, будь богобоязливим. Зломи гординю, будь лагідним, корись владі й сильним світу цього, бо вони — від Бога".
Якщо Коран - це святе письмо мусульман, то святим переказом ісламу є Сунна - збірка переказів (хадисів) Вона містить приклади з життя Мухаммада як зразок та управління для всього мусульманського громадськості та кожного мусульманина зокрема, як виток відомостей про те, яка поведінка або думка подобається Аллаху У звичайному лексиконі суна може означати просто правильні, що відповідають Суні вчинки.
3.Підвалини демократії у Дж. Локка та Дж.Ст. Міла. В чому на
думку Міла загроза меншості від більшості при демократії?
Слово «демократія» (буквально – народовладдя) походить від давньогрецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню.
Ідею, що вільні особистості можуть стати основою стабільного суспільства, висунув Джон Локк. Його "Два трактати про правління" сформулювали два фундаментальних ліберальних принципи: економічної волі як права на особисте володіння і користування власністю й інтелектуальною волею, що включає волю совісті
Політичну владу Дж. Локк тлумачив як право людей створювати закони для регулювання та збереження власності, а основною метою об'єднання громадян у суспільство вважав охорону власності цих громадян.
Основою його теорії є уявлення про природні права: на життя, на особисту волю і на приватну власність, яка з'явилася предтечею сучасних прав людини
Вчення Джона-Стюарта Мілля
Мілль, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології наукового пізнання соціально-полі-тичних явищ, а також у подальше розроблення нор-мативних засад політичної теорії лібералізму. Основні його праці — "Про свободу", "Роздуми про представницьке правління", "Основи політичної еко-номії".
У політичній теорії Мілля можна вирізнити кілька рівнів: етику, соціальну і політичну філософію, а також конституційно-правові погляди. На думку мислителя, кінцева мета дій людини — прагнення до щастя і зменшення страждання Усе, що веде до досягнення щастя, — корисно, морально і справедливо. Міл вважав, що свобода є постійним джерелом прогресу, оскільки завдяки їй може бути стільки незалежних центрів прогресу, скільки й особистостей. Свобода, за Мілем, це насамперед свобода особистості, індивіда. Особливу увагу він звертав на свободу висловлювання, Значну увагу в концепції Міля відведено правам людини. Для обгрунтування прав людини стосовно держави і суспільства Міл виходив, відповідно до принципу користі - як індивіда, так і суспільства.
Разом з тим Міл, як і Токвіль, підкреслював загрозу "тиранії більшості" для індивіда. "Не досить мати охорону тільки від державної тиранії, - писав Міл, - а необхідно мати охорону і від тиранії пануючої у суспільстві думки або почуття, від властивого суспільству тяжіння, хоча й не кримінальними заходами, насильно нав'язувати свої ідеї і свої правила тим індивідам, які з ним розходяться у своїх поняттях... Є межа, поза якою громадська думка не може законно втручатися в індивідуальну незалежність; потрібно встановити цю межу, потрібно охороняти її від порушень - це так само необхідно, як необхідна охорона від політичного деспотизму". "Усе, що знищує індивідуальність, є деспотизм", - підкреслював Міл.
Слово «демократія» (буквально – народовладдя) походить від давньогрецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню.
Ідею, що вільні особистості можуть стати основою стабільного суспільства, висунув Джон Локк. Його "Два трактати про правління" сформулювали два фундаментальних ліберальних принципи: економічної волі як права на особисте володіння і користування власністю й інтелектуальною волею, що включає волю совісті
Політичну владу Дж. Локк тлумачив як право людей створювати закони для регулювання та збереження власності, а основною метою об'єднання громадян у суспільство вважав охорону власності цих громадян.
Основою його теорії є уявлення про природні права: на життя, на особисту волю і на приватну власність, яка з'явилася предтечею сучасних прав людини
Вчення Джона-Стюарта Мілля
Мілль, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології наукового пізнання соціально-полі-тичних явищ, а також у подальше розроблення нор-мативних засад політичної теорії лібералізму. Основні його праці — "Про свободу", "Роздуми про представницьке правління", "Основи політичної еко-номії".
У політичній теорії Мілля можна вирізнити кілька рівнів: етику, соціальну і політичну філософію, а також конституційно-правові погляди. На думку мислителя, кінцева мета дій людини — прагнення до щастя і зменшення страждання Усе, що веде до досягнення щастя, — корисно, морально і справедливо. Міл вважав, що свобода є постійним джерелом прогресу, оскільки завдяки їй може бути стільки незалежних центрів прогресу, скільки й особистостей. Свобода, за Мілем, це насамперед свобода особистості, індивіда. Особливу увагу він звертав на свободу висловлювання, Значну увагу в концепції Міля відведено правам людини. Для обгрунтування прав людини стосовно держави і суспільства Міл виходив, відповідно до принципу користі - як індивіда, так і суспільства.
Разом з тим Міл, як і Токвіль, підкреслював загрозу "тиранії більшості" для індивіда. "Не досить мати охорону тільки від державної тиранії, - писав Міл, - а необхідно мати охорону і від тиранії пануючої у суспільстві думки або почуття, від властивого суспільству тяжіння, хоча й не кримінальними заходами, насильно нав'язувати свої ідеї і свої правила тим індивідам, які з ним розходяться у своїх поняттях... Є межа, поза якою громадська думка не може законно втручатися в індивідуальну незалежність; потрібно встановити цю межу, потрібно охороняти її від порушень - це так само необхідно, як необхідна охорона від політичного деспотизму". "Усе, що знищує індивідуальність, є деспотизм", - підкреслював Міл.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 18
1. Прагматична філософія. Представники та ідеї. Підходи до істини.
Прагматизм виник у США наприкінці XIX ст. і набув найбільшого впливу в першій чверті XX ст. Прагматизм (грец. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.
Прагматизм є емпіристською течією. Він апелює до досвіду, інтерпретуючи його значно ширше, ніж класичний емпіризм. Досвід він тлумачить не як певну пізнавальну процедуру, а як будь-які переживання людини. Основні представники прагматизму — Ч. Пірс, В. Джемс та Д. Дьюї.
Засновник прагматизму Ч. Пірс порвав з класичною традицією в гносеології. Пірс, як і Авенаріус, розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності. Пізнання як відображення дійсності, досягнення істини заради істини він заперечує, трактуючи його як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб людини.
Людина, на думку Пірса, виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрунтуються на вірі. Віра в даному разі не є суто релігійною, а швидше переконанням, довірою, яку людина відчуває до певних ідей. Свідомість людини, на його думку, складається не з істин, а з вірувань, тобто із звичок діяти певним чином за певних обставин. Коли ж дія не дає бажаного результату, тобто коли вірування дає збій, тоді виникає сумнів і починається дослідження, що закінчується формуванням нового переконання, нової віри. Перехід від сумніву до віри досягається завдяки таким методам: методу сліпої впертості; методу авторитету; апріорному методу; науковому методу.
В. Джемс надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення. Для нього істина — не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична проблема (релігійна, філософська, наукова) набуває значення лише через відношення до потреб чи інтересів людини. Так, на його думку, важлива не ідея Бога сама по собі, а наслідки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. При цьому Джемса мало обходить питання, існує чи не існує Бог насправді.
Останнім мислителем з плеяди творців прагматизму є Джон Дьюї. Як і його попередники, він розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища. Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану. Мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панували нечіткість і сумніви. Цю трансформацію Дьюї уявляв як формування проблем і проектів їх розв'язання, а значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації. Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби розв'язання проблем. Тому його вчення іноді називають інструменталізмом.
2.Поняття про міф та міфологію. Іраціональність в міфі. Критика алегоричного розуміння міфу.
Слово «міф» - грецьке і буквально означає переказ, сказання. Міфологія є сукупність подібних оповідей про богів і героїв і, в той же час, система фантастичних уявлень про світ. Міфологією називають і науку про міфи.
Міф поєднує в собі раціональне та ірраціональне. Раціональне - оскільки сучасна людина намагається досягти ясної картини навколишнього світу, і в міфі він знаходить заспокоєння. Ірраціональність проявляється в тому, що міфологічне не перевіряється, йому немає відповідності в дійсності. Однак ефективний вплив міфологічного виявляється саме в тому, що це, як правило, повторення вже траплялося раніше.
Перші спроби раціонально витлумачити міфи були пов'язані з розумінням їх як алегорій. У міфах бачили іносказання, повчання, уподібнення, натяки. Ф. Бекон у трактаті "Про мудрість древніх "він виклав багато античні міфи і власне розуміння прихованої в них мудрості. Подібним же чином розтлумачив міфи І.Г. Гердер. Його погляди поклали початок властивому вже для романтизму розумінню міфів. Вершиною романтичної концепції міфів стало вчення Ф.В. Шеллінга.
В 1966 р. вийшла його книга "Філософія мистецтва", в одній із глав якої ("Конструювання матерії мистецтва") Шеллінг викладає своє розуміння міфології. Воно є одним з найбільш значних вкладів врозвиток міфології взагалі. Шеллінг ділив різні способи зображення :схематичне(Загальне позначає особливе), алегоричне (особливе позначає загальну) і символічне (єдність загального та особливого). Міфологію він розумів саме символічно. Міф для Шеллінга якщо щось ізначить, то саме те, про що в ньому йдеться, іншими словами, значення міфу збігаєтьсяз буттям. Всі події міфів - це не уподібнення чогось, їх істинність не може порівнюватися з дійсними подіями. Міфологічні сказання, вважав Шеллінг, повинні розглядатися тільки самі по собі, не позначають щось, а існуючими незалежно
1. Прагматична філософія. Представники та ідеї. Підходи до істини.
Прагматизм виник у США наприкінці XIX ст. і набув найбільшого впливу в першій чверті XX ст. Прагматизм (грец. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.
Прагматизм є емпіристською течією. Він апелює до досвіду, інтерпретуючи його значно ширше, ніж класичний емпіризм. Досвід він тлумачить не як певну пізнавальну процедуру, а як будь-які переживання людини. Основні представники прагматизму — Ч. Пірс, В. Джемс та Д. Дьюї.
Засновник прагматизму Ч. Пірс порвав з класичною традицією в гносеології. Пірс, як і Авенаріус, розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності. Пізнання як відображення дійсності, досягнення істини заради істини він заперечує, трактуючи його як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб людини.
Людина, на думку Пірса, виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрунтуються на вірі. Віра в даному разі не є суто релігійною, а швидше переконанням, довірою, яку людина відчуває до певних ідей. Свідомість людини, на його думку, складається не з істин, а з вірувань, тобто із звичок діяти певним чином за певних обставин. Коли ж дія не дає бажаного результату, тобто коли вірування дає збій, тоді виникає сумнів і починається дослідження, що закінчується формуванням нового переконання, нової віри. Перехід від сумніву до віри досягається завдяки таким методам: методу сліпої впертості; методу авторитету; апріорному методу; науковому методу.
В. Джемс надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення. Для нього істина — не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична проблема (релігійна, філософська, наукова) набуває значення лише через відношення до потреб чи інтересів людини. Так, на його думку, важлива не ідея Бога сама по собі, а наслідки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. При цьому Джемса мало обходить питання, існує чи не існує Бог насправді.
Останнім мислителем з плеяди творців прагматизму є Джон Дьюї. Як і його попередники, він розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища. Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану. Мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панували нечіткість і сумніви. Цю трансформацію Дьюї уявляв як формування проблем і проектів їх розв'язання, а значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації. Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби розв'язання проблем. Тому його вчення іноді називають інструменталізмом.
2.Поняття про міф та міфологію. Іраціональність в міфі. Критика алегоричного розуміння міфу.
Слово «міф» - грецьке і буквально означає переказ, сказання. Міфологія є сукупність подібних оповідей про богів і героїв і, в той же час, система фантастичних уявлень про світ. Міфологією називають і науку про міфи.
Міф поєднує в собі раціональне та ірраціональне. Раціональне - оскільки сучасна людина намагається досягти ясної картини навколишнього світу, і в міфі він знаходить заспокоєння. Ірраціональність проявляється в тому, що міфологічне не перевіряється, йому немає відповідності в дійсності. Однак ефективний вплив міфологічного виявляється саме в тому, що це, як правило, повторення вже траплялося раніше.
Перші спроби раціонально витлумачити міфи були пов'язані з розумінням їх як алегорій. У міфах бачили іносказання, повчання, уподібнення, натяки. Ф. Бекон у трактаті "Про мудрість древніх "він виклав багато античні міфи і власне розуміння прихованої в них мудрості. Подібним же чином розтлумачив міфи І.Г. Гердер. Його погляди поклали початок властивому вже для романтизму розумінню міфів. Вершиною романтичної концепції міфів стало вчення Ф.В. Шеллінга.
В 1966 р. вийшла його книга "Філософія мистецтва", в одній із глав якої ("Конструювання матерії мистецтва") Шеллінг викладає своє розуміння міфології. Воно є одним з найбільш значних вкладів врозвиток міфології взагалі. Шеллінг ділив різні способи зображення :схематичне(Загальне позначає особливе), алегоричне (особливе позначає загальну) і символічне (єдність загального та особливого). Міфологію він розумів саме символічно. Міф для Шеллінга якщо щось ізначить, то саме те, про що в ньому йдеться, іншими словами, значення міфу збігаєтьсяз буттям. Всі події міфів - це не уподібнення чогось, їх істинність не може порівнюватися з дійсними подіями. Міфологічні сказання, вважав Шеллінг, повинні розглядатися тільки самі по собі, не позначають щось, а існуючими незалежно
3.Політична філософія. Основні проблеми. Позиція щодо війни у
Л. Толстого і В. Соловйова. (На підставі їх праць «В чім моя віра» і «Три
розмови»)
Політика була і залишається однією з основних сфер докладання філософського знання. Існує два основних підходи до розуміння завдань політичної філософії: історико-політичний іконцептуальний.
Перший підхід передбачає розгляд філософських коренів політики через порівняльне вивчення поглядів політичних мислителів минулого і сьогодення.
У рамках другого підходу існують як мінімум два напрямки - «широке» і «вузьке». «Вузьке» розуміння предмета філософії політики передбачає не просто концентрацію уваги дослідника на одній з проблем, а висунення її як стрижневий, якщо взагалі не перетворення її в єдину тему даної галузі знання.
Гевірт виділяє три групи питань філософії політики:
1. Загальні питання про суспільство. Чому люди взагалі повинні жити в суспільстві?
2. Загальні питання про правління. Чому люди взагалі повинні підкорятися будь-якому уряду? Чому одні люди повинні володіти політичною владою над іншими?
3. Специфічні питання про правління: а) джерела і місце розташування політичної влади, (за якими критеріями можна визначити, кому саме має належати політична влада?), Б) межі політичної влади (за якими критеріями визначати, якою має бути величина політичної влади і які права та свободи повинні бути виведені з-під політичного і правового контролю?); в) цілі політичної влади (на які цілі має бути спрямована політична влада і які критерії визначення її цілей?).
Позиція щодо війни у Л. Толстого і В. Соловйова.
Л. Толстой в своїй роботі "В чому моя віра?" оголосив принцип ненасильства основним у християнській етиці. Толстой вважав боротьбу зі злом необхідною, але ця боротьба повинна вестися самою людиною силою духу, не припускаючи будь-який зовнішній примус. Невипадково Л.Толстой у романі "Війна та мир" зобразив війну з позицій засудження насильства, подав те, що відбувається, як якусь оману, величезну помилку людства, панування царства смерті та безглуздя.
У роботi “Три розмови про війну, прогрес і кінець всесвітньої історії” В. Соловйова, перша розмова стосується теми війни. Соловйов хоча і зізнається у війні зло, так як війна передбачає вбивство, проте він вважає, що війна може бути справедливою. Як приклад він розповідає історію Генерала про відплату Башибузуки за знищення вірменського села. Інша історія стосується Володимира Мономаха, який громив половців, попереджаючи їх руйнівні набіги на мирні слов'янські села.
Політика була і залишається однією з основних сфер докладання філософського знання. Існує два основних підходи до розуміння завдань політичної філософії: історико-політичний іконцептуальний.
Перший підхід передбачає розгляд філософських коренів політики через порівняльне вивчення поглядів політичних мислителів минулого і сьогодення.
У рамках другого підходу існують як мінімум два напрямки - «широке» і «вузьке». «Вузьке» розуміння предмета філософії політики передбачає не просто концентрацію уваги дослідника на одній з проблем, а висунення її як стрижневий, якщо взагалі не перетворення її в єдину тему даної галузі знання.
Гевірт виділяє три групи питань філософії політики:
1. Загальні питання про суспільство. Чому люди взагалі повинні жити в суспільстві?
2. Загальні питання про правління. Чому люди взагалі повинні підкорятися будь-якому уряду? Чому одні люди повинні володіти політичною владою над іншими?
3. Специфічні питання про правління: а) джерела і місце розташування політичної влади, (за якими критеріями можна визначити, кому саме має належати політична влада?), Б) межі політичної влади (за якими критеріями визначати, якою має бути величина політичної влади і які права та свободи повинні бути виведені з-під політичного і правового контролю?); в) цілі політичної влади (на які цілі має бути спрямована політична влада і які критерії визначення її цілей?).
Позиція щодо війни у Л. Толстого і В. Соловйова.
Л. Толстой в своїй роботі "В чому моя віра?" оголосив принцип ненасильства основним у християнській етиці. Толстой вважав боротьбу зі злом необхідною, але ця боротьба повинна вестися самою людиною силою духу, не припускаючи будь-який зовнішній примус. Невипадково Л.Толстой у романі "Війна та мир" зобразив війну з позицій засудження насильства, подав те, що відбувається, як якусь оману, величезну помилку людства, панування царства смерті та безглуздя.
У роботi “Три розмови про війну, прогрес і кінець всесвітньої історії” В. Соловйова, перша розмова стосується теми війни. Соловйов хоча і зізнається у війні зло, так як війна передбачає вбивство, проте він вважає, що війна може бути справедливою. Як приклад він розповідає історію Генерала про відплату Башибузуки за знищення вірменського села. Інша історія стосується Володимира Мономаха, який громив половців, попереджаючи їх руйнівні набіги на мирні слов'янські села.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 19
1. Філософія як мовна терапія у Вітгенштайна.
Мова в ранній концепції Вітгенштайна виконує функцію позначення «фактів», основу для чого створює його внутрішня логічна структура. У цьому сенсі кордону мови збігаються з межами «світу». Все, що виявляється за межами «світу фактів», називається в книзі «містичним» і невимовним. Спроби сформулювати метафізичні, а також релігійні, етичні та естетичні пропозиції неминуче породжують нісенітницю.
Вітгенштайна завжди хвилювали логічні проблеми, пов´язані з мовою; тільки якщо в «ранній» період Вітгенштайн займався логічною мовою, то в його «пізній» філософії предметом стала буденна мова. За Вітгенштайном, логічний аналіз не може початися з аксіом; він стартує, коли вже існує світогляд, представлений в буденній мові. Вітгенштайн тим самим доводить, що існує буденна мова, «примітивніша», ніж мова логіки. Можна сказати, що людина буде чудово знати про існування двох рук, навіть якщо вона не володіє мовою логіки. Але вона навряд чи знатиме це, принаймні, не зможе це висловити, якщо не володітиме буденною мовою. Вітгенштайн вважає, що ми бачимо світ і інтерпретуємо факти крізь призму мови, що мова вчить нас бачити речі певним чином, який засвоюється і потім мимоволі вживається в різних ситуаціях.
Згідно Вітгенштайну, вживанню слів і мови в цілому людина навчається практичним шляхом; вона вчиться не тільки окремим словам і виразам, але і контексту, тобто сукупності слів і виразів. Важливо не тільки те, що люди говорять, але і те, як вони це говорять, тобто мовна поведінка. Яскравим є приклад з «філософських досліджень» про п´ять плит. Уявімо собі мовну гру, в якій помічник Б має відповісти на питання будівничого А, скільки в стосі лежить плит. Отже, його повідомлення могло б звучати так: «П´ять плит». Л.Вітгенштайн задається питанням, а в чому ж полягає різниця між цим повідомленням чи ствердженням «П´ять плит» і наказом «П´ять плит!». А в тому, як ці слова будуть вимовлені і яку роль це відіграє в мовній грі.3 Слова поза вживанням, без контексту, тобто поза мовної поведінки позбавлені чіткого значення. Є безліч видів вживання всього того, що ми називаємо знаками, словами, реченнями. І ця розмаїтість не є чимось сталим, даним раз і назавжди; виникають нові типи мови, нові мовні ігри. Вітгенштайн зазначає, що називання ще не є певним рухом у мовній грі - так само, як виставляння шахової фігури ще не є певним рухом у шаховій грі.
Кожна мовна гра відповідає певній формі життя. Так, на перший план виходить інструментальна функція мови. Прикладом таких міркувань є праця Вітгенштайна «філософські дослідження», в якій філософія трактується як активність, що спрямована на прояснення мовних виразів. Філософ не повинен намагатися виявити сутність мови, він має описувати і розмежовувати різноманітні мовні ігри. За Вітгенштайном, усім мовним іграм властива певна родинна схожість. Будь-яка мова припускає певну систему правил. Слідувати цим правилам - ось в чому полягає лінгвістична поведінка носіїв мови.
1. Філософія як мовна терапія у Вітгенштайна.
Мова в ранній концепції Вітгенштайна виконує функцію позначення «фактів», основу для чого створює його внутрішня логічна структура. У цьому сенсі кордону мови збігаються з межами «світу». Все, що виявляється за межами «світу фактів», називається в книзі «містичним» і невимовним. Спроби сформулювати метафізичні, а також релігійні, етичні та естетичні пропозиції неминуче породжують нісенітницю.
Вітгенштайна завжди хвилювали логічні проблеми, пов´язані з мовою; тільки якщо в «ранній» період Вітгенштайн займався логічною мовою, то в його «пізній» філософії предметом стала буденна мова. За Вітгенштайном, логічний аналіз не може початися з аксіом; він стартує, коли вже існує світогляд, представлений в буденній мові. Вітгенштайн тим самим доводить, що існує буденна мова, «примітивніша», ніж мова логіки. Можна сказати, що людина буде чудово знати про існування двох рук, навіть якщо вона не володіє мовою логіки. Але вона навряд чи знатиме це, принаймні, не зможе це висловити, якщо не володітиме буденною мовою. Вітгенштайн вважає, що ми бачимо світ і інтерпретуємо факти крізь призму мови, що мова вчить нас бачити речі певним чином, який засвоюється і потім мимоволі вживається в різних ситуаціях.
Згідно Вітгенштайну, вживанню слів і мови в цілому людина навчається практичним шляхом; вона вчиться не тільки окремим словам і виразам, але і контексту, тобто сукупності слів і виразів. Важливо не тільки те, що люди говорять, але і те, як вони це говорять, тобто мовна поведінка. Яскравим є приклад з «філософських досліджень» про п´ять плит. Уявімо собі мовну гру, в якій помічник Б має відповісти на питання будівничого А, скільки в стосі лежить плит. Отже, його повідомлення могло б звучати так: «П´ять плит». Л.Вітгенштайн задається питанням, а в чому ж полягає різниця між цим повідомленням чи ствердженням «П´ять плит» і наказом «П´ять плит!». А в тому, як ці слова будуть вимовлені і яку роль це відіграє в мовній грі.3 Слова поза вживанням, без контексту, тобто поза мовної поведінки позбавлені чіткого значення. Є безліч видів вживання всього того, що ми називаємо знаками, словами, реченнями. І ця розмаїтість не є чимось сталим, даним раз і назавжди; виникають нові типи мови, нові мовні ігри. Вітгенштайн зазначає, що називання ще не є певним рухом у мовній грі - так само, як виставляння шахової фігури ще не є певним рухом у шаховій грі.
Кожна мовна гра відповідає певній формі життя. Так, на перший план виходить інструментальна функція мови. Прикладом таких міркувань є праця Вітгенштайна «філософські дослідження», в якій філософія трактується як активність, що спрямована на прояснення мовних виразів. Філософ не повинен намагатися виявити сутність мови, він має описувати і розмежовувати різноманітні мовні ігри. За Вітгенштайном, усім мовним іграм властива певна родинна схожість. Будь-яка мова припускає певну систему правил. Слідувати цим правилам - ось в чому полягає лінгвістична поведінка носіїв мови.
2.Християнська есхатологія в її порівнянні з мусульманською.
Вчення про апокатастасіс.
Есхатологія- релігійне вчення про кінцеву долю окремих людей, людства і світу в цілому.
Християнська есхатологія — розділ есхатології , який відбиває погляди християн на питання про кінець світу і Другого Пришестя Христа. Християнська есхатологія, подібно есхатології іудаїзму, відкидає циклічність часу і проголошує кінець цього світу.
У християнстві есхатологію можна умовно розділити на загальну і приватну. Перша говорить про долю цього світу і про те, що чекає на нього в кінці. Приватна есхатологія вчить про посмертне буття кожної людини. Величезну роль для християнської есхатології грає хіліазм і месіанізм. Більшість християнських конфесій вірить в ту чи іншу форму встановлення тисячолітнього царства, тобто міленаризм. Крім того всі християни перебувають в очікуванні другого пришестя Месії, явління якого і буде кінцем світу і встановлення царства Божого, тобто месіанізм.
Однією з характерних особливостей мусульманської есхатології є той факт, що вона не вичерпується одним пророчим видінням. Вірші, що описують перебіг історичного процесу, зустрічаються в різних місцях Корану. Їхній сенс не зовсім зрозумілий без спеціального коментаря зі Сунни пророка Мугаммада. Та навіть при наявності коментарів багато подій не піддається раціональному аналізу. Ісламські першоджерела стверджують, що людям не дано знати всіх подробиць останніх днів і їхню хронологію. Знання про це належать Аллагові.
Апокатастасіс - поняття, яким позначалося повернення речей у свій первісний стан. Так само називається вчення про загальне спасіння (відновлення), засуджене Церквою як єретичне.
Слово апокатастасіс у значенні відновлення використовувалося св. отцями в сенсі повернення в благодатний стан. Так, св. Юстин Філософ, св. Іриней Ліонський писали про те, що Христос відновлює віруючих у Нього.
Окремі положення апокатастасіса як вчення про загальне відновлення («відновлення всього») вперше сформулював Климент Олександрійський. Так, він допускав кінцівку пекельних мук, можливість покаяння диявола і всіх грішників, припускав, що пекельні муки можуть бути очисним вогнем для занепалих ангелів і людей.
У Церкві завжди існувало яскраво виражене і безкомпромісне протистояння цьому думку. Апокатастасіс був неодноразово засуджений Церквою як вчення хибне і згубне, яка позбавляє порятунку тих, хто його дотримується.
Апокатастасіс, самим твердженням, що порятунок не залежить від життя людини, від її морального вибору, а в кінцевому підсумку врятуються всі, по суті заперечує необхідність Євангелія, відродження у Христі, виконання заповідей, духовного вдосконалення, самої Христової Церкви і християнства взагалі.
Навпаки, святі отці вчать, що в майбутньому столітті не буде місця обробленню порятунку, не можна буде покласти початок покаяння, і нас очікує вже віддання за те, як ми прожили це тимчасове життя, коли кожен отримає по його справах, добрих, або злих, і місце кожного буде визначено станом його душі в момент суду.
Есхатологія- релігійне вчення про кінцеву долю окремих людей, людства і світу в цілому.
Християнська есхатологія — розділ есхатології , який відбиває погляди християн на питання про кінець світу і Другого Пришестя Христа. Християнська есхатологія, подібно есхатології іудаїзму, відкидає циклічність часу і проголошує кінець цього світу.
У християнстві есхатологію можна умовно розділити на загальну і приватну. Перша говорить про долю цього світу і про те, що чекає на нього в кінці. Приватна есхатологія вчить про посмертне буття кожної людини. Величезну роль для християнської есхатології грає хіліазм і месіанізм. Більшість християнських конфесій вірить в ту чи іншу форму встановлення тисячолітнього царства, тобто міленаризм. Крім того всі християни перебувають в очікуванні другого пришестя Месії, явління якого і буде кінцем світу і встановлення царства Божого, тобто месіанізм.
Однією з характерних особливостей мусульманської есхатології є той факт, що вона не вичерпується одним пророчим видінням. Вірші, що описують перебіг історичного процесу, зустрічаються в різних місцях Корану. Їхній сенс не зовсім зрозумілий без спеціального коментаря зі Сунни пророка Мугаммада. Та навіть при наявності коментарів багато подій не піддається раціональному аналізу. Ісламські першоджерела стверджують, що людям не дано знати всіх подробиць останніх днів і їхню хронологію. Знання про це належать Аллагові.
Апокатастасіс - поняття, яким позначалося повернення речей у свій первісний стан. Так само називається вчення про загальне спасіння (відновлення), засуджене Церквою як єретичне.
Слово апокатастасіс у значенні відновлення використовувалося св. отцями в сенсі повернення в благодатний стан. Так, св. Юстин Філософ, св. Іриней Ліонський писали про те, що Христос відновлює віруючих у Нього.
Окремі положення апокатастасіса як вчення про загальне відновлення («відновлення всього») вперше сформулював Климент Олександрійський. Так, він допускав кінцівку пекельних мук, можливість покаяння диявола і всіх грішників, припускав, що пекельні муки можуть бути очисним вогнем для занепалих ангелів і людей.
У Церкві завжди існувало яскраво виражене і безкомпромісне протистояння цьому думку. Апокатастасіс був неодноразово засуджений Церквою як вчення хибне і згубне, яка позбавляє порятунку тих, хто його дотримується.
Апокатастасіс, самим твердженням, що порятунок не залежить від життя людини, від її морального вибору, а в кінцевому підсумку врятуються всі, по суті заперечує необхідність Євангелія, відродження у Христі, виконання заповідей, духовного вдосконалення, самої Христової Церкви і християнства взагалі.
Навпаки, святі отці вчать, що в майбутньому столітті не буде місця обробленню порятунку, не можна буде покласти початок покаяння, і нас очікує вже віддання за те, як ми прожили це тимчасове життя, коли кожен отримає по його справах, добрих, або злих, і місце кожного буде визначено станом його душі в момент суду.
3.Сформулюйте класичні докази існування Бога. Які аргументи
приводились проти? (І.Кантом, Б.Расселом). Яка Ваша позиція.
Серед доказів існування Бога , що демонструють історичну стійкість, чіткість аргументації та широке визнання, виокремлюються «онтологічний доказ», «космологічний доказ», «телеологічний доказ», які відповідають трьом традиційним теїстичним доказам — онтологічному, космологічному й телеологічному.
Онтологічний доказ. Обґрунтовує існування Бога на основі його розуміння як реальності, нічого досконалішого від якої неможливо помислити.
Найперший широковідомий виклад онтологічного доказу містить трактат А. Кентерберійського «Прослогіон», у якому йдеться про те, що Бог — це «буття в дійсності», це «дещо таке, величнішого від якого помислити неможливо». Але припустимо, що хтось заявляє, що Бога немає. Ця особа, пояснює Ансельм, «розуміє почуте, а те, що вона зрозуміла, залишається в її умі». З цього він робить висновок, що Бог знаходить собі місце навіть в умі такої людини, яка заперечує його існування. Однак Бог, за Ансельмом, існує не лише в умі, а й у дійсності, бо якби він існував лише в умі, то можна було б припустити, що в дійсності може бути й дещо величніше.
Подібну версію онтологічного доказу обґрунтовували Н. Малькольм, Е. Плантінга і особливо Декарт, який у «Роздумах про першу філософію» під поняттям «Бог» розумів «украй досконалу істоту». Якщо Бог — щось украй досконале і якщо його існування — досконалість, то звідси випливає, що Бог існує, і заперечувати це означає вступати у суперечність із собою
Кант, зокрема, висунув два заперечення онтологічному доказові. Перше з них таке: якщо в однотипному судженні я відкидаю предикат і зберігаю суб'єкт, то виникає суперечність, через це я кажу, що в однотипному судженні предикат неодмінно підпорядковується суб'єктові. Але коли я відкидаю суб'єкт разом з предикатом, то суперечності немає, бо «вже не залишається нічого», чому щось могло б суперечити.
У другому запереченні Кант доводить, що «буття» - не реальний предикат, тобто воно не є поняття про щось таке, що можна було б додати до поняття якоїсь речі. Воно тільки покладання речі або певних визначень, що існують самі по собі. В логіці це служить лише зв'язкою в судженні. Якщо взяти суб'єкт (Бога) з усіма його предикатами (до яких належить і всемогутність) і казати: «Бог є» або «Є Бог», то ми не долучаємо нічого нового до поняття Бога, а тільки покладаємо суб'єкт сам по собі з усіма його предикатами й при тому як предмет відносно мого розуміння.
Космологічний доказ. Його основоположна ідея полягає в тому, що Бог має існувати, тому що Всесвіт повинен був мати свій початок і здійснити це міг тільки Бог. Таке судження тісно пов'язане з переконанням: все, що виникло повинно мати якусь причину. Філософською мовою це можна висловити так: якщо дещо існує, то мусить існувати і безумовно необхідна, надреальна сутність. Оскільки все, що виникає, має причину свого існування та оскільки Всесвіт виник, він має причину свого існування, якою і є Бог.
Теологічний доказ. У його основу існування Бога, який, за словами Канта, заслуговує на те, щоб про нього говорили з повагою, покладено ідею про те, що порядок в навколишній природі, Всесвіті загалом є результатом задуму і дії розумного всемогутнього зодчого.
Найперший зразок викладу цього доказу містить трактат Цицерона «Походження богів», у якому один із персонажів — Луцілій — доходить думки, що Всесвітом має в якийсь спосіб правити або спричиняти його вищий розум. Тобто порядок у природі не може бути випадковим. На цій ідеї ґрунтуються всі версії телеологічного доказу або, як його ще називають, доказу за задумом.
Рассел: « Зізнаюся, що, коли я був ще молодим чоловіком і вельми серйозно ламав собі голову над цими питаннями, я довгий час приймав аргумент першопричини, поки одного разу (мені було тоді 18 років) не прочитав "Автобіографію" Джона Стюарта Мілля, де натрапив на наступне місце: "Батько пояснив мені, що на запитання:" Хто мене створив? "- не можна дати відповідь, бо це негайно спричинило б за собою новий питання: "А хто створив бога?"Справді, якщо все повинно мати причину, то повинен мати причину і бог. Якщо ж може існувати щось, що немає причини, то цим щось сама природа може бути нітрохи не гірше бога, так що аргумент першопричини абсолютно недійсний.»
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 20
1. К.Маркс. Матеріалістичний підхід до історії. Філософія і релігія як ідеологічна надбудова над економічними відносинами. Основні ідеї Маніфесту комуністичної партії.
Матеріалістичний напрям у соціології представляв Карл Маркс. Матеріалістичне розуміння історії полягає у тому, що Маркс розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи одного цілого, підвладного дії певних об’єктивних закономірностей соціального розвитку. Визначальними серед них він вважав економічні закономірності, виокремивши із сукупності суспільних явищ матеріальні відносини.
Карл Маркс є автором учення про матеріалістичне розуміння історії, згідно з яким суспільне буття (зокрема, суспільне виробництво) є первинним, а також таким, що визначає собою суспільну свідомість. Ні ідеї, ні цінності, ні релігія, а саме економіка є головним рушієм суспільних процесів, суспільного розвитку та суспільних змін.
Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши практику (працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії .
Стрижнем соціальної філософії Маркса (вчення про суспільство) є концепція базису і надбудови. Базисом (основою, головним чинником) він проголошував економічні відносини; надбудовою — політичні, правові, релігійні структури, а також ідеологію — політичні, правові, естетичні, моральні, філософські ідеї. Базис, стверджував Маркс, визначає надбудову; зміна базису зумовлює зміну надбудови.
Маркс, услід за Фейєрбахом, констатував відчуження людини в сучасному йому суспільстві, але це відчуження він трактував універсальніше, ніж творець антропологічної філософії. На його думку, релігійне (ідеологічне взагалі) відчуження основане на приватній власності, яка є джерелом відчуження. Подолання приватної власності зумовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчуження. Він не бачив того, що людина як особа може реалізуватися лише за умов приватної власності й права. Цим породжене його негативне ставлення до громадянського суспільства.
Держава, право, церква тощо історично минущі, вони з'являються з виникненням приватної власності, з розколом суспільства на класи. Історична місія диктатури пролетаріату, як особливого типу держави, полягає в створенні необхідних суспільно-економічних умов для відмирання всякої державності.
Центральна ідея Марксової концепції історичного процесу у «Маніфесті комуністичної партії» висловлена у такому пасажі: «Історія всіх суспільств, що існували до цього часу, була історією боротьби класів» . Ця ідея проходить через весь твір у різних варіантах: «Історія всіх дотеперішніх суспільств рухалась у класових протилежностях, які в різні епохи складалися по-різному» .Ці епохи змінювались таким чином: «Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували у вічному антагонізмі один до одного, вели невпинну, то приховану, то явну боротьбу, яка завжди кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або загальною загибеллю класів, що вели між собою боротьбу»
Серед доказів існування Бога , що демонструють історичну стійкість, чіткість аргументації та широке визнання, виокремлюються «онтологічний доказ», «космологічний доказ», «телеологічний доказ», які відповідають трьом традиційним теїстичним доказам — онтологічному, космологічному й телеологічному.
Онтологічний доказ. Обґрунтовує існування Бога на основі його розуміння як реальності, нічого досконалішого від якої неможливо помислити.
Найперший широковідомий виклад онтологічного доказу містить трактат А. Кентерберійського «Прослогіон», у якому йдеться про те, що Бог — це «буття в дійсності», це «дещо таке, величнішого від якого помислити неможливо». Але припустимо, що хтось заявляє, що Бога немає. Ця особа, пояснює Ансельм, «розуміє почуте, а те, що вона зрозуміла, залишається в її умі». З цього він робить висновок, що Бог знаходить собі місце навіть в умі такої людини, яка заперечує його існування. Однак Бог, за Ансельмом, існує не лише в умі, а й у дійсності, бо якби він існував лише в умі, то можна було б припустити, що в дійсності може бути й дещо величніше.
Подібну версію онтологічного доказу обґрунтовували Н. Малькольм, Е. Плантінга і особливо Декарт, який у «Роздумах про першу філософію» під поняттям «Бог» розумів «украй досконалу істоту». Якщо Бог — щось украй досконале і якщо його існування — досконалість, то звідси випливає, що Бог існує, і заперечувати це означає вступати у суперечність із собою
Кант, зокрема, висунув два заперечення онтологічному доказові. Перше з них таке: якщо в однотипному судженні я відкидаю предикат і зберігаю суб'єкт, то виникає суперечність, через це я кажу, що в однотипному судженні предикат неодмінно підпорядковується суб'єктові. Але коли я відкидаю суб'єкт разом з предикатом, то суперечності немає, бо «вже не залишається нічого», чому щось могло б суперечити.
У другому запереченні Кант доводить, що «буття» - не реальний предикат, тобто воно не є поняття про щось таке, що можна було б додати до поняття якоїсь речі. Воно тільки покладання речі або певних визначень, що існують самі по собі. В логіці це служить лише зв'язкою в судженні. Якщо взяти суб'єкт (Бога) з усіма його предикатами (до яких належить і всемогутність) і казати: «Бог є» або «Є Бог», то ми не долучаємо нічого нового до поняття Бога, а тільки покладаємо суб'єкт сам по собі з усіма його предикатами й при тому як предмет відносно мого розуміння.
Космологічний доказ. Його основоположна ідея полягає в тому, що Бог має існувати, тому що Всесвіт повинен був мати свій початок і здійснити це міг тільки Бог. Таке судження тісно пов'язане з переконанням: все, що виникло повинно мати якусь причину. Філософською мовою це можна висловити так: якщо дещо існує, то мусить існувати і безумовно необхідна, надреальна сутність. Оскільки все, що виникає, має причину свого існування та оскільки Всесвіт виник, він має причину свого існування, якою і є Бог.
Теологічний доказ. У його основу існування Бога, який, за словами Канта, заслуговує на те, щоб про нього говорили з повагою, покладено ідею про те, що порядок в навколишній природі, Всесвіті загалом є результатом задуму і дії розумного всемогутнього зодчого.
Найперший зразок викладу цього доказу містить трактат Цицерона «Походження богів», у якому один із персонажів — Луцілій — доходить думки, що Всесвітом має в якийсь спосіб правити або спричиняти його вищий розум. Тобто порядок у природі не може бути випадковим. На цій ідеї ґрунтуються всі версії телеологічного доказу або, як його ще називають, доказу за задумом.
Рассел: « Зізнаюся, що, коли я був ще молодим чоловіком і вельми серйозно ламав собі голову над цими питаннями, я довгий час приймав аргумент першопричини, поки одного разу (мені було тоді 18 років) не прочитав "Автобіографію" Джона Стюарта Мілля, де натрапив на наступне місце: "Батько пояснив мені, що на запитання:" Хто мене створив? "- не можна дати відповідь, бо це негайно спричинило б за собою новий питання: "А хто створив бога?"Справді, якщо все повинно мати причину, то повинен мати причину і бог. Якщо ж може існувати щось, що немає причини, то цим щось сама природа може бути нітрохи не гірше бога, так що аргумент першопричини абсолютно недійсний.»
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 20
1. К.Маркс. Матеріалістичний підхід до історії. Філософія і релігія як ідеологічна надбудова над економічними відносинами. Основні ідеї Маніфесту комуністичної партії.
Матеріалістичний напрям у соціології представляв Карл Маркс. Матеріалістичне розуміння історії полягає у тому, що Маркс розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи одного цілого, підвладного дії певних об’єктивних закономірностей соціального розвитку. Визначальними серед них він вважав економічні закономірності, виокремивши із сукупності суспільних явищ матеріальні відносини.
Карл Маркс є автором учення про матеріалістичне розуміння історії, згідно з яким суспільне буття (зокрема, суспільне виробництво) є первинним, а також таким, що визначає собою суспільну свідомість. Ні ідеї, ні цінності, ні релігія, а саме економіка є головним рушієм суспільних процесів, суспільного розвитку та суспільних змін.
Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши практику (працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії .
Стрижнем соціальної філософії Маркса (вчення про суспільство) є концепція базису і надбудови. Базисом (основою, головним чинником) він проголошував економічні відносини; надбудовою — політичні, правові, релігійні структури, а також ідеологію — політичні, правові, естетичні, моральні, філософські ідеї. Базис, стверджував Маркс, визначає надбудову; зміна базису зумовлює зміну надбудови.
Маркс, услід за Фейєрбахом, констатував відчуження людини в сучасному йому суспільстві, але це відчуження він трактував універсальніше, ніж творець антропологічної філософії. На його думку, релігійне (ідеологічне взагалі) відчуження основане на приватній власності, яка є джерелом відчуження. Подолання приватної власності зумовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчуження. Він не бачив того, що людина як особа може реалізуватися лише за умов приватної власності й права. Цим породжене його негативне ставлення до громадянського суспільства.
Держава, право, церква тощо історично минущі, вони з'являються з виникненням приватної власності, з розколом суспільства на класи. Історична місія диктатури пролетаріату, як особливого типу держави, полягає в створенні необхідних суспільно-економічних умов для відмирання всякої державності.
Центральна ідея Марксової концепції історичного процесу у «Маніфесті комуністичної партії» висловлена у такому пасажі: «Історія всіх суспільств, що існували до цього часу, була історією боротьби класів» . Ця ідея проходить через весь твір у різних варіантах: «Історія всіх дотеперішніх суспільств рухалась у класових протилежностях, які в різні епохи складалися по-різному» .Ці епохи змінювались таким чином: «Вільний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і гноблений перебували у вічному антагонізмі один до одного, вели невпинну, то приховану, то явну боротьбу, яка завжди кінчалася революційною перебудовою всього суспільства або загальною загибеллю класів, що вели між собою боротьбу»
2.Хрещення Русі. Який вибір стояв перед Володимиром? Які ви
знаєте дохристиянські вірування та звичаї нашого народу?
Уперше Володимир звернув увагу на релігійні справи відразу ж після перехоплення від Ярополка київського князівського стола, спорудивши на Київських горах язичницький пантеон. Традиційно в історіографії вважалось, що реформа язичництва була покликана зримо об'єднати різнорідні місцеві культи різних частин недавно об'єднаної Русі в єдиний державний культ, аби в такий спосіб ствердити і зміцнити державну єдність Давньоруської держави. Загалом же Русь у цей час характеризувалась значною віротерпимістю. Ще від часів князя Ігоря в місті було чимало християн і навіть функціонувала церква св. пророка Іллі. Після хрещення Ольги становище християнської громади міста ще більше зміцнилося. Втім у Києві вільно відправляли культи іудеї і мусульмани, було чимало прихильників західного християнства.
Таким чином, літописний літературний образ "вибору віри" князем Володимиром у 988 р. до певної міри мав під собою реальний грунт. Нагадаємо, що суть літописного міфу зводиться до того, що напередодні хрещення Русі, навертаючи князя-язичника до своєї віри, до Володимира приходили різні місіонери - мусульмани, іудеї, "німці" (тобто західні християни) та, врешті, теологи грецької церкви. І лише тлумачення грека щодо суті життя грішного й праведного - християнського - переконало Володимира в істинності віри, що йде зі святого міста Константина. Втім, як цілком слушно зауважують учені з цього приводу, ні вся попередня історія, ні тривалі економічні зв'язки, ні пам'ять славних предків, ні сама географія не залишали князю Володимиру іншого вибору, аніж того, що вчинив він у 988 р., тобто прийняти християнську віру саме від Візантії.
Про давні дохристиянські вірування дійшли до нас дуже неповні й неточні відомості. Грецькі й римські письменники, що цікавилися давньою Україною, небагато переказали нам про релігійні погляди наших предків. Так, Прокопій писав про слов'ян, що вони визнають єдиного Бога, що посилає блискавку, і йому жертвують корови й усяку худобу. Не визнають призначення й не вірять, щоб воно мало якусь силу над людьми. Вони поклоняються річкам, німфам, іншим божествам, жертвують їм усячину та з цих жертв собі ворожать.
У грецьких й римських джерелах найвищий Бог виступає під різними назвами: Перун — бог грому і блискавок, Хоре — сонце, Сварог — вогонь, Дажбог — податель добра. Поклонялися також Волосові — богові багатства і худоби, Стрибогові — богові вітрів. Невідомо, котрі з цих богів були здавна слов'янські, а яких слов'яни прийняли від інших народів. Так, Перун — це можливо германський Донар, що прийшов до слов'ян від варягів, або Хоре — мабуть божество, прийняте від іранців. Багато було різних другорядних божеств, назви яких ще лишилися в народній пам'яті, як русалки, мавки, водяні, лісовики, домові та ін.
У народних обрядах лишилися спомини давніх слов'янських свят і поєднаних з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли поворот сонця до літа й розквіт природи. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що виходили з води й гуляли на березі. Святкували також мертвецький Великдень, присвячений пам'яті померлих предків. Свято Купала, що злилося з днем св.Івана — це ніч чарів, коли цвіте папороть, можна бачити заховані скарби й зрозуміти мову звірят. Під осінь приходило свято Коструба, прошання літа, під час якого ховали ляльку, що зображувала смерть. Люди, що жили лихим життям, мали бути прокляті по смерті й стати вічними рабами.
Уперше Володимир звернув увагу на релігійні справи відразу ж після перехоплення від Ярополка київського князівського стола, спорудивши на Київських горах язичницький пантеон. Традиційно в історіографії вважалось, що реформа язичництва була покликана зримо об'єднати різнорідні місцеві культи різних частин недавно об'єднаної Русі в єдиний державний культ, аби в такий спосіб ствердити і зміцнити державну єдність Давньоруської держави. Загалом же Русь у цей час характеризувалась значною віротерпимістю. Ще від часів князя Ігоря в місті було чимало християн і навіть функціонувала церква св. пророка Іллі. Після хрещення Ольги становище християнської громади міста ще більше зміцнилося. Втім у Києві вільно відправляли культи іудеї і мусульмани, було чимало прихильників західного християнства.
Таким чином, літописний літературний образ "вибору віри" князем Володимиром у 988 р. до певної міри мав під собою реальний грунт. Нагадаємо, що суть літописного міфу зводиться до того, що напередодні хрещення Русі, навертаючи князя-язичника до своєї віри, до Володимира приходили різні місіонери - мусульмани, іудеї, "німці" (тобто західні християни) та, врешті, теологи грецької церкви. І лише тлумачення грека щодо суті життя грішного й праведного - християнського - переконало Володимира в істинності віри, що йде зі святого міста Константина. Втім, як цілком слушно зауважують учені з цього приводу, ні вся попередня історія, ні тривалі економічні зв'язки, ні пам'ять славних предків, ні сама географія не залишали князю Володимиру іншого вибору, аніж того, що вчинив він у 988 р., тобто прийняти християнську віру саме від Візантії.
Про давні дохристиянські вірування дійшли до нас дуже неповні й неточні відомості. Грецькі й римські письменники, що цікавилися давньою Україною, небагато переказали нам про релігійні погляди наших предків. Так, Прокопій писав про слов'ян, що вони визнають єдиного Бога, що посилає блискавку, і йому жертвують корови й усяку худобу. Не визнають призначення й не вірять, щоб воно мало якусь силу над людьми. Вони поклоняються річкам, німфам, іншим божествам, жертвують їм усячину та з цих жертв собі ворожать.
У грецьких й римських джерелах найвищий Бог виступає під різними назвами: Перун — бог грому і блискавок, Хоре — сонце, Сварог — вогонь, Дажбог — податель добра. Поклонялися також Волосові — богові багатства і худоби, Стрибогові — богові вітрів. Невідомо, котрі з цих богів були здавна слов'янські, а яких слов'яни прийняли від інших народів. Так, Перун — це можливо германський Донар, що прийшов до слов'ян від варягів, або Хоре — мабуть божество, прийняте від іранців. Багато було різних другорядних божеств, назви яких ще лишилися в народній пам'яті, як русалки, мавки, водяні, лісовики, домові та ін.
У народних обрядах лишилися спомини давніх слов'янських свят і поєднаних з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли поворот сонця до літа й розквіт природи. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що виходили з води й гуляли на березі. Святкували також мертвецький Великдень, присвячений пам'яті померлих предків. Свято Купала, що злилося з днем св.Івана — це ніч чарів, коли цвіте папороть, можна бачити заховані скарби й зрозуміти мову звірят. Під осінь приходило свято Коструба, прошання літа, під час якого ховали ляльку, що зображувала смерть. Люди, що жили лихим життям, мали бути прокляті по смерті й стати вічними рабами.
3.Визначте в чому полягав коперніканський поворот у філософії
І.Канта. Як Ви розумієте вислів неокантіанця, що зорі існують не на небі, а в
нас в голові?
Основний внесок Канта у філософію пов'язаний із його роботами критичного періоду, у якому він зосереджує свою увагу на гносеологічних проблемах, на з'ясуванні можливостей і меж людського пізнання.
Початок критичного періоду у творчості Канта дослідники відносять до 1770 року. І пов'язаний цей поворот у поглядах, за визнанням самого Канта, зі знайомством його в 60-і роки з роботами англійського філософа Юма.
Аналізуючи підвалини розуму в своїх трьох книгах Кант поставив собі в заслугу “коперніканський переворот” в філософії (Копернік довів, що не Земля, а Сонце в центрі системи, і Земля обертається навколо нього, як і всі планети). До Канта вважали : пізнання формується у людини за рахунок того, що вона все сприймає, що діє на неї. Тому вона пізнає. Кант довів, що людина пізнає те і на стільки, на скільки здобуде своєю активністю, своїми діями. Ніяке середовище знання не дає. Людина сама рухає себе. Вона задає природі запитання і змушує її відповідати. Він ввів принцип активності в пізнанні. Кантівський “коперніканський переворот”, поставивши на перший план думку, а не предмет, активне-творче діяння, а не пасивне споглядання, оказав значний вплив на розвиток філософії.
Основний внесок Канта у філософію пов'язаний із його роботами критичного періоду, у якому він зосереджує свою увагу на гносеологічних проблемах, на з'ясуванні можливостей і меж людського пізнання.
Початок критичного періоду у творчості Канта дослідники відносять до 1770 року. І пов'язаний цей поворот у поглядах, за визнанням самого Канта, зі знайомством його в 60-і роки з роботами англійського філософа Юма.
Аналізуючи підвалини розуму в своїх трьох книгах Кант поставив собі в заслугу “коперніканський переворот” в філософії (Копернік довів, що не Земля, а Сонце в центрі системи, і Земля обертається навколо нього, як і всі планети). До Канта вважали : пізнання формується у людини за рахунок того, що вона все сприймає, що діє на неї. Тому вона пізнає. Кант довів, що людина пізнає те і на стільки, на скільки здобуде своєю активністю, своїми діями. Ніяке середовище знання не дає. Людина сама рухає себе. Вона задає природі запитання і змушує її відповідати. Він ввів принцип активності в пізнанні. Кантівський “коперніканський переворот”, поставивши на перший план думку, а не предмет, активне-творче діяння, а не пасивне споглядання, оказав значний вплив на розвиток філософії.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 21
1. Поясніть, чому Руссо вважав, що прогрес в науці і техніці не сприяв підвищенню моральності, а Вольтер заявляв, що якби Бога не було його слід би було вигадати? Чому теорія Кондільяка носить назву сенсуалістичної.
Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" потреби людей, а духовні – їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття. Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює "штучні" потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається "здаватися", а не бути. Крім того, він вважає, що культура та мистецтво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Проте, хоч Руссо і підкреслював, що наука і культура мало сприяли удосконаленню людського буття, все ж джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав у сфері суспільного розвитку, в соціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову. На відміну від Вольтера, Руссо вважав, що нерівність між людьми існувала не завжди, а виникла лише на певному рівні історичного розвитку людства з майнових відносин між людьми.
Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця. Голос совісті звучить в усіх серцях, проте не всі його чують, тому що забули його мову, а, між тим, це мова самої природи. Причиною того, що люди забули мову природи, голос совісті і серця є протиріччя природи і цивілізації. Цивілізація, технічний прогрес є причиною руйнування природної цілісності та гармонійності людського буття, заснованого на безпосередності почуттів. Руссо першим осягнув суперечливі тенденції цивілізації і дійшов висновку, що розвиток виробництва, науки, техніки приносить не тільки користь, а й має і негативні наслідки. Велику надію у вирішенні суперечностей природи і цивілізації, суспільного життя в цілому Руссо покладав на просвітництво та виховання. Він підкреслює, що у людей буде все. якщо вони виховають гідних громадян, а без цього усі. навіть правителі, будуть лише жалюгідними рабами.
Вольтер розвивав філософські погляди з позицій «деїзму розуму». У рамках цих поглядів він говорить про Бога як про «філософа на троні неба», «великого геометра», законодавця правил природи, моралі та судді над людьми. Бог звелів один раз, і «Всесвіт скоряється постійно». Хоча Вольтер протиставляв своє вчення християнству з його «казками» про гріхопадіння і спасіння, але разом з тим заперечував атеїзм, вважаючи, що релігія, навіть в її деїстичній формі, повинна бути перепоною для вияву почуттів «черні».
Отже, не так важко порвати з офіційною релігією і прийти до деїзму, розуміючи під поняттям «Бог» першодвигун, який не вміщується в справи створеної ним природи. Значно страшніше розлучитися з самою ідеєю Бога, викоренити в собі духовного раба. Вольтер не атеїст, а борець проти клерикалізму (церковного впливу). Але заперечуючи необхідність церкви, як суспільного інституту, Вольтер визнає існування Бога як Першотворця Всесвіту і необхідність релігійної віри як гаранта суспільного порядку. Юрмі потрібен наглядач за порядком - караючий і милуючий Бог Не маючи прямих аргументів на користь існування Бога, Вольтер послідовно проводив ідею, виражену словами: «Якби Бога не було, його слід було б вигадати».
Сенсуалізм — це один з напрямків, що виділяються в теорії пізнання. Згідно йому, сприйняття і відчуття є основною формою достовірного знання.
Кондильяк докладно розповів, як з відчуттів з’являються увагу, пам’ять і мислення. Кондильяк показав, як створюється ілюзія духовних процесів, що протікають самостійно, незалежно від відчуття. Необхідність думки в дійсності — це асоціація або звичка, з-за частого повторення стала нерозривною. В основі будь-якого знання знаходиться відоме відчуття. Це означає, що знання є приватним.
Згідно Кондільяка, довести наявність зовнішніх тіл можна за допомогою дотику:з точки зору цього мислителя, предмет є сукупністю уявлень про щільності, величиною, твердості і т. д. Іншими словами, це з’єднання уявлень, які одержані нами з різних категорій відчуттів, в основному дотику.
1. Поясніть, чому Руссо вважав, що прогрес в науці і техніці не сприяв підвищенню моральності, а Вольтер заявляв, що якби Бога не було його слід би було вигадати? Чому теорія Кондільяка носить назву сенсуалістичної.
Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" потреби людей, а духовні – їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття. Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює "штучні" потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається "здаватися", а не бути. Крім того, він вважає, що культура та мистецтво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Проте, хоч Руссо і підкреслював, що наука і культура мало сприяли удосконаленню людського буття, все ж джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав у сфері суспільного розвитку, в соціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову. На відміну від Вольтера, Руссо вважав, що нерівність між людьми існувала не завжди, а виникла лише на певному рівні історичного розвитку людства з майнових відносин між людьми.
Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця. Голос совісті звучить в усіх серцях, проте не всі його чують, тому що забули його мову, а, між тим, це мова самої природи. Причиною того, що люди забули мову природи, голос совісті і серця є протиріччя природи і цивілізації. Цивілізація, технічний прогрес є причиною руйнування природної цілісності та гармонійності людського буття, заснованого на безпосередності почуттів. Руссо першим осягнув суперечливі тенденції цивілізації і дійшов висновку, що розвиток виробництва, науки, техніки приносить не тільки користь, а й має і негативні наслідки. Велику надію у вирішенні суперечностей природи і цивілізації, суспільного життя в цілому Руссо покладав на просвітництво та виховання. Він підкреслює, що у людей буде все. якщо вони виховають гідних громадян, а без цього усі. навіть правителі, будуть лише жалюгідними рабами.
Вольтер розвивав філософські погляди з позицій «деїзму розуму». У рамках цих поглядів він говорить про Бога як про «філософа на троні неба», «великого геометра», законодавця правил природи, моралі та судді над людьми. Бог звелів один раз, і «Всесвіт скоряється постійно». Хоча Вольтер протиставляв своє вчення християнству з його «казками» про гріхопадіння і спасіння, але разом з тим заперечував атеїзм, вважаючи, що релігія, навіть в її деїстичній формі, повинна бути перепоною для вияву почуттів «черні».
Отже, не так важко порвати з офіційною релігією і прийти до деїзму, розуміючи під поняттям «Бог» першодвигун, який не вміщується в справи створеної ним природи. Значно страшніше розлучитися з самою ідеєю Бога, викоренити в собі духовного раба. Вольтер не атеїст, а борець проти клерикалізму (церковного впливу). Але заперечуючи необхідність церкви, як суспільного інституту, Вольтер визнає існування Бога як Першотворця Всесвіту і необхідність релігійної віри як гаранта суспільного порядку. Юрмі потрібен наглядач за порядком - караючий і милуючий Бог Не маючи прямих аргументів на користь існування Бога, Вольтер послідовно проводив ідею, виражену словами: «Якби Бога не було, його слід було б вигадати».
Сенсуалізм — це один з напрямків, що виділяються в теорії пізнання. Згідно йому, сприйняття і відчуття є основною формою достовірного знання.
Кондильяк докладно розповів, як з відчуттів з’являються увагу, пам’ять і мислення. Кондильяк показав, як створюється ілюзія духовних процесів, що протікають самостійно, незалежно від відчуття. Необхідність думки в дійсності — це асоціація або звичка, з-за частого повторення стала нерозривною. В основі будь-якого знання знаходиться відоме відчуття. Це означає, що знання є приватним.
Згідно Кондільяка, довести наявність зовнішніх тіл можна за допомогою дотику:з точки зору цього мислителя, предмет є сукупністю уявлень про щільності, величиною, твердості і т. д. Іншими словами, це з’єднання уявлень, які одержані нами з різних категорій відчуттів, в основному дотику.
2.Основні напрямки буддизму. В чому між ними полягає
різниця?
Зумівши прижитися у багатьох країнах і врешті-решт перетворившись на світову релігію, буддизм поділився на численні напрямки, що помітно відрізняються один від одного.
1) Тхеравада («мала колісниця»). Прихильники цього напряму вбачають у Будді Великого Вчителя, який тільки вказав шлях до спасіння, але не повів цим шляхом. Досягнення нірвани уявляється їм можливим тільки для деяких обраних ченців, що беззастережно дотримуються букви буддійського ритуалу.
2)Махаяна («велика колісниця») розглядає Будду не як конкретну особистість, а як уособлення вищого начала — абсолютної мудрості, абсолютної досконалості тощо, і припускає можливість спасіння не тільки для ченців, а й для мирян. Досягнення нірвани, у принципі, відкрите кожній людині, здійснюється не стільки особистими праведними зусиллями, скільки за активної допомоги й підтримки бодхисатв.
3)Ваджраяна, або тантричний буддизм. Саме слово «ваджра», від якого походить назва цього напрямку, спочатку означало «удар блискавки бога ІНдри»; пізніше воно стало вживатися у переносному значенні особливої субстанції, якій властиві яскравість, прозорість і незруйновність діаманта. Тому ваджраяна часто перекладається як «діамантова (алмазна) колісниця».
Для впливу на Всесвіт використовуються досить специфічні за соби:
— Магічна сила впливу особливих магічних засобів — заклинань — мантр (більш 2500), жестів — мудр і символів — мандол.
— Різного роду езотеричні культові дії, серед яких уяву європейця найбільше вражає ритуал одночасного вживання алкоголю, риби, м’яса, зерна, а також здійснення статевого акту. Цей ритуал («ритуал п’яти М» — тому що назви всіх його складових на санскриті починаються зі звуку М) був запозичений ваджраяною з первісного індійського тантризму.
— Повне підкорення всього свого життя релігійній практиці за допомогою настанов учителя-гуру.
4) Ламаїзм — різновид буддизму, що укоренився головним чином у Тибеті — гористій області у Центральній Азії (територія КНР).
Релігійний синкретизм, органічне поєднання у ламаїзмі місцевої релігії бон з основними напрямками буддизму. Створення більш централізованої і розгалуженої релігійної організації, ніж в інших країнах, де панує буддизм. Бували часи, коли більш як у 6200 тибетських монастирях проживало до 25—30% усього дорослого населення Тибету.
Зрощування державної і світської влади, що не зовсім вписується у загальнобуддійський принцип неприйняття матеріального світу.
«Учення про живих богів» — постійне перевтілення великих діячів буддизму у ченцях — ламах.
5) Чань-буддизм і дзен-буддизм відповідно набули поширення у Китаї і Японії.
Уважається, що кожна людина носить у собі Будду. Тому її завдання — пробудити природу Будди у своєму серці і своїй душі, досягти «Неперевершеного повного пробудження»,яке безпосередньо передує нірвані. Це інтуїтивне «проникнення» у природу Будди чимось зовні схоже на творче осяяння, як його розуміє європейська християнська культура. Воно має охопити людину раптово, без зовнішніх зусиль з її боку, в будь-якому місці, у будь-який час.
Через непідготовленість людської свідомості здобути бажаний результат проблематично, тому треба проходити сувору практику попередньої підготовки. У ній головне місце відводиться особливим.
Різниця між напрямками: Будда давав повчання трьом різним типам людей. Для тих, хто прагнув уникнути страждання, він давав настанови про причину та наслідок (Хінаяна, або Малий шлях). Для тих, хто переймався не лише собою, а хотів більше допомагати іншим -повчання про мудрість та співчуття (Махаяна, або Великий шлях). Людям з сильною довірою до власної просвітленої суті Будда з’являвся у формах з енергії та світла (Ваджраяна, або Діамантовий шлях) чи безпосередньо передавав свій просвітлений досвід природи ума (Махамудра).
Зумівши прижитися у багатьох країнах і врешті-решт перетворившись на світову релігію, буддизм поділився на численні напрямки, що помітно відрізняються один від одного.
1) Тхеравада («мала колісниця»). Прихильники цього напряму вбачають у Будді Великого Вчителя, який тільки вказав шлях до спасіння, але не повів цим шляхом. Досягнення нірвани уявляється їм можливим тільки для деяких обраних ченців, що беззастережно дотримуються букви буддійського ритуалу.
2)Махаяна («велика колісниця») розглядає Будду не як конкретну особистість, а як уособлення вищого начала — абсолютної мудрості, абсолютної досконалості тощо, і припускає можливість спасіння не тільки для ченців, а й для мирян. Досягнення нірвани, у принципі, відкрите кожній людині, здійснюється не стільки особистими праведними зусиллями, скільки за активної допомоги й підтримки бодхисатв.
3)Ваджраяна, або тантричний буддизм. Саме слово «ваджра», від якого походить назва цього напрямку, спочатку означало «удар блискавки бога ІНдри»; пізніше воно стало вживатися у переносному значенні особливої субстанції, якій властиві яскравість, прозорість і незруйновність діаманта. Тому ваджраяна часто перекладається як «діамантова (алмазна) колісниця».
Для впливу на Всесвіт використовуються досить специфічні за соби:
— Магічна сила впливу особливих магічних засобів — заклинань — мантр (більш 2500), жестів — мудр і символів — мандол.
— Різного роду езотеричні культові дії, серед яких уяву європейця найбільше вражає ритуал одночасного вживання алкоголю, риби, м’яса, зерна, а також здійснення статевого акту. Цей ритуал («ритуал п’яти М» — тому що назви всіх його складових на санскриті починаються зі звуку М) був запозичений ваджраяною з первісного індійського тантризму.
— Повне підкорення всього свого життя релігійній практиці за допомогою настанов учителя-гуру.
4) Ламаїзм — різновид буддизму, що укоренився головним чином у Тибеті — гористій області у Центральній Азії (територія КНР).
Релігійний синкретизм, органічне поєднання у ламаїзмі місцевої релігії бон з основними напрямками буддизму. Створення більш централізованої і розгалуженої релігійної організації, ніж в інших країнах, де панує буддизм. Бували часи, коли більш як у 6200 тибетських монастирях проживало до 25—30% усього дорослого населення Тибету.
Зрощування державної і світської влади, що не зовсім вписується у загальнобуддійський принцип неприйняття матеріального світу.
«Учення про живих богів» — постійне перевтілення великих діячів буддизму у ченцях — ламах.
5) Чань-буддизм і дзен-буддизм відповідно набули поширення у Китаї і Японії.
Уважається, що кожна людина носить у собі Будду. Тому її завдання — пробудити природу Будди у своєму серці і своїй душі, досягти «Неперевершеного повного пробудження»,яке безпосередньо передує нірвані. Це інтуїтивне «проникнення» у природу Будди чимось зовні схоже на творче осяяння, як його розуміє європейська християнська культура. Воно має охопити людину раптово, без зовнішніх зусиль з її боку, в будь-якому місці, у будь-який час.
Через непідготовленість людської свідомості здобути бажаний результат проблематично, тому треба проходити сувору практику попередньої підготовки. У ній головне місце відводиться особливим.
Різниця між напрямками: Будда давав повчання трьом різним типам людей. Для тих, хто прагнув уникнути страждання, він давав настанови про причину та наслідок (Хінаяна, або Малий шлях). Для тих, хто переймався не лише собою, а хотів більше допомагати іншим -повчання про мудрість та співчуття (Махаяна, або Великий шлях). Людям з сильною довірою до власної просвітленої суті Будда з’являвся у формах з енергії та світла (Ваджраяна, або Діамантовий шлях) чи безпосередньо передавав свій просвітлений досвід природи ума (Махамудра).
3.Вкажіть на властивості метафізики та діалектики в їх
протиставленні Гегелем та марксистами?
Діалектика- це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін походить від давньогрецького dialektike — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в розвитку. Спосіб мислення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав метафізикою. Зрештою, особливого метафізичного методу мислення не існує, тому що не існує особливих метафізичних прийомів, підходів. Метафізика — це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філософії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля.
Недолік марксистської інтерпретації діалектики і метафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелівської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізику як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософських методів, крім діалектики.
Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто приводила до висновків, неадекватних дійсності. Діалектичний метод плідний на завершальному етапі пізнання, коли зміст понять уже більш-менш сформований і потрібно лише показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. А для формування первісного змісту понять діалектиці не вистачає необхідних засобів.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 22
1. Філософія Г.С.Сковороди. Прокоментуйте вислови: «З усіх утрат, втрата часу найтяжча», «З видимого пізнавай невидиме», «Не розум від книг, а книги від розуму сотворилися».
Формально філософська система Сковороди укладається в один рядок. Основа цієї системи полягає в існуванні "двох натур" і "трьох світів". Розшифровка існування "двох натур" слідує безпосередньо з трактату "Про Бога": "…Весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог. . у стародавніх [людей] Бог звався “розум всесвітній”. Тому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. . Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім'я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та ін. …"
Першим і головним світом у Сковороди є весь Всесвіт - макрокосм. Макрокосм включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний.
Другим з "трьох світів" є малий світ - мікрокосм - світ людини.
Отже, згідно з представленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмі, знаходить своє завершення в людині - мікрокосмі. З позицій вчення Сковороди можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені. Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до Бога без посередників, бо Богом є сама природа, а людина - її витвір, - пізнаючи Бога - пізнає самого себе. У цьому значенні Сковорода заперечує агностицизм - вчення про непізнаваність світу.
Третім - з існуючих "трьох світів" - є символічний світ, що ототожнюється Сковородою з Біблією. Біблії також приписується існування двох натур - зовнішньої і внутрішньої. Сковорода вважає, що представлені в Біблії легенди - це фантазія, обман, фальсифікація, небилиці, брехня, з одного боку, але в них закладене таємниче значення, корисне і повчальне знання - з іншого.
«З усіх утрат, втрата часу найтяжча»
Кожному з нас дається певний відрізок часу, тому варто цінувати кожну мить і робити те, що справді хочеться, бо час летить швидко і втримати його неможливо, і все, що в нас залишиться – це сум та відчай через те, що повернутися назад та щось змінити ми не в змозі.
«З видимого пізнавай невидиме»
Зі всього нам відомого можна знайти щось невідоме, треба «копати глибше» і знаходити щось нове, краще пізнавати.
«Не розум від книг, а книги від розуму сотворилися».
Звичайно, читаючи книжки, люди розвиваються, але книги самі по собі не створюються, їх створюють люди, чий розум кращий від інших, які прагнуть донести свою думку, чомусь навчити.
2. Підходи до розуміння Джихаду в сучасному ісламі. Положення жінки в ісламі.
У зв'язку з дуже важливим для ісламу поняттям джихаду можна наголосити на войовничості мусульманської релігії. Саме цей аспект спричиняв і спричинює цілу низку політичних проблем, починаючи з перших років існування ісламу й аж до нашого часу (політична нестабільність на Близькому Сході, тероризм ісламських фундаменталістів та ін.). Але закид на адресу войовничості ісламу є дещо однобічним і в усякому разі не виваженим із наукової точки зору. Адже джихад не є суто релігійною войовничістю. У перекладі з арабської воно означає «старання, зусилля, напруження». В ісламі існують такі поняття, як «джихад серця» — боротьба з власними недоліками, «джихад руки» — дотримання міри в покаранні, «джихад мови» та ін., що мають у першу чергу етичний та правничий зміст (самовиховання, справедливість та ін.). Збройна ж боротьба за утвердження ісламу в світі називається «джихад меча», тобто є лише одним із аспектів джихаду. Але на Заході переважає розуміння джихаду виключно як «війни за віру». Таке розуміння одного з найважливіших понять ісламу притаманне передусім політикам — тому, що саме цей аспект завдає найбільшого неспокою світові.
Жінка- мусульманка має певні права, але в порівнянні з чоловіком прав у неї менше. Вона має право на життя, освіту, житло, їжу, шлюб по коханню, добре до себе ставлення і так далі і тому подібне
Права жінок в ісламі:
1) Положення жінки в ісламі дає їй можливість жити щасливо, бути коханою, насолоджуватися земними і духовними благами. Але жінка мусульманка не повинна вчиняти таких вчинків, які б не схвалював її чоловік.
2) Жінка грає величезну, але в суспільному, політичному та економічному житті держави обмежена. Тобто її місце і сенс життя — дім, сім’я, діти. Не даремно в правових питаннях голос двох жінок стоїть голоси одного чоловіка.
3) Ставлення до жінки в країнах, які проповідують Іслам, істотно відрізняється від західних стереотипів, але це йде тільки на благо сім’ї, тобто на користь для самої жінки. Адже аморальний спосіб життя, який жорстко присікається ісламом, не може принести нічого корисного і конструктивного.
4) Одяг. Іслам забороняє оголяти ті частини жіночого тіла (аорт), які Аллах вважає неприпустимими для погляду інших чоловіків. Тут, мабуть, я висловлю свою незгоду. Упевнений в тому, що одяг жінки навпаки повинен виділяти її переваги і приховувати недоліки. Якщо обличчя красиве, навіщо його приховувати від поглядів інших людей, нехай всі дивляться і захоплюються красою, а чоловік володіє.
Жінка в ісламі має свої права і обов’язки, які не повинні входити в протиріччя з ісламом, сім’єю і чоловіком. Жінка мусульманка не повинна суперечити чоловікові, зобов’язана займатися сім’єю і домашнім господарством, а на чоловікові лежать обов’язки щодо забезпечення безпеки та фінансової підтримки .
Діалектика- це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін походить від давньогрецького dialektike — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Ще давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу, який визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в розвитку. Спосіб мислення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав метафізикою. Зрештою, особливого метафізичного методу мислення не існує, тому що не існує особливих метафізичних прийомів, підходів. Метафізика — це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філософії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля.
Недолік марксистської інтерпретації діалектики і метафізики, яка, по суті, мало чим відрізняється від гегелівської, полягає в тому, що вона, по-перше, ставила метафізику як метод на одну площину з діалектикою, а по-друге, не визнавала права на існування будь-яких інших філософських методів, крім діалектики.
Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто приводила до висновків, неадекватних дійсності. Діалектичний метод плідний на завершальному етапі пізнання, коли зміст понять уже більш-менш сформований і потрібно лише показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух. А для формування первісного змісту понять діалектиці не вистачає необхідних засобів.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 22
1. Філософія Г.С.Сковороди. Прокоментуйте вислови: «З усіх утрат, втрата часу найтяжча», «З видимого пізнавай невидиме», «Не розум від книг, а книги від розуму сотворилися».
Формально філософська система Сковороди укладається в один рядок. Основа цієї системи полягає в існуванні "двох натур" і "трьох світів". Розшифровка існування "двох натур" слідує безпосередньо з трактату "Про Бога": "…Весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог. . у стародавніх [людей] Бог звався “розум всесвітній”. Тому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. . Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім'я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та ін. …"
Першим і головним світом у Сковороди є весь Всесвіт - макрокосм. Макрокосм включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний.
Другим з "трьох світів" є малий світ - мікрокосм - світ людини.
Отже, згідно з представленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмі, знаходить своє завершення в людині - мікрокосмі. З позицій вчення Сковороди можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені. Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до Бога без посередників, бо Богом є сама природа, а людина - її витвір, - пізнаючи Бога - пізнає самого себе. У цьому значенні Сковорода заперечує агностицизм - вчення про непізнаваність світу.
Третім - з існуючих "трьох світів" - є символічний світ, що ототожнюється Сковородою з Біблією. Біблії також приписується існування двох натур - зовнішньої і внутрішньої. Сковорода вважає, що представлені в Біблії легенди - це фантазія, обман, фальсифікація, небилиці, брехня, з одного боку, але в них закладене таємниче значення, корисне і повчальне знання - з іншого.
«З усіх утрат, втрата часу найтяжча»
Кожному з нас дається певний відрізок часу, тому варто цінувати кожну мить і робити те, що справді хочеться, бо час летить швидко і втримати його неможливо, і все, що в нас залишиться – це сум та відчай через те, що повернутися назад та щось змінити ми не в змозі.
«З видимого пізнавай невидиме»
Зі всього нам відомого можна знайти щось невідоме, треба «копати глибше» і знаходити щось нове, краще пізнавати.
«Не розум від книг, а книги від розуму сотворилися».
Звичайно, читаючи книжки, люди розвиваються, але книги самі по собі не створюються, їх створюють люди, чий розум кращий від інших, які прагнуть донести свою думку, чомусь навчити.
2. Підходи до розуміння Джихаду в сучасному ісламі. Положення жінки в ісламі.
У зв'язку з дуже важливим для ісламу поняттям джихаду можна наголосити на войовничості мусульманської релігії. Саме цей аспект спричиняв і спричинює цілу низку політичних проблем, починаючи з перших років існування ісламу й аж до нашого часу (політична нестабільність на Близькому Сході, тероризм ісламських фундаменталістів та ін.). Але закид на адресу войовничості ісламу є дещо однобічним і в усякому разі не виваженим із наукової точки зору. Адже джихад не є суто релігійною войовничістю. У перекладі з арабської воно означає «старання, зусилля, напруження». В ісламі існують такі поняття, як «джихад серця» — боротьба з власними недоліками, «джихад руки» — дотримання міри в покаранні, «джихад мови» та ін., що мають у першу чергу етичний та правничий зміст (самовиховання, справедливість та ін.). Збройна ж боротьба за утвердження ісламу в світі називається «джихад меча», тобто є лише одним із аспектів джихаду. Але на Заході переважає розуміння джихаду виключно як «війни за віру». Таке розуміння одного з найважливіших понять ісламу притаманне передусім політикам — тому, що саме цей аспект завдає найбільшого неспокою світові.
Жінка- мусульманка має певні права, але в порівнянні з чоловіком прав у неї менше. Вона має право на життя, освіту, житло, їжу, шлюб по коханню, добре до себе ставлення і так далі і тому подібне
Права жінок в ісламі:
1) Положення жінки в ісламі дає їй можливість жити щасливо, бути коханою, насолоджуватися земними і духовними благами. Але жінка мусульманка не повинна вчиняти таких вчинків, які б не схвалював її чоловік.
2) Жінка грає величезну, але в суспільному, політичному та економічному житті держави обмежена. Тобто її місце і сенс життя — дім, сім’я, діти. Не даремно в правових питаннях голос двох жінок стоїть голоси одного чоловіка.
3) Ставлення до жінки в країнах, які проповідують Іслам, істотно відрізняється від західних стереотипів, але це йде тільки на благо сім’ї, тобто на користь для самої жінки. Адже аморальний спосіб життя, який жорстко присікається ісламом, не може принести нічого корисного і конструктивного.
4) Одяг. Іслам забороняє оголяти ті частини жіночого тіла (аорт), які Аллах вважає неприпустимими для погляду інших чоловіків. Тут, мабуть, я висловлю свою незгоду. Упевнений в тому, що одяг жінки навпаки повинен виділяти її переваги і приховувати недоліки. Якщо обличчя красиве, навіщо його приховувати від поглядів інших людей, нехай всі дивляться і захоплюються красою, а чоловік володіє.
Жінка в ісламі має свої права і обов’язки, які не повинні входити в протиріччя з ісламом, сім’єю і чоловіком. Жінка мусульманка не повинна суперечити чоловікові, зобов’язана займатися сім’єю і домашнім господарством, а на чоловікові лежать обов’язки щодо забезпечення безпеки та фінансової підтримки .
3. Поясніть задачу феноменології «пізнання повної
системи утворень свідомості, що вибудовують (несвідомо) об’єктивну дійсність»?
Зведення буття до свідомості суб'єкта, що розуміється як загальна, безособова свідомість. На цій основі зважується центральна для теорії пізнання проблема трансцендентного – питання про незалежну від свідомості об'єктивну дійсність: дана в пізнанні дійсність іманентна свідомості. Разом з тим існує об'єктивна, незалежна від суб'єкта, істина, тобто недоступне пізнанню трансцендентне. Реальність розглядається як результат діяльності безособової свідомості, яка конструює природу, природознавство, і культуру, науки про культуру.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 23
1. Суспільний договір згідно вчення Т.Гоббса? Поясніть характеристику природнього стану людства як війну всіх проти всіх.
Згідно Гоббсу, природним станом людей до об'єднання в державу був стан війни і не просто війни, а "війни всіх проти всіх", так як людям властива від природи взаємна схильність шкодити один одному. Оскільки люди в природному стані рівні, ця війна не може закінчитися нічиєю перемогою.
Гоббс каже, що довго перебувати в природному стані неможливо, так як воно веде до взаємного винищування людей. Тому вони приходять до висновку що потрібно створити державу, яка могла б відрегулювати їх відносини і припинити «війну всіх проти всіх». Держава повинна утворитися внаслідок укладення суспільного договору. Але в цьому договорі мають бути природні закони, які не повинні порушуватися. Перший основний природний закон за Гоббсом - потрібно шукати миру по всюди, де його можна досягти, там, де світу досягти неможливо, потрібно шукати допомогу для ведення війни. З цього основного закону Гоббс виводить 20 похідних законів, ось декілька з них:
1) Не можна, щоб той, хто першим надав вам послугу, опинився після цього в гіршому становищі, ніж раніше.
2) Кожен повинен проявляти до всіх люб'язність. Той, хто порушує цей закон, може бути названий нестерпним і обтяжливим для інших. Гоббс тут як би посилається на Цицерона, який попереджувальним і чуйним людям протиставляв людей нелюдських.
3) Ніхто не може бути суддею або арбітром у своїй власній справі.
4) Порушує закон той, хто віддається пияцтву, яке руйнує здатність правильно міркувати.
Зведення буття до свідомості суб'єкта, що розуміється як загальна, безособова свідомість. На цій основі зважується центральна для теорії пізнання проблема трансцендентного – питання про незалежну від свідомості об'єктивну дійсність: дана в пізнанні дійсність іманентна свідомості. Разом з тим існує об'єктивна, незалежна від суб'єкта, істина, тобто недоступне пізнанню трансцендентне. Реальність розглядається як результат діяльності безособової свідомості, яка конструює природу, природознавство, і культуру, науки про культуру.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 23
1. Суспільний договір згідно вчення Т.Гоббса? Поясніть характеристику природнього стану людства як війну всіх проти всіх.
Згідно Гоббсу, природним станом людей до об'єднання в державу був стан війни і не просто війни, а "війни всіх проти всіх", так як людям властива від природи взаємна схильність шкодити один одному. Оскільки люди в природному стані рівні, ця війна не може закінчитися нічиєю перемогою.
Гоббс каже, що довго перебувати в природному стані неможливо, так як воно веде до взаємного винищування людей. Тому вони приходять до висновку що потрібно створити державу, яка могла б відрегулювати їх відносини і припинити «війну всіх проти всіх». Держава повинна утворитися внаслідок укладення суспільного договору. Але в цьому договорі мають бути природні закони, які не повинні порушуватися. Перший основний природний закон за Гоббсом - потрібно шукати миру по всюди, де його можна досягти, там, де світу досягти неможливо, потрібно шукати допомогу для ведення війни. З цього основного закону Гоббс виводить 20 похідних законів, ось декілька з них:
1) Не можна, щоб той, хто першим надав вам послугу, опинився після цього в гіршому становищі, ніж раніше.
2) Кожен повинен проявляти до всіх люб'язність. Той, хто порушує цей закон, може бути названий нестерпним і обтяжливим для інших. Гоббс тут як би посилається на Цицерона, який попереджувальним і чуйним людям протиставляв людей нелюдських.
3) Ніхто не може бути суддею або арбітром у своїй власній справі.
4) Порушує закон той, хто віддається пияцтву, яке руйнує здатність правильно міркувати.
2. Порівняйте моральні, релігійні та правові норми.
Виділіть відмінні ознаки.
Моральні норми діють через свідомість людей, підтримуються суспільною думкою. Але моральні норми не всесильні. Вони відрізняються відомою невизначеністю, моральними поглядами людей у залежності від рівня їхньої культури, віку. Розходження в моральних представленнях часто приводять до конфліктних ситуацій, життєвим зіткненням. Норми моралі не забезпечуються якими-небудь особливими законами, державними органами.
Право також виражається в загальних правилах поведінки, нормах. У своїй основі правові норми мають моральний характер. Наприклад, як моралі, так і праву суперечать дії, що принижують достоїнство людської особистості, що зазіхають на його життя і волю. Однак правові норми виражені в законах, інших юридичних документах; вони мають офіційний характер і зв'язані часом із примусовим виконанням правил покоління. Виражаючи в нормативних документах, правові норми відрізняються строгою визначеністю по змісту, однозначністю.
На відміну від моралі, право характеризується тим, що юридичні норми підтримуються силою державного примусу і при необхідності до порушника можуть бути застосовані діючі, часом тверді міри. Сила моралі, виражена в суспільній думці, дуже значна, але вона спрацьовує не завжди, а головне — немає особливого апарата, який би своєю діяльністю ефективно забезпечував проведення в життя необхідних мір.
Релігійні норми виникають в процесі історичного розвитку протягом досить тривалого часу, фіксуються в усній або письмовій формі (Біблія, Коран, Талмуд та ін.). Регулюють внутрішню поведінку, яка може виявлятися у зовнішніх вчинках. Не обмежуються територією дії, адресовані віруючим відповідної конфесії незалежно від місця перебування. Базуються на внутрішньому авторитеті - голосі сумління, переконанні віруючих.
Моральні норми діють через свідомість людей, підтримуються суспільною думкою. Але моральні норми не всесильні. Вони відрізняються відомою невизначеністю, моральними поглядами людей у залежності від рівня їхньої культури, віку. Розходження в моральних представленнях часто приводять до конфліктних ситуацій, життєвим зіткненням. Норми моралі не забезпечуються якими-небудь особливими законами, державними органами.
Право також виражається в загальних правилах поведінки, нормах. У своїй основі правові норми мають моральний характер. Наприклад, як моралі, так і праву суперечать дії, що принижують достоїнство людської особистості, що зазіхають на його життя і волю. Однак правові норми виражені в законах, інших юридичних документах; вони мають офіційний характер і зв'язані часом із примусовим виконанням правил покоління. Виражаючи в нормативних документах, правові норми відрізняються строгою визначеністю по змісту, однозначністю.
На відміну від моралі, право характеризується тим, що юридичні норми підтримуються силою державного примусу і при необхідності до порушника можуть бути застосовані діючі, часом тверді міри. Сила моралі, виражена в суспільній думці, дуже значна, але вона спрацьовує не завжди, а головне — немає особливого апарата, який би своєю діяльністю ефективно забезпечував проведення в життя необхідних мір.
Релігійні норми виникають в процесі історичного розвитку протягом досить тривалого часу, фіксуються в усній або письмовій формі (Біблія, Коран, Талмуд та ін.). Регулюють внутрішню поведінку, яка може виявлятися у зовнішніх вчинках. Не обмежуються територією дії, адресовані віруючим відповідної конфесії незалежно від місця перебування. Базуються на внутрішньому авторитеті - голосі сумління, переконанні віруючих.
3. З.Фрейд. Відкриття підсвідомого. Структура особистості.
З. Фрейд - австрійський психолог і невролог юдейського походження, який вивчав людське несвідоме.
Явище підсвідомого було відоме задовго до Фрейда. Фрейду вдалося зробити підсвідоме об'єктом дослідження з принципово нових позицій. Він відводить підсвідомому провідне місце в процесі становлення та існування людини.
Підсвідоме трактується Фрейдом як сукупність первісних інстинктів, темних ірраціональних, асоціальних і аморальних потягів і бажань. В основі всіх людських пристрастей і вад марнолюбства, владолюбства, заздрості,жадібності та інших лежать два основних, базових інстинкти. Перший інстинкт сексуальний (потяг до життя), який ще позначається Фрейдом терміном «лібідо». Другий інстинкт агресивний, («потяг до смерті»). Ці два інстинкти, Ерос і Танатос (названі так за іменами давньогрецьких богів кохання і смерті), є тими силами, що керують здебільшого людським життям. Вони виявляються сильнішими за розумні мотиви, потреби та інтереси людини.
Роль підсвідомих імпульсів виявляється досить неоднозначною. З одного боку, вони лежать в основі різноманітних неврозів, душевних конфліктів, проявів зла, агресії, насильства. З другого боку, саме підсві¬домі потяги є тими імпульсами психічної енергії, які живлять творчу ак-тивність людини у мистецтві, у науковому пізнанні, у всіх формах люд¬ської діяльності.
Структура особистості.
Ід (або "Воно") - початкова складова нашої психіки. "Вона" йде на поводу "у самих наших нижчих прагнень, а також первинних потреб".
Психологія новонародженої дитини якраз складається з початку Ід. Тобто поки він не знає, що є моральні підвалини, моральність, норми поведінки, він керується лише чисто тваринними інстинктами. Структура особистості за Фрейдом передбачає осередок сексуальної енергії в елементі Оно. І діти, лише з'явилися на світ, володіють нею теж. Поки вона проявляється, коли дитина смокче молоко матері, а також в інших незначних аспектах життя. Потрібно відзначити при цьому, що на ранньому етапі життя потяг є безстатевим (тобто людина не усвідомив ні свою статеву приналежність, ні статеву приналежність оточуючих).
Его (або "Я"). Є проміжним станом Ід і Супер-Его. Структура особистості за Фрейдом не дає точного значення віку, коли даний елемент повинен почати формуватися. Як, наприклад, діти починають говорити і ходити по-різному, так і Его проявляється індивідуально. Грубо кажучи, процес цей можна спостерігати тоді, коли дитина входить у свідомий вік. Батьки кажуть йому, що для того, щоб сходити в туалет, необхідно сісти на горщик.
Або що на людей не можна показувати пальцем. Часто дитя не розуміє, чому від нього вимагають дотримання якихось правил - в цей період йде найсильніша боротьба Ід і Его.
Супер-Его ("Над-Я"). Одночасно з усім перерахованим вище дитина починає усвідомлювати свою статеву приналежність. З одного боку, він цього соромиться, а з іншого - бачить привід для гордості. Починає формуватися його сексуальність, проте майже завжди її прояв (у вигляді мастурбації) знаходить різке припинення і несхвалення з боку батьків. На додаток до цього дитина починає ідентифікувати себе з одним з батьків. Неусвідомлене бажання інцесту, а також його неможливість змушують дитину переймати всі якості батьків, їх модель поведінки. Хлопчики при цьому прагнуть стати такими, як їх батько, а дівчатка - як мати. Таким чином відбувається формування Супер-Его
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 24
1. Визначте основні риси некласичної (постмодерної) філософії.
Некласична філософія доби постмодерну та глобалізованого суспільства. Для неї, з одного боку, є характерним неоконсерватизм – нове повернення і переосмислення метафізики та новий пошук абсолютів, ідеалів та початкових принципів. У цьому дусі переосмислювалися Арістотель і Фома, Кант та Гегель, Ґайдеггер і Гартман. З іншого боку відбулася подальша радикалізація некласичної філософії здійснена представниками філософії постмодернізму. Вони виступили проти сучасного культу раціональності – піднесення науки і техніки, закликали здійснювати остаточний розрив з традицією, проголошували почуття вищими за розум, говорили про повернення до дологосного стану свідомості.
З. Фрейд - австрійський психолог і невролог юдейського походження, який вивчав людське несвідоме.
Явище підсвідомого було відоме задовго до Фрейда. Фрейду вдалося зробити підсвідоме об'єктом дослідження з принципово нових позицій. Він відводить підсвідомому провідне місце в процесі становлення та існування людини.
Підсвідоме трактується Фрейдом як сукупність первісних інстинктів, темних ірраціональних, асоціальних і аморальних потягів і бажань. В основі всіх людських пристрастей і вад марнолюбства, владолюбства, заздрості,жадібності та інших лежать два основних, базових інстинкти. Перший інстинкт сексуальний (потяг до життя), який ще позначається Фрейдом терміном «лібідо». Другий інстинкт агресивний, («потяг до смерті»). Ці два інстинкти, Ерос і Танатос (названі так за іменами давньогрецьких богів кохання і смерті), є тими силами, що керують здебільшого людським життям. Вони виявляються сильнішими за розумні мотиви, потреби та інтереси людини.
Роль підсвідомих імпульсів виявляється досить неоднозначною. З одного боку, вони лежать в основі різноманітних неврозів, душевних конфліктів, проявів зла, агресії, насильства. З другого боку, саме підсві¬домі потяги є тими імпульсами психічної енергії, які живлять творчу ак-тивність людини у мистецтві, у науковому пізнанні, у всіх формах люд¬ської діяльності.
Структура особистості.
Ід (або "Воно") - початкова складова нашої психіки. "Вона" йде на поводу "у самих наших нижчих прагнень, а також первинних потреб".
Психологія новонародженої дитини якраз складається з початку Ід. Тобто поки він не знає, що є моральні підвалини, моральність, норми поведінки, він керується лише чисто тваринними інстинктами. Структура особистості за Фрейдом передбачає осередок сексуальної енергії в елементі Оно. І діти, лише з'явилися на світ, володіють нею теж. Поки вона проявляється, коли дитина смокче молоко матері, а також в інших незначних аспектах життя. Потрібно відзначити при цьому, що на ранньому етапі життя потяг є безстатевим (тобто людина не усвідомив ні свою статеву приналежність, ні статеву приналежність оточуючих).
Его (або "Я"). Є проміжним станом Ід і Супер-Его. Структура особистості за Фрейдом не дає точного значення віку, коли даний елемент повинен почати формуватися. Як, наприклад, діти починають говорити і ходити по-різному, так і Его проявляється індивідуально. Грубо кажучи, процес цей можна спостерігати тоді, коли дитина входить у свідомий вік. Батьки кажуть йому, що для того, щоб сходити в туалет, необхідно сісти на горщик.
Або що на людей не можна показувати пальцем. Часто дитя не розуміє, чому від нього вимагають дотримання якихось правил - в цей період йде найсильніша боротьба Ід і Его.
Супер-Его ("Над-Я"). Одночасно з усім перерахованим вище дитина починає усвідомлювати свою статеву приналежність. З одного боку, він цього соромиться, а з іншого - бачить привід для гордості. Починає формуватися його сексуальність, проте майже завжди її прояв (у вигляді мастурбації) знаходить різке припинення і несхвалення з боку батьків. На додаток до цього дитина починає ідентифікувати себе з одним з батьків. Неусвідомлене бажання інцесту, а також його неможливість змушують дитину переймати всі якості батьків, їх модель поведінки. Хлопчики при цьому прагнуть стати такими, як їх батько, а дівчатка - як мати. Таким чином відбувається формування Супер-Его
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 24
1. Визначте основні риси некласичної (постмодерної) філософії.
Некласична філософія доби постмодерну та глобалізованого суспільства. Для неї, з одного боку, є характерним неоконсерватизм – нове повернення і переосмислення метафізики та новий пошук абсолютів, ідеалів та початкових принципів. У цьому дусі переосмислювалися Арістотель і Фома, Кант та Гегель, Ґайдеггер і Гартман. З іншого боку відбулася подальша радикалізація некласичної філософії здійснена представниками філософії постмодернізму. Вони виступили проти сучасного культу раціональності – піднесення науки і техніки, закликали здійснювати остаточний розрив з традицією, проголошували почуття вищими за розум, говорили про повернення до дологосного стану свідомості.
2. Релігійна та світська мораль. Можливі конфлікти між
ними.
Релігійна мораль являє собою сукупність моральних понять, принципів, етичних норм, що утворюються під безпосереднім впливом релігійного світогляду. Стверджуючи, що моральність має надприродне, божественне походження, проповідники всіх релігій проголошують тим самим вічність і незмінність своїх моральних установлень.
Норми моральності можуть бути різноманітними в різних релігійних системах. Це пояснюється насамперед тим, що укладалися вони в різних країнах, у різних народів, на різних етапах суспільного розвитку.
Світська теорія моралі проголошує добро найвищою абсолютною вселюдською цінністю, прагнення його наповнює життя людини сенсом, релігійна — творінням Бога. Він — найвища досконалість (еталон досконалості), істина, добро.
Основні заповіді, які визнає релігія, не суперечать принципам світської етики: "Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!", "Не вбивай!", "Не чини перелюбу!", "Не кради!", "Не свідчи неправдиво на свого ближнього!". Однаково витлумачують вони людські чесноти (милосердя, щедрість, правдивість, чесність, справедливість, мудрість, терпеливість, помірність) і моральні вади (гордість, скупість, заздрість, лінощі, дармоїдство тощо).
Можливі конфлікти якщо:
Сформовані за допомогою релігії світорозуміння, світовідчуття, світоспоглядання, світоставлення тощо можуть спонукати віруючу людину до конфлікту з носіями чи суб'єктами політики (державою, партією, рухом, особою), якщо їх принципи, конкретні дії суперечать поглядам, оцінкам і нормам релігійного індивіда чи інституції. Найчастіше це за умов перебування індивіда (інституції) в іновірному середовищі.
Релігійна мораль являє собою сукупність моральних понять, принципів, етичних норм, що утворюються під безпосереднім впливом релігійного світогляду. Стверджуючи, що моральність має надприродне, божественне походження, проповідники всіх релігій проголошують тим самим вічність і незмінність своїх моральних установлень.
Норми моральності можуть бути різноманітними в різних релігійних системах. Це пояснюється насамперед тим, що укладалися вони в різних країнах, у різних народів, на різних етапах суспільного розвитку.
Світська теорія моралі проголошує добро найвищою абсолютною вселюдською цінністю, прагнення його наповнює життя людини сенсом, релігійна — творінням Бога. Він — найвища досконалість (еталон досконалості), істина, добро.
Основні заповіді, які визнає релігія, не суперечать принципам світської етики: "Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!", "Не вбивай!", "Не чини перелюбу!", "Не кради!", "Не свідчи неправдиво на свого ближнього!". Однаково витлумачують вони людські чесноти (милосердя, щедрість, правдивість, чесність, справедливість, мудрість, терпеливість, помірність) і моральні вади (гордість, скупість, заздрість, лінощі, дармоїдство тощо).
Можливі конфлікти якщо:
Сформовані за допомогою релігії світорозуміння, світовідчуття, світоспоглядання, світоставлення тощо можуть спонукати віруючу людину до конфлікту з носіями чи суб'єктами політики (державою, партією, рухом, особою), якщо їх принципи, конкретні дії суперечать поглядам, оцінкам і нормам релігійного індивіда чи інституції. Найчастіше це за умов перебування індивіда (інституції) в іновірному середовищі.
3. Буддистський канон. Склад та стислий зміст.
Буддистський канон складається з трьох частин.
1.Віная-пітака ("Кошик дисциплін”) – містить правила поведінки, обов’язкові для членів буддистської громади (сангхі). У свою чергу віная-пітака теж ділиться на три розділи. описує обов´язкові правила прийому до буддійських общин, приписи стосовно життя періоду дощів, правила щодо житла, одягу тощо.
2.Абхідхідхамма-пітака – метафізичні й етико-психологічні проблеми дгарми (вчення). Складається воно із семи розділів.
3.Сутта-пітака ("Кошик текстів”) – подає в найбільш повному вигляді "Вчення” (Дгарму). Це – своєрідна енциклопедія буддизму. Складається вона з п’яти збірників сутр (текстів). Усі ці тексти вважаються священними і записані на мові палі.
Це найповніша збірка буддійських повчань і промов. Головну роль у ній відіграють промови Будди і його учнів. Тут вміщено діалоги, вірші, легенди й афоризми. Багато місця відводиться доведенню переваг буддизму над брахманізмом і вигодам від вступу в буддійську общину. Значну увагу приділяє критика аскетизму як методу врятування; йому протиставляються любов, співчуття, відсутність заздрості. Разом із міфами про створення світу тут вмішено оповідь про останні дні життя Будди, обставини його смерті, спалення його тіла і поділ останків після спалення. Ця книга — важливе джерело знань про звичаї, народні традиції, напрями релігійної думки.
У канон входить також "Джатакі" — збірник оповідань про 550 попередніх перероджень Будди;
Буддистський канон складається з трьох частин.
1.Віная-пітака ("Кошик дисциплін”) – містить правила поведінки, обов’язкові для членів буддистської громади (сангхі). У свою чергу віная-пітака теж ділиться на три розділи. описує обов´язкові правила прийому до буддійських общин, приписи стосовно життя періоду дощів, правила щодо житла, одягу тощо.
2.Абхідхідхамма-пітака – метафізичні й етико-психологічні проблеми дгарми (вчення). Складається воно із семи розділів.
3.Сутта-пітака ("Кошик текстів”) – подає в найбільш повному вигляді "Вчення” (Дгарму). Це – своєрідна енциклопедія буддизму. Складається вона з п’яти збірників сутр (текстів). Усі ці тексти вважаються священними і записані на мові палі.
Це найповніша збірка буддійських повчань і промов. Головну роль у ній відіграють промови Будди і його учнів. Тут вміщено діалоги, вірші, легенди й афоризми. Багато місця відводиться доведенню переваг буддизму над брахманізмом і вигодам від вступу в буддійську общину. Значну увагу приділяє критика аскетизму як методу врятування; йому протиставляються любов, співчуття, відсутність заздрості. Разом із міфами про створення світу тут вмішено оповідь про останні дні життя Будди, обставини його смерті, спалення його тіла і поділ останків після спалення. Ця книга — важливе джерело знань про звичаї, народні традиції, напрями релігійної думки.
У канон входить також "Джатакі" — збірник оповідань про 550 попередніх перероджень Будди;
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 25
1.Загальні риси філософії екзистенціалізму. Що значить для людини примат існування над сутністю? Аналіз страху Кєркегором і Свободи Сартром. Прокоментуйте вислів «приречений до свободи».
Екзистенціалі́зм або філософія існування (— напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. ВИЗНАЧАЛЬНІ риси екзистенціалізму:на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи. ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТИ стверджували примат існування над сутністю: людина не реалізує свою сутність, а створює її в процесі свого існування. Вони підкреслювали унікальність і неповторність людського життя, її незвідність до чого-небудь загального - будь то сутність людини взагалі або людське. ПЕРЕЛІК і аналіз модусів починається із страху, основою якого є страх передчуття смерті, а продовженням – шлях до самої смерті. Отже, буття людини до смерті є страх. Оперування такими поняттями, як «страх», «смерть», поступово оформлюються в концепції М. Хай-деггера в більш узагальнене поняття – «ніщо». На дослідження саме цих аспектів М. Хайдеггера наштовхує С. Керкегор з його пошуками «екзистенціального мислення», дослідженням «страху», «трепету». ЯКЩО людина "приречена до свободи", вона сама є законом своєї діяльності. Свобода забезпечена тільки вибором мети і не потребує її досягнення. Абсолютність свободи робить людину залежною від своєї свободи. Сама свобода встановлює єдину межу свободи людини. Людина"приречена бути вільною"
1.Загальні риси філософії екзистенціалізму. Що значить для людини примат існування над сутністю? Аналіз страху Кєркегором і Свободи Сартром. Прокоментуйте вислів «приречений до свободи».
Екзистенціалі́зм або філософія існування (— напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. ВИЗНАЧАЛЬНІ риси екзистенціалізму:на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи. ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТИ стверджували примат існування над сутністю: людина не реалізує свою сутність, а створює її в процесі свого існування. Вони підкреслювали унікальність і неповторність людського життя, її незвідність до чого-небудь загального - будь то сутність людини взагалі або людське. ПЕРЕЛІК і аналіз модусів починається із страху, основою якого є страх передчуття смерті, а продовженням – шлях до самої смерті. Отже, буття людини до смерті є страх. Оперування такими поняттями, як «страх», «смерть», поступово оформлюються в концепції М. Хай-деггера в більш узагальнене поняття – «ніщо». На дослідження саме цих аспектів М. Хайдеггера наштовхує С. Керкегор з його пошуками «екзистенціального мислення», дослідженням «страху», «трепету». ЯКЩО людина "приречена до свободи", вона сама є законом своєї діяльності. Свобода забезпечена тільки вибором мети і не потребує її досягнення. Абсолютність свободи робить людину залежною від своєї свободи. Сама свобода встановлює єдину межу свободи людини. Людина"приречена бути вільною"
2.Етика стоїків та Епікура. Проаналізуйте думку
Епікура: «Будьмо вдячні розумній природі, що вона зробила потрібне легким, а
тяжке – непотрібним» та Сенеки «Що природньо - те не соромно».
Епікур стверджував практичну мету філософії, її етичний сенс: «Пусти слова того філософа, якими не лікується ніяке страждання людини. Як від медицини немає ніякої користі, якщо вона не виганяє хвороб з тіла, так і від філософії, якщо вона не виганяє хвороб душі ». Я вважаю що Епікур у вислові "Будьмо вдячні розумній природі, що вона зробила потрібне легким, а тяжке – непотрібним" стверджував що: Основна програма природи - продовження роду. Вижити зараз, щоб продовжити рід. Цей "прогрес" порівняно не складний. Важкий духовний прогрес, але він і не потрібен в контексті головної програми природи. ВИСЛІВ Сенеки «Що природньо - те не соромно» я розумію так: що природно, те створено Богом. Що створено Богом, не може бути потворним - все в цьому світі для любові.
3.Періодизація античної філософії.
Антична філософія - філософія античності. Підрозділяється на давньогрецьку і давньоримську Від раннеклассической філософії до 529 р, коли указом імператора Юстиніана була закрита остання філософська школа в Афінах. Традіаційно першого античним філософом вважається Фалеса останнім - Боецій. Антична філософія сформувалася під впливом і впливом передфілософських грецької традиції, яку умовно можна розглядати як ранній етап самої античної філософії, а також поглядів мудреців Єгипту, Месопотамії, давньосхідних країн.
Хронологічна періодизація. Рання класика (Архаїка) VIII-VI ст. до н. е. - Передфілософських традиція. Не будучи по суті філософією, передфілософських традиція заклала основи філософського пізнання надалі. Окремо серед раннеклассической філософії знаходяться софісти. представники: Гомер, Гесіод, Орфей, Лін, Мусей, Епіменід, Ферекид, Акусілай. VII-V ст. до н. е. - Рання класика, чи грецька натурфілософія. Перші грецькі натурфілософи не торкалися або майже не стосувалися питань етики та естетики, приділяючи увагу в першу чергу космогонії і космології і заклавши основу для подальшого розвитку точних наук. Класика V-IV ст. до н. е. - Сократ і сократики. Класична грецька філософія традиційно починається з імені Сократа, який першим звернувся від натурфілософських питань до проблем добра і зла, етики поведінки людини. Учні Сократа породили ряд «сократічеських» шкіл, найбільшими з яких стали платоники і кініки. представники: Сократ, Платон, Спевсіпп, Ксенократ, Полемон, Крантор, Кратет Афінський, Клеарх. IV-III ст. до н. е. - Арістотель і перипатетики. Діяльність Аристотеля і найбільших представників його школи - перипатетиків - логічно завершила і підсумувала досягнення класики. представники: Аристотель, Теофраст, Евдем Родоський, Стратон, Аристоксен, Дикеарх, Клеарх.
Епікур стверджував практичну мету філософії, її етичний сенс: «Пусти слова того філософа, якими не лікується ніяке страждання людини. Як від медицини немає ніякої користі, якщо вона не виганяє хвороб з тіла, так і від філософії, якщо вона не виганяє хвороб душі ». Я вважаю що Епікур у вислові "Будьмо вдячні розумній природі, що вона зробила потрібне легким, а тяжке – непотрібним" стверджував що: Основна програма природи - продовження роду. Вижити зараз, щоб продовжити рід. Цей "прогрес" порівняно не складний. Важкий духовний прогрес, але він і не потрібен в контексті головної програми природи. ВИСЛІВ Сенеки «Що природньо - те не соромно» я розумію так: що природно, те створено Богом. Що створено Богом, не може бути потворним - все в цьому світі для любові.
3.Періодизація античної філософії.
Антична філософія - філософія античності. Підрозділяється на давньогрецьку і давньоримську Від раннеклассической філософії до 529 р, коли указом імператора Юстиніана була закрита остання філософська школа в Афінах. Традіаційно першого античним філософом вважається Фалеса останнім - Боецій. Антична філософія сформувалася під впливом і впливом передфілософських грецької традиції, яку умовно можна розглядати як ранній етап самої античної філософії, а також поглядів мудреців Єгипту, Месопотамії, давньосхідних країн.
Хронологічна періодизація. Рання класика (Архаїка) VIII-VI ст. до н. е. - Передфілософських традиція. Не будучи по суті філософією, передфілософських традиція заклала основи філософського пізнання надалі. Окремо серед раннеклассической філософії знаходяться софісти. представники: Гомер, Гесіод, Орфей, Лін, Мусей, Епіменід, Ферекид, Акусілай. VII-V ст. до н. е. - Рання класика, чи грецька натурфілософія. Перші грецькі натурфілософи не торкалися або майже не стосувалися питань етики та естетики, приділяючи увагу в першу чергу космогонії і космології і заклавши основу для подальшого розвитку точних наук. Класика V-IV ст. до н. е. - Сократ і сократики. Класична грецька філософія традиційно починається з імені Сократа, який першим звернувся від натурфілософських питань до проблем добра і зла, етики поведінки людини. Учні Сократа породили ряд «сократічеських» шкіл, найбільшими з яких стали платоники і кініки. представники: Сократ, Платон, Спевсіпп, Ксенократ, Полемон, Крантор, Кратет Афінський, Клеарх. IV-III ст. до н. е. - Арістотель і перипатетики. Діяльність Аристотеля і найбільших представників його школи - перипатетиків - логічно завершила і підсумувала досягнення класики. представники: Аристотель, Теофраст, Евдем Родоський, Стратон, Аристоксен, Дикеарх, Клеарх.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 26.
1. Сучасна філософія свідомості. Проблема співвідношення свідомості і мозку.
Філосо́фія свідо́мості — філософська дисципліна, предметом вивчення якої є природа свідомості, а також співвідношення свідомості та фізичної реальності (тіла).У XIX столітті Артур Шопенгауер назвав свідомість «загадкою Всесвіту», натякаючи на те, що таємниця свідомості залишається темним місцем у всьому корпусі (сукупності) людського знання. У XX столітті філософія свідомості стає одним з найпопулярніших напрямів досліджень, щорічно з цієї теми виходить величезна кількість літератури. Сучасний американський філософ Річард Рорті навіть заявив, що на його думку філософія свідомості сьогодні є єдиною справді корисною філософською дисципліною.
Проблематика філософії свідомості започаткована ще в античності. Платон та Аристотель є попередниками сучасних дуалістів, оскільки вважали, що розум існує як окрема від матерії онтологічна реальність. Біля джерел традиції монізму стоїть інший грецький філософ, Парменід, який стверджував, що буття та мислення єдині. Свідомість стає найважливішим об'єктом вивчення філософів у Новий час, в концепціях Декарта, Спінози, Локка та Юма. Сьогодні філософія свідомості розвивається в основному в рамках аналітичної філософії.
Філософія свідомості має не тільки теоретичне значення.
По-перше, від відповіді на питання про те, що таке свідомість, залежить те, якою має бути наукова психологія і чи можлива вона.
По-друге, теорії свідомості пов'язані з етичними і навіть правовими питаннями, такими як питання про свободу волі і відповідальності людини за свої вчинки.
Нарешті, сучасні теорії свідомості впливають на розвиток концепції штучного інтелекту.
Питання про співвідношення свідомості і тіла, відоме також як психофізична проблема, нерідко вважається головною теоретичною проблемою філософії свідомості. Проблема свідомість і мозок включає два головних аспекти. Перший - як співвідносяться явища свідомості, психічне з фізіологічними процесами в мозку. Це так звана психофізіологічна проблема. І другий аспект, тісно пов'язаний з першим - співвідношення ідеального і матеріального.
Зупинимося послідовно на кожній з цих проблем. Психофізіологічну проблему матеріалізм і ідеалізм і завжди вирішували по-різному.
Правда, і серед представників ідеалізму немає можливу уніфікацію у вирішенні цієї проблеми.
Частину ідеалістів, а разом з ними і представники дуалізму вирішують її у формі психофізіологічного паралелізму : психічні та фізіологічні процеси протікають паралельно і незалежно один від одного і в той же час незрозумілим чином відповідають один одному.
Друге рішення виступає у вигляді ідеї психофізіологічного взаємодії, хоча питання, як можуть взаємодіяти ідеальне, психічне і матеріальне, фізіологічні прихильники цієї позиції залишають відкритим.
Третім, крайнім варіантом є ідея психофізіологічного тотожності, відомості фізіологічного до психічного, ідея, властива суб'єктивного ідеалізму. Так, махіста Авенаріус заперечував всякий зв'язок свідомості з мозком. Мислення, на його думку, не є мешканець володар чи, половина або сторона і т. д., але і не продукт і навіть не фізіологічна функція або навіть стан мозку.
Проте і в матеріалізмі психофізіологічна проблема не знайшла єдиного рішення. Представники вульгарного матеріалізму, відкидаючи ідеалізм, впали в іншу крайність, ототожнив свідомість і матерію, оголосивши і думка матеріальної. Так, Бюхнер, Фогт і Молешотт, вихідці з цієї школи, вважали, що мозок так само виділяє думку, як печінка-жовч. У 3О-х роках нашого століття спостерігався рецидив подібних поглядів у зв'язку з успіхами електрофізіології: окремі фізіологи і психологи стали прирівнювати думка до електромагнітних коливань.
2. Принципи буддійського віровчення. Чому для Будди світ є суцільне страждання? Заперечення існування душі в буддизмі.
Основи свого віровчення Будда виголосив у своїй першій проповіді, виклавши їх у вигляді “Чотирьох благородних істин”. У сучасному перекладі вони звучать так: “... Благородна істина про страждання: народження – страждання, старість – страждання, хвороба – страждання, смерть – страждання, з'єднання з неприємним – страждання, розлука з приємним – страждання, досягнення чого-небудь бажаного – страждання, коротше кажучи, п'ятирівнева прив'язаність до існування є страждання.
А це … - благородна істина про походження страждання: це спрага, жага, що веде до нових народжень, які супроводжуються насолодами та пристрастями,… а саме: жага насолоди, жага існування, жага загибелі.
А це … - благородна істина про знищення страждання: це повне без залишку знищення означеної жаги, відмова від неї…
А це … - благородна істина про шлях, що веде до знищення страждання: правильне бачення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильне життя, правильне зусилля, правильна увага, правильне зосередження” (Антология мировой философии).
В дещо деталізованій формі означений шлях подається у таких складових: 1. Праведний погляд на розуміння чотирьох істин. 2. Праведне прагнення або рішучість діяти відповідно до цих істин. 3. Праведна мова, тобто відмова від брехні, наклепу, грубої мови і т.д. 4. Праведна дія, ознаками якої є: не завдавати шкоди живим істотам і т.д. 5. Праведний спосіб життя, чесне добування засобів до існування. 6. Праведні зусилля, ретельність наполегливість у подоланні суєтних, марнотних думок, дурних впливів тощо. 7. Праведні думки або постійне збереження в пам'яті знання про те, що життєві пристрасті, які притаманні людині, здатні тільки завадити їй на шляху до звільнення, що необхідна відчуженість від усіх мирських пристрастей. 8. Праведне зосередження, тобто досягнення внутрішнього спокою, повної незворушності, уникнення навіть від почуття радості з приводу розриву з мирськими путами і свого прийдешнього остаточного звільнення. Такий стан дістав назву “нірвани” (з санскріта – “припинення”). Цей восьмеричний шлях Будда назвав середнім, серединним, бо він позбавляє від крайностей в поведінці. Він дійсно пролягає ніби посередині між деякими настановами брахманізму та ідеологією аскетів-відлюдників давньої Індії, тобто, з однієї сторони, він є вільним від прагнення віддатися виру життя, розкошам, насолодам, пристрастям, а, з іншої сторони, - від “ахімси” – жорстокої аскези та повного відсторонення від життя.
Чому для Будди світ є суспільне страждання? В муках народжується людина, вона страждає увядая, страждає в хворобах, вмирає в стражданнях і печалі. Стогнання, біль, смуток, відчай - тяжкі. Союз з немилим страждання, страждання - розлука з милим, і всяка невдоволена жага суто болісна. І всі п'ять сукупностей, що виникли через уподобань - болісні. Така, про брати, благородна істина про страждання. Запечечення існування душі в будизмі.
Спільним для всіх буддійських шкіл є заперечення існування індивідуальної душі людини. Віра в її існування вважається основною перепоною на шляху до досягнення стану пробудження.
3. Вчення Платона та В.Соловйова про любов (на основі їх творів «Бенкет» та «Сенс любові»)
Любов - феномен людських відносин, що займає уми багатьох мислителівпротягом декількох тисячоліть. Питання визначення сутності любовізалишається актуальним і донині. Висунуто безліч теорій. Хтосьнамагався розділити любов на види, виділяючи батьківську любов, любов добатьківщини, любов до протилежної статі і аналізувати їх поокремо, інші (як наприклад Володимир Соловйов) розглядали любовяк унікальну целостностною універсалій світу.
Позиція Володимира Соловйова, викладена ним у філософському праці «Сенскохання »на мій погляд гідна особливої опрацювання та аналізу.
У наш час, коли людина відділив себе культурою від природи, колисоціальне надає найглибше вплив на індивідуальне, частовитісняючи його, людина шукає ті смисли, які визначать його існуванняу світі. Одним з цих сенсів людина вважає любов, так і не маючиможливості осягнути суть кохання. В даному рефераті, я зробив спробувідповісти на запитання «Що таке любов», аналізуючи працю Володимира Соловйова
«Сенс любові».
Володимир Соловйов зробив спробу з релігійної позиції охарактеризуватилюбов. Приступаючи до вивчення даної праці, я спочатку був не згоден зякої б то не було релігійної теорією любові, проте робота Соловйовамала значний вплив на мою позицію.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 27
1. Ідея про надлюдину Ф.Ніцше та її критика В.Соловйовим та Л. Толстим.
Фахівці сумніваються в тому, наскільки серйозно Володимир Соловйов читав Ніцше. Навряд чи, однак, можна сумніватися в тому, що він уважно прочитав «Так говорив Заратустра», вже стала однієї з найбільш популярної книг у Росії. Йому здавалося, що це напрямок, пов'язаний з ідеєю надлюдини, належить до найбільш плідним. Але Соловйов критикував Ніцше за невірну з його точки зору підхід до вибору конкретного втілення цієї ідеї. Для чого потрібно шукати екзотичного вигаданого персонажа на Стародавньому Сході? Для Соловйова безсумнівним було, що в історії була вже реальний надлюдина-Ісус Христос. Християнська інтерпретація ідеї надлюдини, запропонована Соловйовим, розвинена багатьма символістами і постсімволістскому авторами. Повертаючись до проблем навколо «Доктора Живаго», зауважимо, що ця інтерпретація Христа лежить в основі міркувань про християнство і віршів про Христа в романі. У цьому, ймовірно, позначилося і вплив Рільке, взагалі багато важило для Пастернака (за його власним визнанням), але особливо вплинув на вірші з роману.
Рільке (ймовірно у великій мірі через близькість з Лу Андреас-залом) зазнав певного роду співпереживання з Ніцше. Воно не торкнулося самих основних містичних рис особистості та поезії Рільке. Але в його відношенні до християнства і Христу інколи можна почути ноти ніцшеанської надлюдською самовпевненості, як у фразі в листі: ich will mit dem Gott sdivchen ohne das Telephon "Christus" (я хочу говорити з Богом без телефону марки Христос). У цьому дусі Рільке сприйняв і російську духовну традицію. Він серйозно вивчає російську мову, сам пише вірші російською мовою (місцями нагадують майбутнього Пастернака), багато читає російських письменників та їх переводить (геніальний точний переклад «Виходжу один я на дорогу» - Einsam gehe iсh auf dem Weg, den Leeren), вивчає російських художників. Під час двох поїздок до Росії, що відбулися на рубежі 19-го і 20-го століть, Рільке сприймає православ'я і російське релігійне мистецтво, особливо іконопис, як свідчення величезного особистого духовного досвіду. Це він пробує висловити у своєму «Часослова» ("Stundenbuch"), написаній від імені російського монаха-іконописця. Відношення цього ченця до Бога подібно до того, що відчуває сам Рільке.
2. Моральні настанови ісламу. Відмінність від християнства.
Іслам — наймолодша із світових релігій. Тих, хто прийняв цю релігію, називають відданими (араб. - мусульманин). Коран — джерело морального вчення.Опорою морального кодексу ісламу є страх перед Всевишнім, неминучість для людини відповідальності в загробному житті за своє земне існування та боязнь фатального кінця у вічному майбутньому. Однак іслам покладається не лише на силові засоби впливу, а й на психологічні, суттю яких є віра в Аллаха і Судний день. І це кредо утверджується в серці віруючого, формуючи такого внутрішнього сторожа, який втілює в життя моральний кодекс ісламу. Цьому сприяють також влада і громадська думка, яка в мусульманських країнах має вельми велику силу.
Відмітні риси ісламської моралі. Ісламська мораль має кілька відмітних рис. Першою рисою є те, що іслам робить потяг людини до Господа й отримання його ласки заповітною метою життя. Ця мета стає високим критерієм моралі, й заради неї на шляху морального звеличення у людини не може виникнути жодних перешкод, які заважають її самовдосконаленню. У межах моральної системи ісламу страх перед Аллахом примушує існувати і працювати без втручання якихось зовнішніх факторів. Друга риса полягає в тому, що іслам не формує і не створює принципово нової моральної доктрини. Християнство та іслам відносяться до найбільш поширених на землі вірувань. Кожна людина вільна слідувати вірі предків. І те, що святе одним, не може бути топтання іншим.
Визначення ісламу і християнства
Християнство – віра в Бога третьої частини населення земної кулі, в основі якої лежить вчення про єдність Святої Трійці, Спокуту і Ісусі Христі – Спасителя світу. Християнське богослужіння побудоване на Священному Писанні і Священному Переданні.
Іслам – релігія значною чати населення Землі, в основному, жителів Сходу, буквально означає “покірність Богу”. Засновник релігії – пророк Мухаммед. Головні принципи містяться в Корані. Основні догмати цієї релігії-поклоніння Аллаху і пророку Мухаммеду.
Коротке порівняння ісламу і християнства
Віра в єдиного Бога. І християни, і мусульмани вірять в єдиного Бога. Але в християнстві Бог є всесовершенного і Необмежений, природа Його нетварного. В ісламі до Аллаха неможливо вживати поняття духовності, яке всього лише є атрибутом тварної людської душі, а сам Бог в розумінні мусульман, наділений тварними якостями. Звичайно ж, ці два Бога абсолютно різні і немає ніяких підстав їх ототожнювати.
Стовпи віри. Християнське вірування викладено в Символі Віри. Віра в іслам має п’ять стовпів – оголошення її, щоденна п’ятиразове молитва, допомога нужденним у вигляді пожертвувань, щорічний пост і паломництво в Мекку.
Внутрішня природа Бога в християнстві затверджена вченням про Святу Трійцю. Три іпостасі Бога нероздільні. В ісламі внутрішня, духовна, природа Аллаха залишається нерозкритою.
Священики. У християнстві для вчинення Таїнств, служб і треб є священики. В ісламі їх немає. Молитва (намаз) може бути здійснена індивідуально будь-яким віруючим або колективно під руковдством того, хто більше за всіх знає Коран.
3. І.Кант про людину, яка належить двом світам - феноменальному і ноуменальному.
Іммануїл Кант - основоположник німецької класичної філософії (1724-1804). У філософському розвитку Канта розрізняють два періоди - «докритичний» (до 1770 г.) і «критичний». Якщо до початку 80-х його цікавили головним чином природничо-наукові питання, то потім його дух занурюється в так звані метафізичні, тобто загальфілософські, проблеми буття, пізнання, людини, і т.п., тобто всієї системи філософії.
Головні твори критичного періоду: «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788 г.) і «Критика здатності судження" (1790 г.). Основу всіх трьох критик складає вчення Канта про явища і про речі, як вони існують самі по собі - «речі в собі». Пізнання починається, по Канту, з того, що «речі в собі» впливають на органи зовнішніх почуттів і викликають в нас відчуття. Ми пізнаємо світ не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам є (нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени). Але світу явищ відповідає незалежна від людської свідомості сутність речей - «речі в собі»: абсолютне пізнання їх неможливо. Тобто за допомогою почуттів ми не можемо осягнути навколишній світ. По Канту світ ноуменов (світ "речей в собі») змістовно не пізнаваний для людського розуму. Всі спроби його пізнати приречені на провал, завдяки нерозв'язних протиріч (антиномиям ).
Кант був переконаний, що ідеї простору і часу людині відомі перш сприймань. Простір і час ідеальні, а не реальні, тобто не виключна, самостійна сутність. Чуттєвий враження зв'язуються між собою за допомогою суджень, в основі яких лежать категорії, тобто загальні поняття, а вони, по Канту, суть «чисто логічні» форми, що характеризують тільки «чисте мислення», а не його предмет. Категорії дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі.
Категорії розуму (апріорні форми розуму):
Кількість (загальність, безліч, одиничність)
Якість (реальність, заперечення, обмеження)
Ставлення (субстанція, причинність, взаємодія)
Модальність (можливість, дійсність, необхідність)
Синтез категорій створює предметність (правила для розташування відчуттів у просторі та часі, які створюються трансцендентальним суб'єктом). Поняття розуму самі по собі беззмістовні, зміст їм дає лише чуттєвість. Розум сам конструює предмет, тобто ми пізнаємо тільки те, що самі створили - суть трансцендентального суб'єкта. Закони природи - принципи організації трансцендентального суб'єкта. Категорії розуму можна вживати тільки в межах досвіду, всяка спроба використовувати їх для розуміння «речей в собі» призводить до дефолту.
Вчення Канта про знання спирається на його теорію судження - знання виражається в судженні.
Види суджень:
Аналітичні - не дається нового знання про предмет.
Синтетичні - дозволяють здійснювати синтез розуму і даних почуттєвого сприйняття, досвіду (апріорі + апостеріорі).
Поняття ідеї у Канта - НЕ надчуттєвий сутність (як у Платона), а уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання.
Світ явищ - детермінований механістично, у ньому немає місця субстанції.
За допомогою категорії субстанції будується світ досвіду.
Субстанція - неподільна.
Світ явищ - нескінченно ділимо.
1. Сучасна філософія свідомості. Проблема співвідношення свідомості і мозку.
Філосо́фія свідо́мості — філософська дисципліна, предметом вивчення якої є природа свідомості, а також співвідношення свідомості та фізичної реальності (тіла).У XIX столітті Артур Шопенгауер назвав свідомість «загадкою Всесвіту», натякаючи на те, що таємниця свідомості залишається темним місцем у всьому корпусі (сукупності) людського знання. У XX столітті філософія свідомості стає одним з найпопулярніших напрямів досліджень, щорічно з цієї теми виходить величезна кількість літератури. Сучасний американський філософ Річард Рорті навіть заявив, що на його думку філософія свідомості сьогодні є єдиною справді корисною філософською дисципліною.
Проблематика філософії свідомості започаткована ще в античності. Платон та Аристотель є попередниками сучасних дуалістів, оскільки вважали, що розум існує як окрема від матерії онтологічна реальність. Біля джерел традиції монізму стоїть інший грецький філософ, Парменід, який стверджував, що буття та мислення єдині. Свідомість стає найважливішим об'єктом вивчення філософів у Новий час, в концепціях Декарта, Спінози, Локка та Юма. Сьогодні філософія свідомості розвивається в основному в рамках аналітичної філософії.
Філософія свідомості має не тільки теоретичне значення.
По-перше, від відповіді на питання про те, що таке свідомість, залежить те, якою має бути наукова психологія і чи можлива вона.
По-друге, теорії свідомості пов'язані з етичними і навіть правовими питаннями, такими як питання про свободу волі і відповідальності людини за свої вчинки.
Нарешті, сучасні теорії свідомості впливають на розвиток концепції штучного інтелекту.
Питання про співвідношення свідомості і тіла, відоме також як психофізична проблема, нерідко вважається головною теоретичною проблемою філософії свідомості. Проблема свідомість і мозок включає два головних аспекти. Перший - як співвідносяться явища свідомості, психічне з фізіологічними процесами в мозку. Це так звана психофізіологічна проблема. І другий аспект, тісно пов'язаний з першим - співвідношення ідеального і матеріального.
Зупинимося послідовно на кожній з цих проблем. Психофізіологічну проблему матеріалізм і ідеалізм і завжди вирішували по-різному.
Правда, і серед представників ідеалізму немає можливу уніфікацію у вирішенні цієї проблеми.
Частину ідеалістів, а разом з ними і представники дуалізму вирішують її у формі психофізіологічного паралелізму : психічні та фізіологічні процеси протікають паралельно і незалежно один від одного і в той же час незрозумілим чином відповідають один одному.
Друге рішення виступає у вигляді ідеї психофізіологічного взаємодії, хоча питання, як можуть взаємодіяти ідеальне, психічне і матеріальне, фізіологічні прихильники цієї позиції залишають відкритим.
Третім, крайнім варіантом є ідея психофізіологічного тотожності, відомості фізіологічного до психічного, ідея, властива суб'єктивного ідеалізму. Так, махіста Авенаріус заперечував всякий зв'язок свідомості з мозком. Мислення, на його думку, не є мешканець володар чи, половина або сторона і т. д., але і не продукт і навіть не фізіологічна функція або навіть стан мозку.
Проте і в матеріалізмі психофізіологічна проблема не знайшла єдиного рішення. Представники вульгарного матеріалізму, відкидаючи ідеалізм, впали в іншу крайність, ототожнив свідомість і матерію, оголосивши і думка матеріальної. Так, Бюхнер, Фогт і Молешотт, вихідці з цієї школи, вважали, що мозок так само виділяє думку, як печінка-жовч. У 3О-х роках нашого століття спостерігався рецидив подібних поглядів у зв'язку з успіхами електрофізіології: окремі фізіологи і психологи стали прирівнювати думка до електромагнітних коливань.
2. Принципи буддійського віровчення. Чому для Будди світ є суцільне страждання? Заперечення існування душі в буддизмі.
Основи свого віровчення Будда виголосив у своїй першій проповіді, виклавши їх у вигляді “Чотирьох благородних істин”. У сучасному перекладі вони звучать так: “... Благородна істина про страждання: народження – страждання, старість – страждання, хвороба – страждання, смерть – страждання, з'єднання з неприємним – страждання, розлука з приємним – страждання, досягнення чого-небудь бажаного – страждання, коротше кажучи, п'ятирівнева прив'язаність до існування є страждання.
А це … - благородна істина про походження страждання: це спрага, жага, що веде до нових народжень, які супроводжуються насолодами та пристрастями,… а саме: жага насолоди, жага існування, жага загибелі.
А це … - благородна істина про знищення страждання: це повне без залишку знищення означеної жаги, відмова від неї…
А це … - благородна істина про шлях, що веде до знищення страждання: правильне бачення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильне життя, правильне зусилля, правильна увага, правильне зосередження” (Антология мировой философии).
В дещо деталізованій формі означений шлях подається у таких складових: 1. Праведний погляд на розуміння чотирьох істин. 2. Праведне прагнення або рішучість діяти відповідно до цих істин. 3. Праведна мова, тобто відмова від брехні, наклепу, грубої мови і т.д. 4. Праведна дія, ознаками якої є: не завдавати шкоди живим істотам і т.д. 5. Праведний спосіб життя, чесне добування засобів до існування. 6. Праведні зусилля, ретельність наполегливість у подоланні суєтних, марнотних думок, дурних впливів тощо. 7. Праведні думки або постійне збереження в пам'яті знання про те, що життєві пристрасті, які притаманні людині, здатні тільки завадити їй на шляху до звільнення, що необхідна відчуженість від усіх мирських пристрастей. 8. Праведне зосередження, тобто досягнення внутрішнього спокою, повної незворушності, уникнення навіть від почуття радості з приводу розриву з мирськими путами і свого прийдешнього остаточного звільнення. Такий стан дістав назву “нірвани” (з санскріта – “припинення”). Цей восьмеричний шлях Будда назвав середнім, серединним, бо він позбавляє від крайностей в поведінці. Він дійсно пролягає ніби посередині між деякими настановами брахманізму та ідеологією аскетів-відлюдників давньої Індії, тобто, з однієї сторони, він є вільним від прагнення віддатися виру життя, розкошам, насолодам, пристрастям, а, з іншої сторони, - від “ахімси” – жорстокої аскези та повного відсторонення від життя.
Чому для Будди світ є суспільне страждання? В муках народжується людина, вона страждає увядая, страждає в хворобах, вмирає в стражданнях і печалі. Стогнання, біль, смуток, відчай - тяжкі. Союз з немилим страждання, страждання - розлука з милим, і всяка невдоволена жага суто болісна. І всі п'ять сукупностей, що виникли через уподобань - болісні. Така, про брати, благородна істина про страждання. Запечечення існування душі в будизмі.
Спільним для всіх буддійських шкіл є заперечення існування індивідуальної душі людини. Віра в її існування вважається основною перепоною на шляху до досягнення стану пробудження.
3. Вчення Платона та В.Соловйова про любов (на основі їх творів «Бенкет» та «Сенс любові»)
Любов - феномен людських відносин, що займає уми багатьох мислителівпротягом декількох тисячоліть. Питання визначення сутності любовізалишається актуальним і донині. Висунуто безліч теорій. Хтосьнамагався розділити любов на види, виділяючи батьківську любов, любов добатьківщини, любов до протилежної статі і аналізувати їх поокремо, інші (як наприклад Володимир Соловйов) розглядали любовяк унікальну целостностною універсалій світу.
Позиція Володимира Соловйова, викладена ним у філософському праці «Сенскохання »на мій погляд гідна особливої опрацювання та аналізу.
У наш час, коли людина відділив себе культурою від природи, колисоціальне надає найглибше вплив на індивідуальне, частовитісняючи його, людина шукає ті смисли, які визначать його існуванняу світі. Одним з цих сенсів людина вважає любов, так і не маючиможливості осягнути суть кохання. В даному рефераті, я зробив спробувідповісти на запитання «Що таке любов», аналізуючи працю Володимира Соловйова
«Сенс любові».
Володимир Соловйов зробив спробу з релігійної позиції охарактеризуватилюбов. Приступаючи до вивчення даної праці, я спочатку був не згоден зякої б то не було релігійної теорією любові, проте робота Соловйовамала значний вплив на мою позицію.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 27
1. Ідея про надлюдину Ф.Ніцше та її критика В.Соловйовим та Л. Толстим.
Фахівці сумніваються в тому, наскільки серйозно Володимир Соловйов читав Ніцше. Навряд чи, однак, можна сумніватися в тому, що він уважно прочитав «Так говорив Заратустра», вже стала однієї з найбільш популярної книг у Росії. Йому здавалося, що це напрямок, пов'язаний з ідеєю надлюдини, належить до найбільш плідним. Але Соловйов критикував Ніцше за невірну з його точки зору підхід до вибору конкретного втілення цієї ідеї. Для чого потрібно шукати екзотичного вигаданого персонажа на Стародавньому Сході? Для Соловйова безсумнівним було, що в історії була вже реальний надлюдина-Ісус Христос. Християнська інтерпретація ідеї надлюдини, запропонована Соловйовим, розвинена багатьма символістами і постсімволістскому авторами. Повертаючись до проблем навколо «Доктора Живаго», зауважимо, що ця інтерпретація Христа лежить в основі міркувань про християнство і віршів про Христа в романі. У цьому, ймовірно, позначилося і вплив Рільке, взагалі багато важило для Пастернака (за його власним визнанням), але особливо вплинув на вірші з роману.
Рільке (ймовірно у великій мірі через близькість з Лу Андреас-залом) зазнав певного роду співпереживання з Ніцше. Воно не торкнулося самих основних містичних рис особистості та поезії Рільке. Але в його відношенні до християнства і Христу інколи можна почути ноти ніцшеанської надлюдською самовпевненості, як у фразі в листі: ich will mit dem Gott sdivchen ohne das Telephon "Christus" (я хочу говорити з Богом без телефону марки Христос). У цьому дусі Рільке сприйняв і російську духовну традицію. Він серйозно вивчає російську мову, сам пише вірші російською мовою (місцями нагадують майбутнього Пастернака), багато читає російських письменників та їх переводить (геніальний точний переклад «Виходжу один я на дорогу» - Einsam gehe iсh auf dem Weg, den Leeren), вивчає російських художників. Під час двох поїздок до Росії, що відбулися на рубежі 19-го і 20-го століть, Рільке сприймає православ'я і російське релігійне мистецтво, особливо іконопис, як свідчення величезного особистого духовного досвіду. Це він пробує висловити у своєму «Часослова» ("Stundenbuch"), написаній від імені російського монаха-іконописця. Відношення цього ченця до Бога подібно до того, що відчуває сам Рільке.
2. Моральні настанови ісламу. Відмінність від християнства.
Іслам — наймолодша із світових релігій. Тих, хто прийняв цю релігію, називають відданими (араб. - мусульманин). Коран — джерело морального вчення.Опорою морального кодексу ісламу є страх перед Всевишнім, неминучість для людини відповідальності в загробному житті за своє земне існування та боязнь фатального кінця у вічному майбутньому. Однак іслам покладається не лише на силові засоби впливу, а й на психологічні, суттю яких є віра в Аллаха і Судний день. І це кредо утверджується в серці віруючого, формуючи такого внутрішнього сторожа, який втілює в життя моральний кодекс ісламу. Цьому сприяють також влада і громадська думка, яка в мусульманських країнах має вельми велику силу.
Відмітні риси ісламської моралі. Ісламська мораль має кілька відмітних рис. Першою рисою є те, що іслам робить потяг людини до Господа й отримання його ласки заповітною метою життя. Ця мета стає високим критерієм моралі, й заради неї на шляху морального звеличення у людини не може виникнути жодних перешкод, які заважають її самовдосконаленню. У межах моральної системи ісламу страх перед Аллахом примушує існувати і працювати без втручання якихось зовнішніх факторів. Друга риса полягає в тому, що іслам не формує і не створює принципово нової моральної доктрини. Християнство та іслам відносяться до найбільш поширених на землі вірувань. Кожна людина вільна слідувати вірі предків. І те, що святе одним, не може бути топтання іншим.
Визначення ісламу і християнства
Християнство – віра в Бога третьої частини населення земної кулі, в основі якої лежить вчення про єдність Святої Трійці, Спокуту і Ісусі Христі – Спасителя світу. Християнське богослужіння побудоване на Священному Писанні і Священному Переданні.
Іслам – релігія значною чати населення Землі, в основному, жителів Сходу, буквально означає “покірність Богу”. Засновник релігії – пророк Мухаммед. Головні принципи містяться в Корані. Основні догмати цієї релігії-поклоніння Аллаху і пророку Мухаммеду.
Коротке порівняння ісламу і християнства
Віра в єдиного Бога. І християни, і мусульмани вірять в єдиного Бога. Але в християнстві Бог є всесовершенного і Необмежений, природа Його нетварного. В ісламі до Аллаха неможливо вживати поняття духовності, яке всього лише є атрибутом тварної людської душі, а сам Бог в розумінні мусульман, наділений тварними якостями. Звичайно ж, ці два Бога абсолютно різні і немає ніяких підстав їх ототожнювати.
Стовпи віри. Християнське вірування викладено в Символі Віри. Віра в іслам має п’ять стовпів – оголошення її, щоденна п’ятиразове молитва, допомога нужденним у вигляді пожертвувань, щорічний пост і паломництво в Мекку.
Внутрішня природа Бога в християнстві затверджена вченням про Святу Трійцю. Три іпостасі Бога нероздільні. В ісламі внутрішня, духовна, природа Аллаха залишається нерозкритою.
Священики. У християнстві для вчинення Таїнств, служб і треб є священики. В ісламі їх немає. Молитва (намаз) може бути здійснена індивідуально будь-яким віруючим або колективно під руковдством того, хто більше за всіх знає Коран.
3. І.Кант про людину, яка належить двом світам - феноменальному і ноуменальному.
Іммануїл Кант - основоположник німецької класичної філософії (1724-1804). У філософському розвитку Канта розрізняють два періоди - «докритичний» (до 1770 г.) і «критичний». Якщо до початку 80-х його цікавили головним чином природничо-наукові питання, то потім його дух занурюється в так звані метафізичні, тобто загальфілософські, проблеми буття, пізнання, людини, і т.п., тобто всієї системи філософії.
Головні твори критичного періоду: «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788 г.) і «Критика здатності судження" (1790 г.). Основу всіх трьох критик складає вчення Канта про явища і про речі, як вони існують самі по собі - «речі в собі». Пізнання починається, по Канту, з того, що «речі в собі» впливають на органи зовнішніх почуттів і викликають в нас відчуття. Ми пізнаємо світ не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам є (нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени). Але світу явищ відповідає незалежна від людської свідомості сутність речей - «речі в собі»: абсолютне пізнання їх неможливо. Тобто за допомогою почуттів ми не можемо осягнути навколишній світ. По Канту світ ноуменов (світ "речей в собі») змістовно не пізнаваний для людського розуму. Всі спроби його пізнати приречені на провал, завдяки нерозв'язних протиріч (антиномиям ).
Кант був переконаний, що ідеї простору і часу людині відомі перш сприймань. Простір і час ідеальні, а не реальні, тобто не виключна, самостійна сутність. Чуттєвий враження зв'язуються між собою за допомогою суджень, в основі яких лежать категорії, тобто загальні поняття, а вони, по Канту, суть «чисто логічні» форми, що характеризують тільки «чисте мислення», а не його предмет. Категорії дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі.
Категорії розуму (апріорні форми розуму):
Кількість (загальність, безліч, одиничність)
Якість (реальність, заперечення, обмеження)
Ставлення (субстанція, причинність, взаємодія)
Модальність (можливість, дійсність, необхідність)
Синтез категорій створює предметність (правила для розташування відчуттів у просторі та часі, які створюються трансцендентальним суб'єктом). Поняття розуму самі по собі беззмістовні, зміст їм дає лише чуттєвість. Розум сам конструює предмет, тобто ми пізнаємо тільки те, що самі створили - суть трансцендентального суб'єкта. Закони природи - принципи організації трансцендентального суб'єкта. Категорії розуму можна вживати тільки в межах досвіду, всяка спроба використовувати їх для розуміння «речей в собі» призводить до дефолту.
Вчення Канта про знання спирається на його теорію судження - знання виражається в судженні.
Види суджень:
Аналітичні - не дається нового знання про предмет.
Синтетичні - дозволяють здійснювати синтез розуму і даних почуттєвого сприйняття, досвіду (апріорі + апостеріорі).
Поняття ідеї у Канта - НЕ надчуттєвий сутність (як у Платона), а уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання.
Світ явищ - детермінований механістично, у ньому немає місця субстанції.
За допомогою категорії субстанції будується світ досвіду.
Субстанція - неподільна.
Світ явищ - нескінченно ділимо.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 28
1. Комунікативна парадигма в сучасній філософії. Ю. Габермас та К.Апель. Ідеальна комунікативна спільнота.
У другій половині ХХ століття постає вимога звернення до світу повсякденної комунікації зі збереженням засад теоретичного освоєння світу. Один з таких найбільш продуктивних кроків здійснила німецька комунікативна філософія (вчення Ю. Габермаса та К.-О. Апеля), заснована на поєднанні уваги до світу повсякденної комунікації, життєвого світу людини взагалі та необхідності утвердження нетехнізованого розуму як вирішальної передумови подолання подальшого посилення антропологічної кризи, зокрема, кризи міжособистісного буття. На перший план виходить проблема інтерсуб’єктивності. Завдяки визнанню інтерсуб’єктивної сфери як визначальної у світі сучасної людини стає можливим здійснення результативних пошуків виходу із кризового стану, в якому опинилася людина, зорієнтована на класичні орієнтири індивідуальної свідомості.
Ґрунтовному тлумаченню особливостей комунікації сучасного людства присвячена і філософська концепція Юргена Габермаса, котра є теорією комунікативного досягнення взаєморозуміння. У праці „Філософський дискурс модерну” він простежив шлях, яким філософія практики замінила самосвідомість на працю і потім «була схоплена у полон» парадигми продуктивності. Головними визначальними моментами досягнення комунікативної згоди є, за Габермосом, такі: а) спільність взаємного розуміння за умов приєднання до одного й того ж знання (eins wissen); б) взаємна довіра щодо висловлюваних намірів; в) відповідність висловлюваних намірів до загальних норм.
Інший авторитетний дослідник комунікативної теорії, К.-О.Апель, вважає, що визначальним принципом, на підставі якого можливо інтегрувати людей у „комунікативну спільноту”, є відповідальність. Запропонована ним „етика відповідальності” базується на положенні про відповідальність як діалогічний принцип, що виходить з факту існування людей у світі поруч одним з одним і один для іншого. Великі сподівання в цьому відношенні покладаються на нову „макроетику”, засновану на почутті власної відповідальності.
Разом з тим існує ціла низка ґрунтовних розходжень між теорією комунікативної дії Ю. Габермаса та філософією комунікативного співтовариства К. Апеля.
Комунікація за способом здійснення передбачає, «ідеальну комунікативну спільноту», існування якої й відбиває принцип «апріорі комунікації». Якби це було не так, комунікативна дія сутнісно суперечила б самій собі: вступати в комунікацію поза необхідним припущенням трансцендентальних — довершених — умов комунікації є очевидним безглуздям. Так само є суперечливим будь-яке обмеження комунікації, тобто заперечення її засадничої універсальності.
Однак слід зауважити, що і для Габермаса, і для Апеля парадигмальним є процес комунікації, який у обох філософів отримує різну інтерпретацію: у Габермаса - формально-прагматичну, у Апеля - трансценденталістську. З відмінності методологічних установок, концептуальних підходів витікають далекоглядні наслідки для змістовної інтерпретації соціального процесу.
1. Комунікативна парадигма в сучасній філософії. Ю. Габермас та К.Апель. Ідеальна комунікативна спільнота.
У другій половині ХХ століття постає вимога звернення до світу повсякденної комунікації зі збереженням засад теоретичного освоєння світу. Один з таких найбільш продуктивних кроків здійснила німецька комунікативна філософія (вчення Ю. Габермаса та К.-О. Апеля), заснована на поєднанні уваги до світу повсякденної комунікації, життєвого світу людини взагалі та необхідності утвердження нетехнізованого розуму як вирішальної передумови подолання подальшого посилення антропологічної кризи, зокрема, кризи міжособистісного буття. На перший план виходить проблема інтерсуб’єктивності. Завдяки визнанню інтерсуб’єктивної сфери як визначальної у світі сучасної людини стає можливим здійснення результативних пошуків виходу із кризового стану, в якому опинилася людина, зорієнтована на класичні орієнтири індивідуальної свідомості.
Ґрунтовному тлумаченню особливостей комунікації сучасного людства присвячена і філософська концепція Юргена Габермаса, котра є теорією комунікативного досягнення взаєморозуміння. У праці „Філософський дискурс модерну” він простежив шлях, яким філософія практики замінила самосвідомість на працю і потім «була схоплена у полон» парадигми продуктивності. Головними визначальними моментами досягнення комунікативної згоди є, за Габермосом, такі: а) спільність взаємного розуміння за умов приєднання до одного й того ж знання (eins wissen); б) взаємна довіра щодо висловлюваних намірів; в) відповідність висловлюваних намірів до загальних норм.
Інший авторитетний дослідник комунікативної теорії, К.-О.Апель, вважає, що визначальним принципом, на підставі якого можливо інтегрувати людей у „комунікативну спільноту”, є відповідальність. Запропонована ним „етика відповідальності” базується на положенні про відповідальність як діалогічний принцип, що виходить з факту існування людей у світі поруч одним з одним і один для іншого. Великі сподівання в цьому відношенні покладаються на нову „макроетику”, засновану на почутті власної відповідальності.
Разом з тим існує ціла низка ґрунтовних розходжень між теорією комунікативної дії Ю. Габермаса та філософією комунікативного співтовариства К. Апеля.
Комунікація за способом здійснення передбачає, «ідеальну комунікативну спільноту», існування якої й відбиває принцип «апріорі комунікації». Якби це було не так, комунікативна дія сутнісно суперечила б самій собі: вступати в комунікацію поза необхідним припущенням трансцендентальних — довершених — умов комунікації є очевидним безглуздям. Так само є суперечливим будь-яке обмеження комунікації, тобто заперечення її засадничої універсальності.
Однак слід зауважити, що і для Габермаса, і для Апеля парадигмальним є процес комунікації, який у обох філософів отримує різну інтерпретацію: у Габермаса - формально-прагматичну, у Апеля - трансценденталістську. З відмінності методологічних установок, концептуальних підходів витікають далекоглядні наслідки для змістовної інтерпретації соціального процесу.
2. Моральні цінності християнства.
Християнська мораль знаходить своє вираження у своєрідних уявленнях і поняттях про моральне, у сукупності визначених моральних норм (наприклад, заповідях), у специфічних релігійно-моральних почуттях (християнська любов, совість і т. п.) і деяких вольових якостях віруючої людини ( терпіння, покірність і ін.), а також у системах морального богослов’я чи теологічної етики. Усі разом перераховані елементи складають християнську моральну свідомість. До моральних цінностей належать нормативні уявлення про добро і зло, справедливість, прекрасне й потворне, про призначення людини, людські ідеали. Вони лежать в основі всіх вчинків, діяльності людини, мають моральну значущість і впливають на суспільне життя. Моральні цінності, уявлення, настанови є продуктом нашої історії та культури. Їх основу було закладено у І ст. нашої ери в зв’язку з розвитком християнства. Вони еволюціонували протягом віків разом із людством. Сталими моральними взірцями, канонами є також десять християнських заповідей. Серед християнських моральних цінностей загальнолюдського значення розрізняємо:
• головні людські цінності, що більшою чи меншою мірою визначають всі інші етичні цінності (життя, істина, добро, свобода);
• чесноти (справедливість, сміливість, правдивість, щирість, любов до ближнього, вірність, довіра, скромність, відданість);
• більш часткові моральні цінності (здатність ділитися з іншими своїми духовними надбаннями; любов, спрямована на ідеалізовану цінність іншої особистості).
Цінності можна диференціювати й далі. Християнська мораль в ідеалі проголосила рівність усіх людей незалежно від їх походження і становища. Крім старозавітних 10-ти заповідей Божих діалектика загальнолюдського в моралі втілена в Нагірній проповіді Ісуса Христа. Вона містить у собі зведення моральних ідеалів, які відображають багатовікові земні сподівання людства. Автор проповіді уславлює миролюбність, поступливість, негнівливість, доброту. В цій же Нагірній проповіді знаходимо і таку високогуманну ідею: "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви". Пізніше в етичній думці вона отримала назву "золотого правила" моральності. Виникнувши понад дві тисячі років тому згадана формула стала для людства подібною фамільній дорогоцінності, яка дбайливо передається з покоління в покоління і при цьому в незмінному вигляді: найрозвинутіше, найдосконаліше формулювання сьогодні має такий самий вигляд, який воно набуло до початку нашої ери. Як золото є загальним еквівалентом, що дозволяє зводити до одного знаменника різні валюти, так золоте правило моральності разом з ідеями добра, справедливості є загальним гуманістичним еквівалентом людських відносин. Християнська мораль, утверджуючи людську гідність, любов до ближнього, як до самого себе, розвиває у суспільстві людяність, гуманність, що є основою високої культури, що підносить людину у її власних очах, облагороджує її наміри і бажання.
Християнська мораль знаходить своє вираження у своєрідних уявленнях і поняттях про моральне, у сукупності визначених моральних норм (наприклад, заповідях), у специфічних релігійно-моральних почуттях (християнська любов, совість і т. п.) і деяких вольових якостях віруючої людини ( терпіння, покірність і ін.), а також у системах морального богослов’я чи теологічної етики. Усі разом перераховані елементи складають християнську моральну свідомість. До моральних цінностей належать нормативні уявлення про добро і зло, справедливість, прекрасне й потворне, про призначення людини, людські ідеали. Вони лежать в основі всіх вчинків, діяльності людини, мають моральну значущість і впливають на суспільне життя. Моральні цінності, уявлення, настанови є продуктом нашої історії та культури. Їх основу було закладено у І ст. нашої ери в зв’язку з розвитком християнства. Вони еволюціонували протягом віків разом із людством. Сталими моральними взірцями, канонами є також десять християнських заповідей. Серед християнських моральних цінностей загальнолюдського значення розрізняємо:
• головні людські цінності, що більшою чи меншою мірою визначають всі інші етичні цінності (життя, істина, добро, свобода);
• чесноти (справедливість, сміливість, правдивість, щирість, любов до ближнього, вірність, довіра, скромність, відданість);
• більш часткові моральні цінності (здатність ділитися з іншими своїми духовними надбаннями; любов, спрямована на ідеалізовану цінність іншої особистості).
Цінності можна диференціювати й далі. Християнська мораль в ідеалі проголосила рівність усіх людей незалежно від їх походження і становища. Крім старозавітних 10-ти заповідей Божих діалектика загальнолюдського в моралі втілена в Нагірній проповіді Ісуса Христа. Вона містить у собі зведення моральних ідеалів, які відображають багатовікові земні сподівання людства. Автор проповіді уславлює миролюбність, поступливість, негнівливість, доброту. В цій же Нагірній проповіді знаходимо і таку високогуманну ідею: "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви". Пізніше в етичній думці вона отримала назву "золотого правила" моральності. Виникнувши понад дві тисячі років тому згадана формула стала для людства подібною фамільній дорогоцінності, яка дбайливо передається з покоління в покоління і при цьому в незмінному вигляді: найрозвинутіше, найдосконаліше формулювання сьогодні має такий самий вигляд, який воно набуло до початку нашої ери. Як золото є загальним еквівалентом, що дозволяє зводити до одного знаменника різні валюти, так золоте правило моральності разом з ідеями добра, справедливості є загальним гуманістичним еквівалентом людських відносин. Християнська мораль, утверджуючи людську гідність, любов до ближнього, як до самого себе, розвиває у суспільстві людяність, гуманність, що є основою високої культури, що підносить людину у її власних очах, облагороджує її наміри і бажання.
3.Сутність і основні риси філософії Середньовіччя.
Співвідношення віри та розуму.
Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст.
У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоласти¬ку. Патристика із самого початку набула форми апологетики (II—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (гре¬цький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (XI— XII ст.), зрілий (XII—XIII) і пізній (XIII—XIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також: умовно виокремлюють раціоналі¬стичний та містичний напрями.
Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопри¬чини, а існування довколишнього світу й людини — як результа¬ту його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом ви¬рішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осяг¬нення Божих істин.
Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смиренність перед Божою істиною. Тогочасні релігіпно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю.
Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та богослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світогляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті дисциплін у школах та університетах.
Співвідношення віри й розуму
Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об’єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини “надрозумні”, але не “протирозумні”.
Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”.
Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.
Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст.
У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоласти¬ку. Патристика із самого початку набула форми апологетики (II—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (гре¬цький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (XI— XII ст.), зрілий (XII—XIII) і пізній (XIII—XIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також: умовно виокремлюють раціоналі¬стичний та містичний напрями.
Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопри¬чини, а існування довколишнього світу й людини — як результа¬ту його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом ви¬рішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осяг¬нення Божих істин.
Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смиренність перед Божою істиною. Тогочасні релігіпно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю.
Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та богослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світогляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті дисциплін у школах та університетах.
Співвідношення віри й розуму
Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об’єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини “надрозумні”, але не “протирозумні”.
Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”.
Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 29
1. Етика конфуціанства (на основі праці «Бесіди та судження»).
Як ви розумієте вислови «Благородний чоловік винить себе, низький – інших», «Посієш вчинок - вродить звичка, посієш звичку – вродить характер, посієш характер – вродить доля».
«Бесіди та судження» - праця учнів Конфуція про його життєдіяльность та філософські міркування. Структурно праця включає в себе двадцять глав, що відображають становлення філософа у процесі формування його життєвого досвіду і духовних цінностей. Серед них: "Вчитися", "Правитель", "Вісьмома рядами", "Там, де людяність".
Розповідь у філософському трактаті ведеться, головним чином, у формі взаємного діалогу, а так само констатації філософських думок Конфуція, що надає трактату кілька художній стиль. Крім того, праця учнів Конфуція являє собою важливий пам'ятник, збірник китайської поезії, народного пісенного мистецтва і художнього оповідання.
Конфуцій (бл. 551 до н.е. — 479 до н.е.) — давньокитайський мислитель і філософ. Засновник етично-суспільного вчення — конфуціанства.
Конфуціанство - філософсько-етичне вчення та одна з найголовніших філософсько-релігійних течій Давнього Китаю, які спираються на погляди давньокитайського мислителя та філософа Кун Фуцзи (Конфуція). Основний зміст конфуціанства становлять п'ять доброчесностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність.
Як етична філософсько-релігійна доктрина конфуціанство є духовною основою китайського суспільства, оскільки формулює засади соціального порядку, обґрунтовує ідеал досконалої людини.
Етика конфуціанства проголошує верховенство добра над злом, основним поняттям, своєрідним моральним законом якої є «жень» — гуманність, людинолюбство, людяність. Учення про жень було на той час новою мораллю. За конфуціанською етикою, людина, яка щиро дотримується принципу людяності, не скоїть зла, вона здатна виявляти шанобливість, ввічливість, правдивість, кмітливість, доброту.
Обумовлюючи відносини людей у суспільстві і сім'ї, моральний принцип жень перебуває в органічному зв'язку з принципом «сяо» - шанування рідних і старших. Церемонії, тобто зовнішні вияви поваги, синівської любові, відданості, украй необхідні.
На визнанні важливості церемоній ґрунтується принцип «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал, етикет). Без лі не може існувати держава. Він має бути основою виховання, яке вибудовується на особистому прикладі, вимозі до неухильного дотримання церемоній, етикету.
Моральним ідеалом, за Конфуцієм, є благородний муж (цзюн-цзи), якому властиві відданість, щирість, вірність, справедливість.
За словами Конфуція, впродовж життя необхідно керуватися одним словом — «взаємність», та послуговуватися настановою: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не ставитимуться вороже».
1. Етика конфуціанства (на основі праці «Бесіди та судження»).
Як ви розумієте вислови «Благородний чоловік винить себе, низький – інших», «Посієш вчинок - вродить звичка, посієш звичку – вродить характер, посієш характер – вродить доля».
«Бесіди та судження» - праця учнів Конфуція про його життєдіяльность та філософські міркування. Структурно праця включає в себе двадцять глав, що відображають становлення філософа у процесі формування його життєвого досвіду і духовних цінностей. Серед них: "Вчитися", "Правитель", "Вісьмома рядами", "Там, де людяність".
Розповідь у філософському трактаті ведеться, головним чином, у формі взаємного діалогу, а так само констатації філософських думок Конфуція, що надає трактату кілька художній стиль. Крім того, праця учнів Конфуція являє собою важливий пам'ятник, збірник китайської поезії, народного пісенного мистецтва і художнього оповідання.
Конфуцій (бл. 551 до н.е. — 479 до н.е.) — давньокитайський мислитель і філософ. Засновник етично-суспільного вчення — конфуціанства.
Конфуціанство - філософсько-етичне вчення та одна з найголовніших філософсько-релігійних течій Давнього Китаю, які спираються на погляди давньокитайського мислителя та філософа Кун Фуцзи (Конфуція). Основний зміст конфуціанства становлять п'ять доброчесностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність.
Як етична філософсько-релігійна доктрина конфуціанство є духовною основою китайського суспільства, оскільки формулює засади соціального порядку, обґрунтовує ідеал досконалої людини.
Етика конфуціанства проголошує верховенство добра над злом, основним поняттям, своєрідним моральним законом якої є «жень» — гуманність, людинолюбство, людяність. Учення про жень було на той час новою мораллю. За конфуціанською етикою, людина, яка щиро дотримується принципу людяності, не скоїть зла, вона здатна виявляти шанобливість, ввічливість, правдивість, кмітливість, доброту.
Обумовлюючи відносини людей у суспільстві і сім'ї, моральний принцип жень перебуває в органічному зв'язку з принципом «сяо» - шанування рідних і старших. Церемонії, тобто зовнішні вияви поваги, синівської любові, відданості, украй необхідні.
На визнанні важливості церемоній ґрунтується принцип «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал, етикет). Без лі не може існувати держава. Він має бути основою виховання, яке вибудовується на особистому прикладі, вимозі до неухильного дотримання церемоній, етикету.
Моральним ідеалом, за Конфуцієм, є благородний муж (цзюн-цзи), якому властиві відданість, щирість, вірність, справедливість.
За словами Конфуція, впродовж життя необхідно керуватися одним словом — «взаємність», та послуговуватися настановою: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не ставитимуться вороже».
2.Три частини душі згідно Платону. Міф про колісницю.
Платон розрізняє в душі три частини:
1) розумну
2) афективну
3) пожадливий.
Розум він поміщає в голові, афективний початок - у грудях, а початок жадання - в печінці.
Платон порівнює людську душу з колісницею, у якій запряжені білий і чорний коні (шляхетний і низинний початок у людині), керовані візничим (розумом). Коли візничему вдасться вгамувати низинний початок, душа може піднятися і разом з богами споглядати справжнє буття. Платон нараховує крім душ богів дев'ять розрядів людських душ: мудреця, царя, практичного діяча, лікаря тіл, віщуна, поета і художника, ремісника, софіста, тирана, а також душі тварин («Федр»).
1. Релігії в Україні: історія і сучасність.
Історія релігії в Україні виразно поділяється на два основних періоди: дохристиянський і християнський. Перший період прийнято називати ще язичництвом.
Язичництво — досить невизначений термін, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського. У релігієзнавстві під "язичництвом" розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій). Найчастіше цим поняттям позначають вірування тих народів, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну із світових релігій, минаючи стадію тривалого розвитку власної національно-державної релігії.
Християнство проникло на територію України вже в перших століттях нашої ери — спершу в причорноморські грецькі колонії, а згодом і в Київ. Тоді ж і тим самим шляхом в Україну потрапив іудаїзм, а з ІХ ст. сусідні степові народи почали прилучатися до ісламу.
Уже в другій половині І тис. н. е. в Києві, важливому торговельному пункті на шляху із Середземномор’я до Балтики та з Європи на Схід, існували іудейська, мусульманська та християнська громади іноземних купців.
Період двовір’я був не тільки періодом боротьби двох релігій, а й періодом взаємних впливів. Християнство, зрештою, перемогло, але ціною значних обрядових запозичень у язичництва — християнські храми стоять на місці язичницьких капищ, свято Різдва Христового святкує язичницький Коляда, свято Івана Хрестителя — язичницький Купайло, святий Власій заступив язичницького Велеса (обидва захисники тварин) і т. д.
Інша визначна риса києворуського християнства — постійна боротьба з Візантією за організаційну та ідеологічну незалежність. У 1039 р. Ярослав Мудрий домігся для києворуської церкви статусу митрополії, а 1051 р. на посаду митрополита було обрано русича Іларіона. Іларіон Київський став автором першого в історії України історіософського твору — "Слова про закон та благодать".
Платон розрізняє в душі три частини:
1) розумну
2) афективну
3) пожадливий.
Розум він поміщає в голові, афективний початок - у грудях, а початок жадання - в печінці.
Платон порівнює людську душу з колісницею, у якій запряжені білий і чорний коні (шляхетний і низинний початок у людині), керовані візничим (розумом). Коли візничему вдасться вгамувати низинний початок, душа може піднятися і разом з богами споглядати справжнє буття. Платон нараховує крім душ богів дев'ять розрядів людських душ: мудреця, царя, практичного діяча, лікаря тіл, віщуна, поета і художника, ремісника, софіста, тирана, а також душі тварин («Федр»).
1. Релігії в Україні: історія і сучасність.
Історія релігії в Україні виразно поділяється на два основних періоди: дохристиянський і християнський. Перший період прийнято називати ще язичництвом.
Язичництво — досить невизначений термін, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського. У релігієзнавстві під "язичництвом" розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій). Найчастіше цим поняттям позначають вірування тих народів, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну із світових релігій, минаючи стадію тривалого розвитку власної національно-державної релігії.
Християнство проникло на територію України вже в перших століттях нашої ери — спершу в причорноморські грецькі колонії, а згодом і в Київ. Тоді ж і тим самим шляхом в Україну потрапив іудаїзм, а з ІХ ст. сусідні степові народи почали прилучатися до ісламу.
Уже в другій половині І тис. н. е. в Києві, важливому торговельному пункті на шляху із Середземномор’я до Балтики та з Європи на Схід, існували іудейська, мусульманська та християнська громади іноземних купців.
Період двовір’я був не тільки періодом боротьби двох релігій, а й періодом взаємних впливів. Християнство, зрештою, перемогло, але ціною значних обрядових запозичень у язичництва — християнські храми стоять на місці язичницьких капищ, свято Різдва Христового святкує язичницький Коляда, свято Івана Хрестителя — язичницький Купайло, святий Власій заступив язичницького Велеса (обидва захисники тварин) і т. д.
Інша визначна риса києворуського християнства — постійна боротьба з Візантією за організаційну та ідеологічну незалежність. У 1039 р. Ярослав Мудрий домігся для києворуської церкви статусу митрополії, а 1051 р. на посаду митрополита було обрано русича Іларіона. Іларіон Київський став автором першого в історії України історіософського твору — "Слова про закон та благодать".
3. Релігії в Україні: історія і сучасність.
Україна – багатонаціональна держава, а відповідно – полірелігійна. Географічне розташування України у точці зустрічі Азії та Європи, призвело до зустрічі мусульманського Сходу і християнського Заходу, східного православ’я та захіного католицизму. Крім того, в силу історичних причин, а саме панування чужих народів (урядів, політичних сил) протягом сотень років над українськими землями та українським народом, призвело до виникнення великої кількості релігій на теренах України, оскільки кожен народ намагався насадити свої вірування або спричиняв переселення на Україну представників інших народів, які зі собою привозили і свою релігію.
Із самого початку на українських територіях панувало язічництво( віра у багатьох богів), багато культів(культ води, вогню, сонця) та тотемізм(одухотворення живої та неживої природи). Тобто люди поклюнялися природі та вигаданим богам: Сварог--богом світла, неба, Перун—бог грому та блискавки, Стрибог—бог вітру, Велес—бог худоби та інші. В часи Києвської Русі князями (Аскольд та Дір, княгиня Ольга, Володимир Великий) були зроблені спроби встановити християнство. Але лише у 988 році Володимир Великий прийняв християнство як основну релігію Київської Русі та охрестив Русь. Згодом у зв’язку з завоюванням різних народів наших територій на Україні з’являлися різні релігії, але християнство і у сьогодні залишається основною релігією.
Більше 97% зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них є православними . Решта-- католики та протестанти.
Православні церкви:
• Українська Православна Церква (в юрисдикції Московського Патріархату) – УПЦ (МП) (найбільша кількість її віруючих проживає в Чернігівській, Сумській, Полтавській і Хмельницькій областях).
• Українська Православна Церква Київського Патріархату – УПЦ КП (Івано-Франківська, Рівненська і Київська області);
• Українська Автокефальна Православна Церква – УАПЦ (Львівська і Тернопільська обл.)
Сьогодні в Україні існують три конфесії Католицької Церкви:
• Українська Греко-Католицька Церква – УГКЦ (Львівська, Івано-Франківська обл.)
• Римо-Католицька Церква в Україні - РКЦ (Житомирська, Хмельницька, Вінницька з центром у Житомері і Кам’янець-Подільському)
• Вірменська Католицька Церква
Частина християн належить до протестантських Церков(лютерани, баптисти, п’ятидесятники та інші).
В Україні проживають також представники юдейства, буддизму та мусульманства.
Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. в Україні з’являються неоязичницькі громади. Динамічно зростає кількість спільнот інших релігійних та релігійно-філософських течій.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 30
1. Ф.Бекон. Наведіть приклади ідолів людського роду. На якій підставі проводить свою класифікацію наук Бекон?
Україна – багатонаціональна держава, а відповідно – полірелігійна. Географічне розташування України у точці зустрічі Азії та Європи, призвело до зустрічі мусульманського Сходу і християнського Заходу, східного православ’я та захіного католицизму. Крім того, в силу історичних причин, а саме панування чужих народів (урядів, політичних сил) протягом сотень років над українськими землями та українським народом, призвело до виникнення великої кількості релігій на теренах України, оскільки кожен народ намагався насадити свої вірування або спричиняв переселення на Україну представників інших народів, які зі собою привозили і свою релігію.
Із самого початку на українських територіях панувало язічництво( віра у багатьох богів), багато культів(культ води, вогню, сонця) та тотемізм(одухотворення живої та неживої природи). Тобто люди поклюнялися природі та вигаданим богам: Сварог--богом світла, неба, Перун—бог грому та блискавки, Стрибог—бог вітру, Велес—бог худоби та інші. В часи Києвської Русі князями (Аскольд та Дір, княгиня Ольга, Володимир Великий) були зроблені спроби встановити християнство. Але лише у 988 році Володимир Великий прийняв християнство як основну релігію Київської Русі та охрестив Русь. Згодом у зв’язку з завоюванням різних народів наших територій на Україні з’являлися різні релігії, але християнство і у сьогодні залишається основною релігією.
Більше 97% зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них є православними . Решта-- католики та протестанти.
Православні церкви:
• Українська Православна Церква (в юрисдикції Московського Патріархату) – УПЦ (МП) (найбільша кількість її віруючих проживає в Чернігівській, Сумській, Полтавській і Хмельницькій областях).
• Українська Православна Церква Київського Патріархату – УПЦ КП (Івано-Франківська, Рівненська і Київська області);
• Українська Автокефальна Православна Церква – УАПЦ (Львівська і Тернопільська обл.)
Сьогодні в Україні існують три конфесії Католицької Церкви:
• Українська Греко-Католицька Церква – УГКЦ (Львівська, Івано-Франківська обл.)
• Римо-Католицька Церква в Україні - РКЦ (Житомирська, Хмельницька, Вінницька з центром у Житомері і Кам’янець-Подільському)
• Вірменська Католицька Церква
Частина християн належить до протестантських Церков(лютерани, баптисти, п’ятидесятники та інші).
В Україні проживають також представники юдейства, буддизму та мусульманства.
Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. в Україні з’являються неоязичницькі громади. Динамічно зростає кількість спільнот інших релігійних та релігійно-філософських течій.
ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 30
1. Ф.Бекон. Наведіть приклади ідолів людського роду. На якій підставі проводить свою класифікацію наук Бекон?
Бекон вважав, що людська свідомість не здатна пізнати досліджуваний предмет повно і точно. Серйозною перешкодою на шляху повного і точного пізнання постають забобони, що перешкоджають людині відкрити істину. Алегорично він назвав їх «ідолами» роду, печери, ринку і театру. Перші два види ідолів він відніс до вроджених, а другі два види ідолів - до набутих в процесі життя людей.
Перший вид оман - ідоли роду - притаманний усім людям, оскільки вони домішують до природи пізнаваних речей природу власного духу. До цього виду помилок наводять і обмежені можливості органів почуттів, і бажання людей витлумачити нові ідеї в дусі колишніх уявлень, і прагнення людини поширити уявлення про маленькому світі, в якому живе він сам, на великий і загальний мир.
Другий вид оман - ідоли печери, сутність яких складають індивідуальні особливості людини. Крім ідолів, загальних всього людського роду, у кожного індивіда існує «своя особлива печера», яка додатково «послаблює і спотворює світло природи». Зміст ідолів печери складають особливості виховання та психології людини, специфіка соціального середовища проживання, спрямованість інтересів особистості. Привиди печери відрізняються значною різноманітністю, оскільки вони висловлюють індивідуальні відмінності кожної людини окремо.
Третій вид оман - ідоли ринку (або ринкової площі), які виникають у середовищі «взаємного спілкування і спільного використання мови»
У процесі мовного спілкування люди уявляють, що їхній розум велить словами. Невдалий і неправильний вибір слів створює серйозні труднощі і перешкоди на шляху пізнання істини. У цьому випадку слова як би затуманюють розум, приводять його у сум'яття, дезорієнтують в пошуках істини.
Четвертий, останній, вид оман - ідоли театру, які своїм корінням йдуть в науку і філософію. Вони переселяються в людські думки з різних філософських вчень в результаті довіри і поклоніння тим чи іншим науковим авторитетам. Особливо небезпечні в цьому відношенні традиційні філософські доктрини і системи. До числа уявних авторитетів Бекон відносить Піфагора, Платона і Аристотеля. Найбільш грунтовно Бекон завдав удар по системі Арістотеля і спиралася на його вчення схоластики. До ідолам театру примикає також, на думку Бекона, сліпе марновірство, непомірне релігійне завзяття.
Великого значення Бекон надає розгляду науки, яка повинна приносити користь людському життю, збагачувати його новими винаходами та благами. Панування людини над природою залежить тільки від науки. Адже сила людини рівноцінні її знанню. Наука , як і сонце, освітлює все. Протиставляючи науку чсуєтності буття, Бекон говорить, що люди науки не прагнуть добра для себе, тоді як натовп політиків, для яких моральні настанови не існують, вважає себе центром світу, і навітьпри загальних нестатках думає лише про себе і врятування свого достатку. Чим є земна велич для того, кому наука дозволяє споглядати Всесвіт? Цим запитанням Бекон в певній мірі повторює Демокріта. Наука знижує, зменьшує страх перед смертю чи нещастям, робить дух людини гнучким і рухомим.
Бекон проводить класіфікацію наук згідно з трьома властивостями розумної душі і виділяє: історію, поєзію, філософію. Історія спирається на пам’ять, поєзія – на фантазію, філософія – на розум.
У свою чергу, філософія, оскільки її об’єктами є Бог і людина, поділяється на філософію природи та пізнання людини. До філософії про людину належать всі науки, які вивчають душу,тіло, пам’ять і т.п.
2. Біблія як джерело моральних цінностей і норм християнської
етики.
У Біблії містяться всі принципи, яких необхідно дотримуватися, щоб бути пристосованим до цього життя і до життя вічного.
У Біблії укладена найглибша філософія, таїться приємна і величних поезія. Біблійні писання по цінності незрівнянно вищі творів будь-якого автора, з якого б боку вони ні вивчалися, але коли ми розглядаємо Біблію у світлі вічності, вона набуває нескінченно широке значення і безмежно велику цінність, і тоді кожна тема набуває нового значення.
Біблія звертає увагу на такі цінності, як любов, доброта, щедрість і чесність. Існує чимало доказів, що вони справді збагачують наше життя.
Любов до інших. «Одягніться в любов, бо вона — досконалі узи єдності»
А в іншому біблійному уривку сказано: «Якщо... любові не маю, то я ніщо»
Доброта і щедрість. «Більше щастя — давати, а не брати»
Чесність. «Хто може перебувати в наметі [Божім]?» — Біблія відповідає: «Той, хто в невинності ходить... і правду говорить у серці своїм».
Моральні цінності, на які вказує Біблія, свідчать про сильну любов Бога до нас, адже вони допомагають нам ходити «дорогою добрих». Ідучи цією дорогою, ми у свою чергу виявляємо любов до Бога і пожинаємо чимало хороших плодів. Біблія обіцяє: «Держися дороги [Господньої],— і піднесе Він тебе, щоб успадкувати землю, ти бачитимеш, як понижені будуть безбожні»
Справді, тих, хто живе за біблійними нормами, очікує прекрасне майбутнє — мирне життя на землі, очищеній від зла! Безперечно, варто зважати на моральні цінності, про які говорить Біблія.
Основи християнської моралі викладені в Св. Письмі, творах отців церкви, різних церковних документах. Важлива риса християнської моралі - її тісний зв'язок з віровченням, догмами, культовою практикою християнства Особливого розуміння і з'ясування в християнській релігії набувають такі моральні принципи, як добро і зло, смирення і покірність, каяття і спокута та ін. Еталоном моральної поведінки, морального ідеалу в християнстві є Бог, Ісус Христос, Богородиця, праведники, а також святість і богошанування.
У Біблії містяться всі принципи, яких необхідно дотримуватися, щоб бути пристосованим до цього життя і до життя вічного.
У Біблії укладена найглибша філософія, таїться приємна і величних поезія. Біблійні писання по цінності незрівнянно вищі творів будь-якого автора, з якого б боку вони ні вивчалися, але коли ми розглядаємо Біблію у світлі вічності, вона набуває нескінченно широке значення і безмежно велику цінність, і тоді кожна тема набуває нового значення.
Біблія звертає увагу на такі цінності, як любов, доброта, щедрість і чесність. Існує чимало доказів, що вони справді збагачують наше життя.
Любов до інших. «Одягніться в любов, бо вона — досконалі узи єдності»
А в іншому біблійному уривку сказано: «Якщо... любові не маю, то я ніщо»
Доброта і щедрість. «Більше щастя — давати, а не брати»
Чесність. «Хто може перебувати в наметі [Божім]?» — Біблія відповідає: «Той, хто в невинності ходить... і правду говорить у серці своїм».
Моральні цінності, на які вказує Біблія, свідчать про сильну любов Бога до нас, адже вони допомагають нам ходити «дорогою добрих». Ідучи цією дорогою, ми у свою чергу виявляємо любов до Бога і пожинаємо чимало хороших плодів. Біблія обіцяє: «Держися дороги [Господньої],— і піднесе Він тебе, щоб успадкувати землю, ти бачитимеш, як понижені будуть безбожні»
Справді, тих, хто живе за біблійними нормами, очікує прекрасне майбутнє — мирне життя на землі, очищеній від зла! Безперечно, варто зважати на моральні цінності, про які говорить Біблія.
Основи християнської моралі викладені в Св. Письмі, творах отців церкви, різних церковних документах. Важлива риса християнської моралі - її тісний зв'язок з віровченням, догмами, культовою практикою християнства Особливого розуміння і з'ясування в християнській релігії набувають такі моральні принципи, як добро і зло, смирення і покірність, каяття і спокута та ін. Еталоном моральної поведінки, морального ідеалу в християнстві є Бог, Ісус Христос, Богородиця, праведники, а також святість і богошанування.
3. Поняття про аксіологію та цінності людського буття.
Аксіолóгія ¬— наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язок між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини; розділ філософії.
Зокрема, наука про цінності освіти, у яких представлена система значень, принципів, норм, канонів, ідеалів, які регулюють взаємодію в освітній сфері і формують компонент відносин у структурі особистості.
Виділення та конституювання предметної проблематики як самостійної галузі філософської рефлексії було пов'язано:
з переглядом обґрунтування етики (в якій буття ототожнювалося з благом) Кантом, який протиставив сферу моральності, тобто свободи, сфері природи, тобто необхідності, що вимагало чіткого розмежування належного і сущого,
з розщепленням поняття буття в післягегелівській філософії, яке поділяється на «актуалізоване реальне» і «бажане і належне», рефлексією над тими теоретико-методичними і практично-діяльнісними наслідками, які виникали з тези про тотожність буття і мислення,
з усвідомленням необхідності обмеження інтелектуалістських домагань філософії і науки, того, що пізнання не є областю їх монополії та домінування, а також того, що воно також пов'язане складними відносинами з спрямованістю людської волі (для якої критеріальне розрізнення істини і неістини є далеко не єдиним і не завжди визначальним серед інших критеріїв: добро — зло, прекрасне — потворне, корисне — шкідливе тощо),
з виявленням неусунення з пізнання оціночного моменту, різних модальностей і (пізніше) типів організації розумової діяльності (логіка, антропологія, лінгвістика, семантика тощо, з якими виявиться пов'язаний новий поворот у розвитку А.),
з постановкою під сумнів самих основоположних цінностей християнської цивілізації в концепціях Шопенгауера, К'єркегора, Дільтея та ін, але перш за все з «відкритим викликом» їм, кинутим Ніцше;
з усвідомленням, з іншого боку, неможливості редукції поняття цінності до «блага» (традиція, що йде від Платона) або її розуміння як «вартості», економічної цінності (традиція утвердилась в класичній політекономії, істотно переосмислена Марксом в «Капіталі» і покладена потім в основу марксистської аксіології)
Аксіолóгія ¬— наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язок між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини; розділ філософії.
Зокрема, наука про цінності освіти, у яких представлена система значень, принципів, норм, канонів, ідеалів, які регулюють взаємодію в освітній сфері і формують компонент відносин у структурі особистості.
Виділення та конституювання предметної проблематики як самостійної галузі філософської рефлексії було пов'язано:
з переглядом обґрунтування етики (в якій буття ототожнювалося з благом) Кантом, який протиставив сферу моральності, тобто свободи, сфері природи, тобто необхідності, що вимагало чіткого розмежування належного і сущого,
з розщепленням поняття буття в післягегелівській філософії, яке поділяється на «актуалізоване реальне» і «бажане і належне», рефлексією над тими теоретико-методичними і практично-діяльнісними наслідками, які виникали з тези про тотожність буття і мислення,
з усвідомленням необхідності обмеження інтелектуалістських домагань філософії і науки, того, що пізнання не є областю їх монополії та домінування, а також того, що воно також пов'язане складними відносинами з спрямованістю людської волі (для якої критеріальне розрізнення істини і неістини є далеко не єдиним і не завжди визначальним серед інших критеріїв: добро — зло, прекрасне — потворне, корисне — шкідливе тощо),
з виявленням неусунення з пізнання оціночного моменту, різних модальностей і (пізніше) типів організації розумової діяльності (логіка, антропологія, лінгвістика, семантика тощо, з якими виявиться пов'язаний новий поворот у розвитку А.),
з постановкою під сумнів самих основоположних цінностей християнської цивілізації в концепціях Шопенгауера, К'єркегора, Дільтея та ін, але перш за все з «відкритим викликом» їм, кинутим Ніцше;
з усвідомленням, з іншого боку, неможливості редукції поняття цінності до «блага» (традиція, що йде від Платона) або її розуміння як «вартості», економічної цінності (традиція утвердилась в класичній політекономії, істотно переосмислена Марксом в «Капіталі» і покладена потім в основу марксистської аксіології)
